Пригоди Мак-Лейстона, Гаррi Руперта та iнших

— Дозвольте відрекомендуватись, професор Іванов, хемік, — сказав чоловік по-англійськи.

М-р Кенан вирішив, що це один із удосконалених способів вимагати гроші, про що він читав у Дж. Лондона. Отже, він увічливо вклонився й запевнив, що зайвих грошей не має. Просто одштовхнути того чоловіка, як він зробив би в Америці, О. Кенан не відважувався — дикуни могли б його, може, й убити — до того ще й час голодний. Отже, містер Кенан запевнив, що в нього зайвих грошей немає.

— Я не збираюсь просити у вас грошей, — одповів чоловік суворо. — Коли ви вважаєте, що обійдетесь без моєї поради, то бувайте здорові! — і чоловік одійшов.

Д-р Кенан, задоволений, що позбувся прохача, попростував із вокзалу. Його дуже кортіло якнайшвидше побачити, як голодні жінки їдять своїх дітей і гризуть свою одіж.

Він навіть вирішив пожертвувати своїм, до того вже не дуже чистим носовичком, щоб побачити, як його їстиме голодний росіянин. Перейшовши кілька кроків, він раптом напав на надзвичайну сцену.

Коло паркана стояв якийсь молодий хлопець з розстібнутим коміром. В одній руці він держав коновку з водою, в другій — шматок мила. Зацікавлений доктор підійшов ближче. Хлопець набрав в рот води й підніс до рота мило.

«Він їстиме мило!» — догадався м-р Кенан і підійшов ще ближче.

Хлопець випустив з рота струмінь води й полив мило.

«Зараз почне! розм'якшує мило!» — подумав О. Кенан.

Але хлопець не почав їсти мила, натомість він змилив руки й почав їх мити, пускаючи з рота струмінь води.

«Яке дивне сполучення некультурності з охайністю! — не міг опам'ятатися доктор. — Спочатку він вимиє руки, а потім з'їсть свій пайок!»

Та хлопець не виправдав сподіванок м-ра О. Кенана: вмивши руки й обличчя, він утер їх носовичком і подався геть.

М-р Кенан, трохи розчарований, пішов далі. Він забув справитись з дечим на вокзалі й почував тепер тиснення в сечовім пухирі. Розміркувавши, що дикуни, очевидно, взагалі не мають поняття про вбиральні, доктор хемії О. Кенан спинився на вулиці й почав поливати паркан.

Це заняття йому перебив якийсь чоловік, що ляснув його по плечі й сказав щось дикунською мовою.

Після того як він повторив м-ві Кенану жест, д-р заплатив штраф.

— Якась чортовина! Куди я попав? Що за люди? — філософував д-р О. Кенан, сідаючи в кеб і вказуючи візникові руками, що його треба везти до готелю.

М-р Кенан, з цікавістю обдивившися нумер готелю й побачивши, що він дуже схожий на нумер другорядного готелю в Нью-Йоркові, постановив іти до місцевого комітету АРА.

Він витяг з чемодана черепаховий суп, попрохав його розігріти, допомагаючи собі в розмові пальцями, й почав удягатися. Була вже п'ята година, отже, він витяг фрака, роздивився циліндр, змахнув з нього порошинку й одягся. Проковтнув пару пілюль, поїв супу з черепахи, накинув мекентош і вийшов на вулицю. План у нього був такий. Він переговорить з директором філії АРА, дістане від нього призначення в голодні губерні й спробує там препарат «Альбо»; він вироблятиме його там-таки, — десь найме собі лабораторію. Потім зробить статистичні зведення й запропонує Радянському урядові купити в нього препарат. З мільйонами в кишені він зможе жити де завгодно. Він буде не Джим Ріпс, не О. Кенан, а Боб Дочерті, чи що.

М-р О. Кенан посміхався, уявляючи себе Бобом Дочерті. «Називай мене Боб, дівчино!» — звертався він до уявлюваної жінки. Перш за все він поїде до Парижу, піде в Кафе Синьої Мавпи, — він чув про нього дуже цікаві речі, дуже й дуже цікаві речі. Одне було зле — це Тше-Ка. Його ще не заарештовано, та це могло нічого не значити. Д-р О. Кенан знав з найпевніших емігрантських джерел, що кожного, хто приїздить, заарештовує Тше-Ка й годує супом із щурів та хлібом із полови. Крім того, ці дикуни могли його розстріляти та, крий Боже, — може, й з'їсти в супі...

