Вир

— Ну, знаеш-понімаєш, про теорію потім будеш говорити. — Гнат узяв у здорову руку олівець. — Давайте розберемо, хто в нас є такий на прикметі, щоб накрити, доки він нам п'яток не показав.

«Що ж тут? Особиста помста чи політична акція? Як би там не було, а могли б Гнатові голову продірявити, і тоді думай, як хочеш. Ясно одне: який би там Гнат не був, які б у нього не були помилки, а він — Радянська влада на селі, і раз по ньому стріляли, значить, комусь ця влада кістю в горлі стоїть. Ось які справи творяться в тихій Троянівці», —роздумував Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима і щільніше загортаючись у шинелю.

— Це хтось із хуторян жахнув, — обізвався після довгої мовчанки Оксен. Від пережитого страху у нього покруглішали очі і тихо посмикувалися вибілені тривогою губи.

— Я ваших людей не знаю, — вставив Дорош. — Але мені здається, що без Джмелика тут не обійшлося.

— Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут і ні при чому. Хоча... звичайно, він наволоч. Про це всі знають, — в тяжкій задумі опустив голову Оксен.

— А в мене є другий на приміті, — загадково примружився Гнат, — Улас Хомутенко.

Дорош пильно подивився в очі Гната, ламаючи його гостро відточений погляд.

— Ну, ти під цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.

— Ти мені не вказуй! — закричав Гнат і стукнув здоровою рукою по столу, аж перекинулася чорнильниця. Чорна, як дьоготь, пляма розповзлася по чистому аркушеві паперу. — Я, знаєш-понімаєш, в жизнь, як в орлянку, граюсь, а ти всяких гадів покривати будеш?

— Замовчи! — спалахнув Дорош, гнівно блиснувши окулярами. Шия його вже не смикалася, а витяглася і задубіла, очі застигли, мов скляні, рот судорожно зівав, не в силі виштовхнути слово, а права рука, з великим зусиллям розжимаючи пальці, тяглася за стаканом із водою. Оксен швидко налив йому води, подав у руку. Дорош зараз же взяв її, але пити не міг: йому мов кліщами перехопило горло, і він задихав швидко, із перехватами. Поставив стакан на стіл і опустився на стілець, весь покрившись дрібним, як роса, потом.

— Не можна брати всіх підряд, — сказав він через кілька хвилин, коли трохи опанував себе і заспокоївся настільки, що міг говорити. — Під цю крученицю можемо нахапати таких, що ні в чому не винні.

— У нас є органи. Вони розберуться, — огризався Гнат, проте вже не так палко, як напочатку. Він розумів і відчував, що Дорош уже знає більше, ніж треба, і не попустить йому і не помилує.

— А ми ж навіщо? Ми своїх людей повинні краще знати, чим любі органи.

— Ну, наговорилися. Тепер пішли Джмелика брати, — сказав понуро Гнат, при допомозі Оксена накинувши на себе шкірянку.

— Тільки без всяких порушень, — попередив його Дорош, застібаючи шинелю. — Затримувати ми, фактично, не маємо права. На це є прокуратура, що видає ордери на арешт. Ми робимо це тільки для того, щоб полегшити роботу нашим органам.

— Там видно буде, — понуро буркнув Гнат. — Такому, як Джмелик, і в морду не гріх дати.

Вийшли із сільради. Надворі було темно і тепло. Над Беєвою горою ледь-ледь світліло небо. Меркли, туманились зорі. На луках, понад Ташанню, густими хвилями перекочувався туман. Грузнучи по щиколотки в сипучому, трохи вологому піску, всі троє вузенькими провулочками спустилися вниз до Ташані. Через ліщинові ворітця зайшли в двір. У густих вербах причаїлася, огорнута темрявою, маленька хатинка. Гнат підходить до неї і довго стукає в шибку. Незабаром за дверима чується притишений шелест і заспаний старечий голос питає:

— Хто там?

— Іменем Радянської влади, відкривайте. Двері відхиляються. Гнат мнеться, обтупуючи з чобіт пісок. Перший заходить Дорош, а за ним Оксен.

Стара метушиться в темряві, як миша в пастці, ніяк не може намацати на карнизі сірників.

Нарешті вона засвічує каганчик, тремтячою рукою ставить на припічок. З лави підводиться постать у білому, жмурячи на світло очі, приглядається до при-і йшлих. — По мою душу з'явилися?

— Одягайся.

