На бiлому свiтi

До Сосонки доїхали швидко. Уже під самісіньким селом виявилось, що Михей забув свою поштарську сумку біля перукарні.

— Я дійду пішки, а ти вертайся,— сказав Сніп, виходячи з машини,— приїжджай просто до мене, Михею.

Ничипір левадами та городами пробрався до хати: соромився, щоб люди не побачили його, захмелілого. Перед Марією стояв, винувато посміхаючись.

— Ось, Марусю,— показав на ордени,— знайшли мене… То ми трохи з Михеєм у чайній… Пробач старому дурневі…

Марія кинулась чоловікові на груди.

— То й добре, що знайшли, Ничипоре… Добре, добре,— повторювала вона.

З хати вийшов Юхим, подививсь на батька і теж став поруч з матір'ю. Ничипір і сина обняв, так і стояли втрьох посеред подвір'я мовчки.

— Ти приготуй щось, Марусю, бо, може, хлопці з бригади зайдуть чи так хто… А ти, сину, в кооперацію збігай… вина червоного купи, а білої — мати в Маланки візьме….

Юхим взяв велосипеда і поїхав, а Марія заходилась біля печі. Ничипір приліг на вузенькому тапчанчику, заклавши руки під голову. В уяві постало все його життя. Цю хату зводили вони разом з Марією, щойно побрались. Он гачок на сволоці, на нім висіла Юхимова колиска… А Юхим уже скоро й одружиться, напевне. Отак літа спливли… Прожив, як батогом ляснув. І Марія постаріла, і брови вицвіли, і очі згасли… Та й він уже дідом по землі ходить. Ще й не нажився, здається, а вже шістдесят не за горами. Багатьох друзів своїх, з ким на вечорниці ходили, артіль організовували, провів уже на цвинтар Ничипір. Спробуй збагнути життя. Проробив увесь вік — багатства не нажив. Все труднощі та труднощі. Йому і багатства ніякого не треба, але ж і на злидні дивитись не хочеться. Як об'єднали Сосонку з колгоспом «Вперед», то по кілограму на трудодень видавали, і зараз, видно, більше не потягне, хоч і клявся на зборах Коляда. Нічого цей Коляда не зробить, хіба не знає його Ничипір Сніп? Нема в нього серця до людей, та ще й злий. На весь світ злий. Тоді, на зборах, як обирали Коляду на голову, Ничипір голосував проти.

— Чому ви проти Семена Федоровича! — запитав представник.

Ничипір підвівся з лави й сказав:

— Я проти тому, що Семен Федорович… злий… Він більше любить свиней і корів, аніж людей. То як же ми з ним будемо йти до комунізму?

— Це несерйозна заява,— відповів представник.— Ви маєте факти?

— Коляда головував у нашім колгоспі до укрупнення, і ми завжди були в боргу перед державою. План виконаємо, а насіння позичаємо… Врожаї мізерні, на трудодні грами і копійки. Навіть клубу для дітей не збудували, та що говорити…

— А ферми які у нас! — скипів Коляда.— Прошу припинити демагогію!

— Свині на вас не ображаються, в хоромах, але якщо будуть у нас і далі такі врожаї, то ми не прогодуємо ні свиней, ні корів.

Після тих зборів Коляда навіть не вітався з Ничипором, а коли організовували тракторну бригаду, все правління умовляло Семена Федоровича призначити на бригадира Снопа. Запросивши Ничипора до себе, Коляда сказав:

— Я хоч і злий, але роблю добро людям… Все правління було проти, а я настояв на своєму: приймайте бригаду…

Не минуло й години, а Марія вже була готова до зустрічі гостей. Зсунула два столи, заслала білими скатерками, розставила чарки, нарізала хліба, сала. У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику, стручки перцю і молода цибуля. Кілька пляшок, заткнуті кукурудзяними качанами, теж знайшли для себе місце. А в печі щось клекотіло й булькало, шкварчало й пострілювало.

— Піду-но я, Маріє, та запрошу до нас Дарину Гайворонову, хай прийде. І гроші віднесу, ті, що в Михея взяв… Син, Платон, з города прислав.

— Авжеж, запроси, якщо зможе прийти, бо хвора вона тяжко на серце. Отаке горе в людей,— журиться Марія,— позаторік Андрій помер… І дітей ще до пуття не довела…

Ничипір відчепив ордени і віддав дружині:

— Сховай у скриню.