М-р О. Кенан вийшов на вулицю. Побачивши його бездоганний циліндр, кілька хлопчаків побігли за ним і націлювались збити з нього цю конче потрібну ознаку вечірнього костюму. Довелося знову сідати на візника.

М-р О. Кенан трохи затримав директора філії АРА; останній раз йому доводилося говорити з культурним чоловіком перед подорожжю в дикунські прерії. Виявилося, що директор був справді цілком культурний чоловік. Спочатку він, правда, не хотів давати О. Кенанові доручення в голодні губерні, мотивуючи це тим, що м-р О. Кенан йому, власне, мало знайомий. Та коли д-р Кенан натякнув на деякі круглі суми, директор одразу виявив свою культурність і, діставши певний аванс, наказав негайно написати докторові О. Кенанові доручення. Він навіть подбав, щоби докторові, як відповідальному діячеві АРА, дістали деякі рекомендації від радянських установ...

Перебувши з цікавости кілька день у Москві й переконавшись, що й Москва, як і Петербург, очевидно, не руські міста, бо дають дуже мало матеріялу щодо дикунських звичок, д-р О. Кенан поїхав до Харкова, намірюючись продертися потім далі на південь у голодні губерні.

Там він побачить справжні звичаї. До речі, його так і не заарештувала Тше-Ка, — в Москві йому навіть показувано в АРА одного такого чоловіка, але це був просто собі чоловік, як і всі, без бомб, кулеметних стрічок і ножів, скоріше схожий на озброєного робітника.

Петербург не руське місто — по-перше, його збудував отой Пітер І, що перший з усього руського народу одяг штани замість овечої шкури, а по-друге, там так багато німців, французів та англійців.

Д-р Кенан сидить у м'якому вагоні, в поїзді Москва — Харків. Поїзд, правда, йде не так швидко, як американський експрес, але це все-таки поїзд, а не коні. «Може, коней поїли», — пробує догадатись д-р, але пригадує, що бачив у Москві скільки завгодно коней...

Коло Харківського вокзалу д-р побачив перших голодних. Два чи три жовтих обірваних чоловіки, простягаючи руку, прохали їсти. Зацікавлений д-р О. Кенан витяг носовичка й, держучись оддалік, кинув його голодному. Той узяв носовичка й сховав у кишеню.

«Зоставив собі на вечерю», — вирішив шановний доктор. Він пробував знаками заохотити голодного з'їсти носовичка зараз, показуючи пальцями на рота, але голодний зробив нетямущу фізіономію й тільки вклонився ще раз.

Д-р Кенан сів в автомобільчик АРА.

Шофер повіз його через «bazzar»; це було місце, де продавалося дуже багато хліба, м'яса, овочів, одежі.

І це все в голодній країні, — дивувався д-р. — Невже ж і ця морква й усі ці штани й гасові лямпи АР'івського виробу?

На «баззарі» теж стояли голодні й простягали руки. На очах д-ра Кенана одному з них дано хліб, і він заховав його в торбинку.

«Чудний народ, — подумав доктор, — вони обідають пізніше, ніж англійські лорди».

Все-таки голодних було дуже мало.

В АРА директор української філії пояснив Кенанові, що голодні їдуть організовано поїздами й що їх годують на пунктах. Крім того, голодують люди головним чином по селах, куди важко швидко довозити продукти.

— В містах люди живуть, звичайно, не так як в Америці, — поспішився директор, — та все ж таки не так уже й погано.

— Скажіть, а відки привозять сюди електричні лямпи, одяг та інше? — запитав д-р О. Кенан.

— Це все робиться тут, — одповів директор. — АРА, як ви знаєте, постачає тільки продукти та ще почасти одіж. Одіж ми роздаємо, звичайно, тільки інтелігентним людям, професорам, учителям і т. й.

З розмови з директором з'ясувалося, що О. Кенанові найкраще їхати на південь-схід, на Дон і Кубань, щоб побачити, як жінки їдять своїх дітей, і взагалі подивитись на інтересні речі.

Десь коло станції Сосика, на маленькім степовім перестанкові чоловіколюбний д-р вийшов із поїзда, щоб робити експерименти над голодними.

Після довгих і важких переговорів за допомогою рук, очей, рота й навіть ніг докторові пощастило найняти собі порожнє приміщення, де він збирався фабрикувати «Альбо» й робити експерименти над голодними. Він не мав із собою жодного помічника. Ці експерименти й фабрикацію «Альбо» треба було держати в абсолютній таємності.