Вир

— Це, знаєш-понімаєш, не твого розуму діло. У нас політика: заманюй ворога, а тоді бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб німцеві ані крихти не залишити. А взагалі — не нашого з тобою розуму діло. Є від нас вищі, вчені, хай вони розберуть, що до чого.

— Ет, не кажи, ми теж дещо розуміємо, — не здавався Кузь. — От кажуть, хліб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили — було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, що отака силенна армія, як наша, та отак... Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас — найкраща, кордони у нас — на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мій, — луснув долонями по колінах Кузь, — куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?

 — Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці: виліз на клуню — і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.

— Як це «засекречено»?

— А так — шито-крито.

— Балакай, — відмахнувся Кузь. — Тут не інакше як зрада. Були ж у нас вороги народу? Викрили? Отак і тут викриється.

Гнат поправив на голові кашкета, зняв з плеча гвинтівку:

— Ану, шагом марш у сільраду.

Кузь не доніс до рота цигарки, підшморгнув носом:

— А це чого ж?

— Шагом марші — крикнув Гнат і торкнувся дулом до плеча. — Ти які розговорчики розпускаєш? Ти Що на Радянську владу набалакуєш? Фашистів чекаєш? Ану, здай дробовичок.

Кузь, плутаючись у ременях, зняв гаківницю.

— Два кроки вперед, і ніяких балачок...

— Отака ловись, — розгублено затупцювався Кузь і, весь якось зігнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.

— Ну, на яку тему будемо говорити? — перекривив Бовдюг, підшморгуючи носом, і злісно сплюнув через перило. — Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скільки йому говорив: не лізь куди твої очі не лізуть, так ні, інтересно, каже, ой як інтересно. З вікна, каже, і то багато видно, а як по світах походити, скільки того дива побачиш. Отож хай тебе по тих світах поводять, може, спаде інтерес, — сумно закінчив Бовдюг.

Вартові встали і пішли мостом нести службу. Приземкуватий Гаврило, у товстому ватяному піджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто давив короткою ногою дошки.

— Отак тепер язика розпускати.

— Врем'я воєнне.

Річка набрякла туманом, півні скльовували зорі з неба, а по Беєвій горі на північ тікали тіні.

— Від Федота нічого не чути?

— Прописав у останньому листі, що — прямо в бій.

— А від Тимоша?

— Той до письом лінивий. Переказував через людей, що направили в тил обучать.

— Молодих, може, й підучать, а старших — на позицію.

Потривожене веслом, тихо засичало латаття. Кілька разів у тумані мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепіривши ноги, вибухикувався.

— Батько ятір ставлять.

— Ловиться чи ні?

— Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.

По мосту, скиглячи, побігла Кузева жінка. Уже хтось їй шепнув у димар, що Кузя забрали.

— Десь у наш край погнала.

— Коли б не до Оксена.

Вони вгадали — до Оксена пішла і загримала в шибку. Оксен вийшов на рундук — піджак наопашки.

— І-і-і, — зараз же заголосила баба. — Ой забрано ж його, забрано. Сидить він во темниці сирой, світа-сонця не бачить.

Насилу допитався, що до чого, одягся, пішов до сільради. Жінка забігала наперед, хлипала:

— І куди ж його поправлять, хазяїна мого дорогого... І-і-і...

— Нікуди його не поправлять. Ідіть додому. Розвиднілося. Сонце червоним півнем билося в сільрадівських вікнах. У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло під стіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав. Сорочка на грудях розхристана, на бритій голові виблискує піт.

— Чого так рано? — зупинив писанину Гнат, і ручка між пальцями заклякла, як тичка в болоті.

— Справа є.

— Зараз освободжусь. Важний документ составляю.

На перо настромилася муха, Гнат струснув її і глибоко задумався, втупивши поперед себе сонні очі, беззвучно заворушив відставленими губами, ніби молитву шептав. Потім здмухнув із стола муху, і тичка поповзла далі, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорні очі Оксена весело засвітилися, нижня, по- дитячому рум'яна губа ворухнулася в усмішці. За шафою в кутку він побачив обмотузований Кузів дробовик.

— За віщо ти його затримав? — запитав Оксен, усміхаючись.

— По політичному ділу. Зараз їду в район здавати властям.

— Де він у тебе?

— Там, — Гнат кивнув на свій кабінет. Оксен, ще веселіше поблискуючи очима, ступнув

до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо

блиснув:

— Назад!

Оксен здивовано вирячився на Гната.

— Ти що, здурів?

— До заарештованого не пущу. Закон.

— Дайте хоч закурити, — жадібно проскімлило з-за дверей.

Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тіло, обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.

— Ну й ну, — сміявся він, схопившись за живота. — Дай же йому закурити. Знайшов політика! Ах-ах-ах! — крутився від сміху Оксен. — Ти що ж, і мені не довіряєш? А може, я його на поруки візьму?

— Не довіряю.

— Я в тебе на приміті?

— Воєнне врем'я: батькові рідному — і то не вір.

— Ну що ж, у районі розберемося.

В Зіньків приїхали в обід. Містечко жило тривожним життям: двері магазинів позакривані, на базарі пусто, бездомні собаки бродять там, обнюхуючи купи сміття; велике вікно перукарні заклеєно навхрест газетними стьожками; на високій пожежній вежі ходить вартовий, з гвинтівкою і пильнує небо. Під вербами стоять військові машини, замасковані гіллям. Бійці вивантажують якісь ящики. В міському парку, задерши вгору чорне рильце, — зенітний кулемет. Обслуга розташувалась в холодку. Один, накривши лице пілоткою, спав, другий сидів босий, змотуючи в рулончики обмотки. На запиленій траві сушилися онучі. Біля мосту закіптюжений з ніг до голови боєць пропускав машини. Заткнувши за ремінь пілотку, мокрими, брудними від поту пальцями перелистував пошарпані на ганчірки документи. Кузьма хотів перехитрувати, але боєць махнув рукою:

— Стій! Куди преш?

Кузьма засмикав віжками, зупинив конячину. Через міст проїхати неможливо — у два ряди стоять машини. На машинах евакуйовані євреї — волосся розпатлане, обличчя змучені, очі з сухим полиском, повні жаху — все на небо поглядають. Євреї тривожно говорять між собою гортанною, швидкою мовою, притискають до грудей окатих, кучерявих малюків, що по-старечому витягають із брудних сорочок худенькі шиї.

— Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо пити воду? — лається стара сива єврейка з виснаженими очима.

— Ах, навіщо кричати, коли є залізний кухоль.

— Скажіть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дітей? Беба, тут немає близько базару і молока. Що ж робити?

— У першому селі купимо.

— А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Ні, ти тільки послухай, що він каже? Він каже, що до Полтави ще сто кілометрів. Як тобі це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо?

— Документи перевіряють, — обзивається із кабіни молодий хлопець у засмальцьованій кепі.

— Ах, які там документи? Хіба й так не видно, що ми нещасні люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас е всі документи, тільки відпустіть нас, не затримуйте.

— Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу — такий порядок.

Знову зустрічалися навантажені ящиками машини з причепленими ззаду гарматами. Посеред колони — велика машина із зеленим критим кузовом і червоним хрестом. Крізь віконце видно обмотану ногу і чорну жилаву руку. «Поранені. Наші поранені. Повернули на Охтирку». І Оксенові стало якось дивно, він ніби не вірив у те, що бачив.