Джмелик бере із лави штани, спокійно одягає їх, твердо стоячи на одній нозі. Потім, відкривши скриню, виймає свою синю з білими гудзиками парубоцьку сорочку, натягає малесенькі чепурні чобітки, вийнявши з кишені кавалерійської куртки роговий гребінчик, розчісує свої буйні, скуйовджені вві сні кучері. Все це він робить поволі, розважливо, так, ніби йде не під арешт, а на хутірське грище. Потім бере торбину, кидає туди шматок сала і окраєць хліба, по-господарськи ув'язує її мотузкою.

— Швидше, — говорить йому Дорош.

— А-а, і камісар тут?! — радісно вигукує Джмелик, так, ніби вперше його бачить. — Здоровенькі були в моїй хаті!

Дорош показує на прострелену руку Гната:

— Твоя робота?

— Ні, не моя, — сміється Джмелик і заперечливо крутить кучерявою, попишнілою від гребінця головою. — Коли б я з ним покумався, він би вже сюди не прийшов.

— Ну, досить. Виходь.

Джмелик накидає на плечі куртку, ступає до дверей.

— Куди ж ти, сину?

Він зупиняється від того крику зненацька, просто в дверях.

— Щаслива ти, мамо, — говорить він, не повертаючи голови. — Чоловіка забрали, а тепер сина мотуз ують. Зоставайся здорова! — І, гримнувши дверима, виходить надвір.

Світанкова імла огортає чотири постаті, що віддаляються від хати по білому піску, і п'яту, яка заклякла біля ліщинових ворітець чорною примарою.

Біля школи Джмелик несподівано рвонувся і побіг у верби.

— Стій! — закричали всі троє.

— Стій! Стрілять будуі — загорланив Гнат, добуваючи з кишені револьвер.

Джмелик зупинився, почекав, доки до нього підбіжать конвоїри, засміявся, блискаючи зубами в темряві:

— Хоч би пукалку із собою яку-небудь узяли, а то втік би — чим переймали б?

Гнат, задихавшись, підбіг до Джмелика, помахав йому попід носом вороною цівочкою:

— А оце бачив?

— О! Це друге діло, — зареготав Джмелик. — Тепер піду, як овечка, і тікати не буду. Так що заховайте бандуру в кишеню.

Коли зайшли ,до сільради, там уже були оперупов-новажений і слідчий. Гнат коротко розповів їм про все, що трапилося. Уповноважений записав свідчення в протокол і розпорядився відносно Джмелика, якого тимчасово заперли в сільрадівський сарай і поставили як охорону одноокого Кузьму з гвинтівкою.

— Дядьку Кузьмо, ви, глядіть, не приспособте дуло до плеча та не застрельте мене отут у сараї, — настрашеним голосом просив Джмелик.

— Щитай, що й пристрелю, коли будеш отак шка-барчати. Тобі сказано, що ти як арештант не должен розговарювать, так і замовкни, — погрожував Кузьма.

Слідство закінчилося тим, що по справі Гната, крім Джмелика, було заарештовано чоловік вісім хуторян, яких через тиждень, за відсутністю доказів, випустили, а Джмелика тримали далі. На слідстві він брехав, на чім світ стоїть, міняв показання, плутав, викручувався, нарешті відверто сказав слідчому:

— Ось що, лягашики, в Гната я не стріляв, бо не було з чого. І ви мене більше не морочте, а засилайте скоріше в Сибір, бо тут пропаду з нудьги.

Але його висилати не поспішали, і він сидів у районній пересилці. Коли його випускали на прогулянку, він занудьгованим, повним туги поглядом шниряв по чистому весняному небу, проводжаючи сумними очима голубів і всяку перелітну птицю, а по ночах йому снилася Троянівка з її зеленими левадами і білими гусьми на тихих ташанських плесах.

XIX

— Ну, як ви гадаєте, вистачить сіна на зиму? — запитав Дорош, показуючи на зелені луки, що вже просили коси. Кузь, що пас на трясовині колгоспну худобу, перестав стругати ножиком вербову палицю, прикинув оком:

— Як з умом, то вистачить, а без ума, то ще й мало буде.

Він розстебнув чорну, порвану на плечі сорочку і насунув на очі картузика. Сліпучі «зайчики» сонця, що танцювали на Ташані, химерними тінями ворушилися в нього на обличчі.

— Та-ак, — зітхнув Дорош. — Все можуть зробити людські руки, коли захочуть.