Вчителька, дочка Колумба

Як все це мучить! Збильчевських, звичайно, ні. Замкнувшися в своїй кімнаті, Агнешка може, врешті, віддатися заздрощам, що точать її. Так, саме заздрощам, не треба вдавати святу. Шматочок цукру гіркне в роті на згадку про те село, ті Хробриці, такі близькі, а такі відмінні. Село Агнешка бачила мимохідь, але й цього вистачило. Яка вулиця, які будинки, яка чистота, псякреньтка! Бульдозери, екскаватори, меліорація, псякреньтка! А шкільна державка, де її водив вусань! Майстерні, політехнізація, псякреньтка! А сад, а пасіка. А власне господарство Збильчевських, а їхнє помешкання, випещене й виплекане пташечкою Людвинею, ах, яке ж воно гарне! Ну, звичайно, в тому гнізді, напевне, естетом і режисером, як казав директор, не лисий вусань, а вона. Вусань там юрист і радник, лікар і ветеринар, агроном. Одне одного доповнюють. Ет, не перебільшуймо. Пташечка ж ревнива й любить попліткувати, а Каролек — нейтральний і обережний, загальнолюбець, слимак у власній шкаралупі. Псякреньтка, що це зі мною? Зле. Я ж якась завидюга й невдячна. Збильчевський найближчою оказією обіцяв надіслати дещо з шкільних посібників, зошити, найпотрібніші книжки. Добра, послужлива людина. Послужлива, бо є з чого. Я хоч би й на голові тут ходила, хоч би тут і люди стали іншими, все одно не зроблю так, не зрівняюся. Не потраплю, не вмію, не відаю. Гномик для Мар’янека — це я вмію. Що ж, навчуся. Де там! Хіба ж я багато знаю хоча б і про ту меліорацію, скажімо? Псякреньтка, псякреньтка! Чого це причепилася вона до мене, оця «псякреньтка», що має до цього всього Зюлковський. Може, й має. Нехай має, все ж не битиму на сполох, не плакатиму ні перед яким Зюлковським. Перед Флоксом можу поплакати, правда ж, песику? Ти ж розумієш навіть те, про що й не кажу, про що й думати не хочеться. Якщо ми поскаржимося, якщо все, що тут є найгірше, витягнемо перед закон, то муситимемо піти звідси, не дадуть нам тут витримати, утриматися, адже ж ти вже заприятелював з Айстрою, правда ж? Ну, Флоксе, не плач. Mutatas dicere formas.

Так ото було до четверга. А в п’ятницю вечором завітали до неї гості — Пживлоцька і Зависляк. Агнешка, попри раптове охолодження стосунків, сподівалася на відвідини Льоди, однак візиту Януарія не очікувала. Подумки вона навіть дивувалася, чого це Льода так довго не відповідає на її візит сусідської ввічливості на другий день після переселення. Пживлоцьку, на що Агнешка й розраховувала, вона тоді, однак, не застала дома. Зустрів її Тотек, нахмурений і осовілий. Трохи дратує її цей малий Байрон. Наказала йому передати матері від неї сусідське вітання. Льода отож напевне дізналася про її гостину. І все чомусь аж три дні вичікувала.

На думку спливає незначна, неприємна справа — справа других дверей. Другі двері в попередній квартирі, другі й тут. І їх вона спершу не запримітила, бо були запнуті льняним килимом. І аж оце в п’ятницю ввечері, вчора, повернувшись із чергових розвідин на селі, виявила оті, другі двері, що — без усякої потреби — з’єднують її кімнату з квартирою Пживлоцької. Хто ж це так по-ведмежому прислужився їй? Що не Павлинка, то напевне: досить було вранці глянути на неї, коли вона принесла сніданок. Але не стала допитуватися в Павлинки, хто. В колі здогадів, хоча й вузькуватому, залишилося чимало місця для різних варіантів відповіді.

І, можливо, зробила те й не Пживлоцька, хіба що вона вдає, бо ж це вона вміє. Але та увійшла до неї з Януарієм сінними дверима. І оті другі, відслонені, двері були першим, на чому затрималася її увага.

— Дуже добре,— похвалила вона зразу ж після звичайних у таких випадках вигуків, чомусь таких щедрих, начебто й не було триденного демонстративного відтягування візиту-відповіді й немовби сусідство з Агнешкою найлюбіше, найбільш бажане сусідство і про нього вона дізналася тільки щойно.— Бо ці двері, від сіней, покоробилися уже, тож крізь них тягтиме. Я взагалі радила б їх забити зовсім. Що ти на це, Януарію?

— Якщо ти, Льодзю, вважаєш...

Льодзя. Така постановка справи відразу ж настроює Агнешку якнайгірше. Але Пживлоцька не дала їй вкинути до розмови й слова.

