Щедрий вечiр

Люба сказала. У мисливця одразу позимніли не тільки очі, а й усе вузькувате обличчя. Він презирливо обдивляється мене з голови до ніг і починає жувати губи:

― Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях і все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця і розсміялась.

― Ти чого? ― дядько Сергій підкинув чорні дужки брів.

― Ви і про дядька Миколу говорили, що він має щось проти вас.

― І це правда.

― І мій батько теж щось має проти вас.

Тепер уже розгубився дядько Сергій, кліпнув раз і вдруге чорними нерівними віями, сплюнув:

― Хоч від дітей дізнаєшся, що думає про тебе рідня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дівко, підгодовуй, підгодовуй злиднів медом, а вони твого дядька візьмуть за жабри, ― і мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. ― Але чого я тобі кажу? Це не твого розуму діло. Скажи, он там борсук ще живе? ― і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.

― Що ви, дядьку, робите?! ― злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмішка:

― Не бійся, дівко, він мені тепер не потрібний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кізочки або зайця не бачила?

― Нема тут ні кізочки, ні зайця.

Дядько Сергій хмикнув:

― Та невже нема? Так я і повірю тобі!

― А ви хіба хоч кому-небудь вірили?

― Царю вірив, і то даремно ― прогадав! ― позлішало обличчя і вся постать дядька Сергія. Він ще щось хотів сказати, але передумав, крутнувся і, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пішов у глибінь притихлого лісу.

― Попрощається сьогодні з життям якийсь звір чи птах. Не доведи господи мати такого родича, ― сказала Люба чиїмись словами. ― Тато говорить, що в нього затверділа совість.

― А в твого дядька справді є жабри?

Люба пирхнула:

― Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходімо ж до куреня.

Але після мови дядька Сергія мені навіть меду не захотілося.

― Краще спочатку нарвемо липового цвіту.

― То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на півлісу. Мабуть, її цвіт найбільш цілющий. Правда ж, гарно буде, коли він допоможе якійсь добрій людині ― візьме й підведе її на ноги?

― Ге. А далеко ця липа?

― Аж біля яру. От зараз розстелю цвіт у курені, та й побіжимо собі.

Я поглянув на Обмінну, на небо, яке обкладали неспокійні грізно-фіалкові хмари, а Люба тим часом уже вискочила зі свого лісового житла, і ми побігли до тієї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскіс стояла над яром, натрушувала і на ліс, і на яр свої пахощі, навколо неї живою сіткою ворушилися бджоли. Коли я виліз на дерево, за яром обізвався грім, а Люба налякано скрикнула.

― Чого ти, дівко?

― Боюся грому, ― щиро призналася дівчинка. ― Може, повернемось назад?

― Пусте. Нарвемо цвіту і повернемось.

― Добре тобі казати: нарвемо! У мене вже і руки, й душа тремтять.

― А як же твій карбованець на зошити?

― Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загриміло, синім коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба і згасла у хмарі.

― Ти не бійся, ― заспокоював я Любу, ― то Ілля калачі розкидає.

― Аби ж калачі, а то громи і блискавки. Он уже й ліс перелякався грози, ― заскімлила дівчинка.

Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки. Знову мигнула блискавка раз і вдруге, ліс і зверху, і зсередини просвітився недобрим блакитнавим огнем, а грім, як навіжений, лупнув у кілька ціпів, неначе хотів обмолотити землю. І вона під ударами грози почала злякано кренитись у безвість. Тепер і мені стало лячно.

― Михайлику, зараз же злазь! ― уже внизу обізвалася Люба сльозами.

І тільки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стіною обвалилася злива. Одразу невидимим став ліс, тільки стогін його охоплював, затискав і перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лісу, і він засвітився величезним фіалковим ліхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили інший огонь ― біля самого яру, заломивши руки, горіло скалічене дерево.

― Михайлику, нам треба сховатись.

― Куди ж ми сховаємось?

― Я знаю таке дупло в дубі ― велике-велике. Там ми обоє вмістимось, ― сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.

І я, пуста голова, навіть не подумав, яке лихо могло спіткати того дуба, і побіг за Любою. Хустина спала їй на плечі, навколо її голови, стікаючи струмками, затанцювали коси і кісники, а дівчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в ній і знову з'являлась, мов тінь. Грім кидав її на землю, вона падала, підводилась і бігла вперед.

― Отак і голосу можна позбутися, ― хотів я пожартувати, але Люба і вухом не повела.

Ми сполохано металися між громами і блискавками, а дощ, як хотів, прав і виполіскував нас.

― Ось тут! ― дівчинка раптом зупинилась перед старим гіллястим дубом. При його корені темніло нерівне присмалене провалля.

"Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? ― у думках запитав я дерева і сам відповів: ― Літа мені виїли серцевину і душу".

І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав ― це, певне, десь таке вичитав.

― Михайлику, сюди лізь!

Я увійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно і майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку і трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

― Правда ж, тут не так лячно?

― Авжеж, ― відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.

― Михайлику, може, ти казку розкажеш?

― Та від неї тобі ще страшніше буде.

― І це правда, ― зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.

― Ти чого?

― Ой Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?

― А що має бути з ними?

― Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелись дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Все одно мокрішими, чим є, не будемо. ― І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: ― О, вже небо вивиднюється. Біжімо.

― І що це в тебе за куріпка?

― Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.

Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.

Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці.

― Обережно, Михайлику, ― тут подряпатись можна, ― розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.

― Що там у тебе?

― Ось подивись, ― дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. ― І що мені робити з тобою? ― жалісно запитала його.

Але пташеня і не поворухнулося.

― Замерзло, охляло, ― пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. ― Ось іще одненьке!