Вир

Покотом полягали на соломі біля гарби, розташовувалися по-домашньому: скидали взуття, розвішували на колесах онучі, блаженно кректали, почухували спини, згадували домашніх, накурювалися перед сном.

— А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німців рубатиму. Мале, а й те розуміє.

—— А, що та шабля! Германець он танками іфе, так що зупинити годі.

— Зупинять...  Ровами  обкопаємось, — куди пройде?

— Це ти хату свою обкопаєш. А від Романії аж до фіннів?

— А ти що думаєш, у нас танків немає? Читав, які бої в Західній Україні ідуть? Танка на танку лізе.

— Німця я знаю. Він молодець проти овець...

— А що ж! Фінн і німець, вони однакові.

— Кажуть, що оцю могилу татари насипала...

— І зовсім не татари, а запорожці, — заперечив Улас Хомутенко. — На ній вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.

— От ти хлопець учений, то скажи нам — здолаємо ми німця чи ні?

— Я хоч і не пророк, але скажу, що крові проллється чимало, але німця не буде на нашій землі, бо ще не було такого, щоб хтось переміг наш народ.

— Навидумували всього: танків, гармат, літаків — і все на людину. А хіба їй багато треба? Камінчиком у висок удар — і нема чоловіка. Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю військову техніку видумав, а я мислю так, що якби найшовся такий, що все оте попалив, то був би наймудріший.

— Та й чим би ми оце від ворога відбивалися? Пампухами?

Степова тиша знову заполонила нічліжан, і вони примовкли, тільки з-під гарби чулося могутнє хропіння.

— Хто то?

— Денис.

— От де чоловік. Ні війни йому, ні турботи... І знову зробилося тихо, тільки блимали зорі та було чути, як в улоговині пирхають коні, пощипуючи траву.

У військкомат приїхали рано-вранці і стали там цілим базаром. У дворі було повно підвід і людей з навколишніх сіл та хуторів. Мобілізовані вештались із котомками за плечима; деякі сиділи біля рундука, чекаючи своєї черги, та підкріплялись домашніми харчами; а деякі, ще не встигши виїхати з району, уже бродили по двору, шукаючи земляків.

— Красьонівських нема?

— Проходь...

— Аз Мостищ є?

— Завтра будуть...

З приміщення вискочив лейтенант із жовтим невиспаним лицем і червоними очима, крикнув із ганку:

— Троянівка прибула?

— Осьдечки вона!

— Шикуйся!

Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидіти на місці і нікуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонів, обличчя його зробилося суворим:

— Дивіться, хлопці, щоб ніхто нікуди. Бо я за вас відповідаю.

— Торби ще повні. Куди ж ми подінемося? Павло, повісивши на конячі морди шаньки з вівсом, підійшов до гурту односельчан.

— Народу, повіриш, як на ярмарку, — проказав він і сів біля Микити.

— А чого ви не їдете додому?

— Хай коні трохи підгодуються. У дворі гомін, викрики команд, біганина, метушня. Біля воріт вартовий із гвинтівкою, за ворітьми — жінки, матері, рідні, знайомі сумно, з тугою, в очах дивляться на сіру гомінку юрбу. Мобілізовані ведуть між собою тихі розмови:

— Куди ж то нас направлять?

— Звісно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.

— Отак зразу?

— А ти думав як? Гвинтівку в руки — і гайда!

— Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається.

— Там навчишся.

Опівдні молодих троянівців покликали на медогляд. , У темному коридорчику, просмерділому онучами, потом і тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грішне тіло, тулилися спинами до холодної стіни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечі і пішов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Біля дверей зам'явся і, повернувши злякане обличчя, дурнувато посміхаючись, прошепотів:

— Баришень повно. Молоденькі...

— Нізащо не піду, — заартачився Марко. Тимко, сміючись, ляснув його по голій спині, штовхнув у кімнату. Там їх зважили на вагах і розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в білий халатик дівчина. Вона послухала його трубкою і так близько схилилася до грудей, що Тимкові стало добре чути, як крізь марлеву пов'язку пахнуть медикаментами її коси. Потім вона вистукала пальчиками спину, груди, ключиці, кілька раз заставила глибоко вдихнути і видихнути повітря і, почервонівши, ніжно провела долонькою Тимка по спині.

— Займалися спортом? — запитала вона, усміхнувшись замилувано оглядаючи м'язисте, з широкими плечима і тоненькою талією, смугле, як дуб, тіло Тимка.

— Ні, все життя хліборобством.

— Ідіть. Ви здоровий.

І коли Тимко відійшов, вона ще раз глянула йому вслід, і щось жалісливе промелькнуло в її очах. Може, їй зробилося жаль цього здорового молодечого тіла, що, таке гарне, сильне, красиве, через кілька днів буде збите осколками. Але через хвилю лице її зробилося знову діловитим і зосередженим, і вона знову стала продовжувати огляд. Денис, коли його почала оглядати та ж сама дівчина, що оглядала й Тимка, переступав з ноги на ногу, ворушив лопатками, ганяв по лобі зморшки, як брижі по воді, мружив хтиві очі.

— Хвороба у мене є невеличка, — прошепотів він, усміхаючись.

Лікар здивовано підняла брови, відвела його трохи вбік, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачі очі його заплавали в маслі:

— Нас іще сьогодні не відправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно війна...

— Маріє Іванівно! Маріє Іванівно! — метнулася лікар до дверей, де працювала її колега — старенький уже невропатолог, але потім повернулася назад і, вся почервонівши до ключиць, затупотіла ногами.

— Геть! Геть! Геть! — закричала вона, стиснувши руки в кулачки і кусаючи губи. В очах її кипіли сльози.

Денис відкрив спиною двері і трохи не впав на руки хлопців, що стирлувалися біля дверей.

— Чого вона на тебе так кричала? — розпитували вони, обступивши Дениса.

— Розмова у нас не склалася, — шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники.

Після комісії хлопців, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодиків, і перевели в лівий закуток двора. Троянівців старших вишикували і наказали збиратися на марш.

— Розлучають нас, — підійшов прощатися Микита. — Випадає нам першим пороху понюхати.

— Головне — смекалка, — повчаїв Охрім молоде покоління. — Свистить — лягай, просвистіло — вставай. А ти, Денисе, дивися найпильніше. Голова в тебе хоч і дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком — і ваших нєту.

— Ти базікай довше, то я тобі твою голову і без фронту відірву!

— Ну, я жартома, — засміявся Охрім і розшвор-кував свого кисета. — Куріть, браття, на доріженьку та не згадуйте мене поганим словом.

Але закурити не довелося: пролунала загальна команда «шикуйсь», і всі з торбинками побігли до лейтенанта, що стояв посеред двору. Видимо, обстановка на фронті була складною, тому що ні старих, ні молодих у військкоматі не затримували ані на зайву хвилину. Вартовий відкрив ворота — і хлинула в них людська ріка, і пішли рідні, пішли дорогі, потупотіли курною дорогою туди, звідки не кожний повернеться назад, не кожний побачить діточок своїх, не кожний після тяжких мандрів поцілує землю біля рідної хати. Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним, і були такі, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такі, що плакали, насуваючи на очі карту-зики, і довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рідних оселях.

А Павло Гречаний стояв собі біля. коней, опершись ліктями на полудрабок, і всі якось забули про нього, і ніхто не підійшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бігали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспішали, а він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє. За той час, як він привіз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив — нічого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми... Один Тимко згадав про старого і розшукав його межи підводами.