— Та поноси ж хоч день, хай люди побачать, ...

!!! ПРОПУЩЕНІ СТОРІНКИ 31-34 !!!

Будь ласка, хто має можливість, надішліть скани або текст цих 4-х сторінок на адресу [email protected] Дякую.

... що чарка третє коло робить, а він мусить сидіти тут. Нарешті Горобець наважився:

— Семене Федоровичу, я б хотів, з вашого дозволу, піти…

— Куди? — Очі в зведенні.

— Та ви ж знаєте, Ничипір просив, у нього, значить, подія така…

— Так, так, будете гуляти, пити горілочку, а я за вас усіх працюватиму? А ви знаєте, шановний, що ми по молочку сіли? Ідіть, гуляйте, держава багата…

— Якщо треба, то я можу побути,— відступив Горобець.

— Ні, дякую, обійдусь, ідіть,— блукала єхидна посмішечка на губах Коляди.— До речі, зведення ви в район передали? Ще ні, ага. Так ось, передайте. О, я і забув, що ви поспішаєте. Я сам подзвоню… Ідіть. А трактор, той, що вчора став, відремонтували? Ідіть, ідіть.

Леонтієві Гнатовичу уже не хочеться нікуди йти. Може ж отак людина висотувати душу. Коляда встає з-за столу і міряє своїми величезними ногами комірчину. Мабуть, природа хотіла подарувати світові велетня і наділила його такими ногами, але потім передумала і на 158-му сантиметрі припинила ріст Семена Коляди, прирікши його носити взуття сорок п'ятого розміру.

— Прошу передати орденоносцю моє поздоровлення,— сказав, наче виплюнув слова, Коляда.— А якщо трактор простояв, то я з ним поговорю окремо. До побачення. Привіт дружині.

Леонтій Гнатович поздоровлення передав, а про трактора не став і згадувати. Поволі неприємна розмова з головою почала забуватись, і Горобець, підхоплений могутніми руками своєї дружини, безтурботно кружляв у танці, коли раптом двері відчинились і до хати зайшов Коляда.

Ничипір вийшов з-за столу:

— Гостем будете! Заходьте.

— Штрафну голові!

— До столу просимо!

А хто п'є, тому наливайте,

Хто не п'є, тому не давайте,—

затягнула Христина.

— Пийте, пийте, шановні товариші, а я до Ничипора Івановича.— Гість так і лишився на порозі,

— Що трапилось? — стривожився Сніп.

— Трактор стоїть. Другий день стоїть, товаришу бригадир. Ви тут п'єте, а він стоїть…

— Я знаю, вал тріснув, у район повезли, обіцяли на завтра зробити.

— План оранки на зяб зриваємо, а ви усе так, холодочком, холодочком,— журно похитав головою Коляда.

— Та він же й днює і ночує на тому полі,— не втрималась Марія.

— Помовч, Марусю.— Ничипір підійшов до Коляди.— Якщо ви прийшли в такий день у мою хату, то скажіть мені й оцим добрим людям добре слово, а якщо нема їх у вашому серці, то обминайте хату і викликайте мене до контори… Там усе можна вислухати, навіть образу, звикли. Подивіться, є тут мій син? Нема Юхима на святі моєму — в поле пішов, а ви — «холодочком»…

Голова вимушено посміхнувся:

— Даруйте, що я так невчасно, служба, хе-хе.

— Та годі вам, сідайте до столу!

— Ні, ні,— замахав руками.— Що ви, у мене робота, я ж не п'ю.

Коляда широко ступав по втоптаній стежці, злий на себе, на людей, що співають в Ничипоровій хаті, на весь світ. У всіх є радість, хоч маленька, а в нього ж ніякої. Куди піти? Де подітись? Стомився, заснути б оце… Ні. Прийти додому і знову бачити її жовте, вилицювате обличчя, тонкі, вузлуваті пальці… Яка ж тяжка ця дорога до своєї хати.

Скільки йому ще доведеться по ній ходити?

Село окутує ніч.

Темно…

Біля кущів калини, що звисає китицями з-за чийогось паркана, дві постаті. Шепіт.

Він.Степко, не йди ще…