— Ви, пані, звісно, можете ходити через мою кухоньку. Мені де не заважає. Можете користуватися моєю кухнею, і взагалі... Посидіти у мене, радіо послухати, свого ж у вас немає. Що ж, перша посада, платня — ледве на прожиття вистачить... Бо і вбратися вам, бачу, не дуже є в що. А це теж важливо, щоб люди шанували. У селі молодіжна мода, шик, фасон за три гроші не імпонує: тут цінують добротний, дорогий матеріал. Селянки тепер носять дорожчі тканини, аніж деякі бідніші інтелігенти. На ноги теж треба мати щось добряче: зима ж надходить. Ви, пані, могли б перешити дещо і з мого, я покажу вам...

Так ото пані Пживлоцька відразу компенсувала свою вітальну гречність. І виграла першу партію. Агнешка, безжально приголомшена її критичними оглядинами, втратила звичну здатність опору. Навіть впала в якесь взагалі непристойне отупіння.

— Дякую за все, дякую...— заїкувалася вона.— І сідайте, прошу вас. Чим би це вас пригостити...

І в цьому замішанні висипала на тарілочку трохи цукру; то мусило виглядати ганебно, коли підсовувала до них той досить сумнівний почастунок. Льода проте з грацією панії взяла одну грудочку цукру й делікатно погризла. Зависляк же ледве приховував свою відразу.

— Ти, швагре, здається, маєш до пані якусь справу,— почала Пживлоцька другу партію гри.

Зависляк, хоча й був, напевне, приготований, все ж помітно збентежився.

— Та нібито... Я хотів би сказати про сестру, про Павлинку... Ви, пані, просто відважна, що... не соромитеся ту маленьку Тельцю при хресті потримати. Але хрещеного батька ще не маємо. Якось нікому це не личить.

— Це ваша справа,— говорить Агнешка стримано.

— Я кажу це, щоб ви не подумали про Павлинку зле. Вона добра жінка, от тільки довірлива. Страшенно м’якосерда.

Тепер збентежилася Агнешка.

— Але ж, добродію Зависляк! Це ваші родинні справи. Щодо мене, то я люблю Павлинку і вдячна їй як нікому за все добре, що вона мені зробила.

Пживлоцька нетерпеливилась. Врешті не витримала.

— Не нудь, Януарію, не крути світом. Кажи, що маєш казати.

— Льодзя бажає...

— Ти бажаєш.

— Ага, так. Я про той наш Клуб хотів би... Клуб як клуб, бувають гірші. А ви, пані, начебто сердитеся, жінкам скаржитеся, погрожуєте...

— Важко мені хвалити.

— Ви ж знаєте, що цим керую не я. І знаєте, хто керує...

— Я знаю, пане Зависляк, тільки те, що тепер саме ви виступаєте проти закриття гуральні.

Пживлоцька й не ворухнулася. Зависляк же поник, перехилив голову до плеча.

— Виходить, ви знаєте й це? — блиснув здивованими очима.

— Знаю.

І раптом дивний, ледь помітний усміх на губах у Льоди повернув Януарієві самовладання.

— Цікаво. З цим ви вчора їздили до Хробриць?

Швидка зміна. Це вже не тільки самоопанування. Це зачіпка.

— Не дуже чемно, пане Зависляк. То моя справа, з чим я їздила.

— Цікаво,— повторив він.— Ви до кожного ставитеся по-різному. До жінок, скажімо, так, а до Мигдальського — інакше.

— Щось я вас не розумію.

— Мигдальський вас розпитував, ви ані пари з вуст. Покривали.

Дрібні холодні шпилечки дзьобають Агнещину шкіру.

— Кажіть, шановні, відразу, що вас обходить. Те, що я не втопила Балча? Так?

— Фе, фе, пані Агнешко! — замахала руками Пживлоцька.— Щодо цього ми тут усі солідарні.

— Значить, хочете мене налякати тим, що я приховала? Чи не так?

— Налякати не налякати,— криво осміхається Зависляк і продовжує влесливо піддатливим голосом: — Ви ж кумуєте моїй сестрі, то як же вас лякати? Просто хотів побалакати, поміркувати. Вільному воля. Розкажете — окошиться на всіх нас, на вас теж, а на Балчеві найбільше...

— ...а не розкажу,— впадає в тон мови Зависляка Агнешка,— то стану вашою спільницею. Прекрасно. Мені де починає подобатися. Дозвольте, шановні, зважити обидві можливості. Пані Льодо, не чіпайте Флокса, нехай спить. Вже пізно.

— Справді пізно! Ну й засиділися ми! Йдемо вже, йдемо, люба!