Iнтелigент

Інтеліґент з радісною жестикуляцією розповідає. Дружина жадібно – вухами, очима, всією істотою – слухає… Інтеліґент, урочисто показуючи на себе, говорить:

«Секретар громади християнського спасіння падших женщин».

На екрані ще раз промайнули генерал, дама, цивільний, мощі… Дружина пристрасно, з запалом обіймає супруга…

Бідні дівчата, що зійшли із шляху істини, що попали на шляхи розпусти, завдяки власній слабкості та нестійкості… Бідні дівиці з Петровськоі чайної. Мій благородний герой не пам’ятає зла, що одна з вас йому спричинила… Він – секретар християнської громади, він – незлобивий, як ягнятко. Він відкриває вам усім шлях до спасіння… Ідіть до нього, і він з вас вибере самих достойних, він познайомиться із вами, узнає, вмістить до притулка, де ви будете жити як Христові наречені: працювати, молитися, умертвляти тіло й знову працювати. Таким чином ви спокутуєте перед Богом свої гріхи, а перед суспільством ту шкоду, що йому спричинила ваша нечестива поведінка… Мій герой буде частенько завітувати до вас… Найбільше старанно – умертвляйте тіло… Він допоможе вам.

… грім!

На екрані – живі ляльки. Мішок, одягнений у фрак із написом на пузі – 1.000.000.000, з ніжками, ручками й головою в німецькій касці, сильно насідає на дві других таких самих ляльки: французьку з півнем і англійську – в циліндрі зі смугастою англійською стрічкою… У віддаленні стоїть ще одна лялька… Німецька лялька примушує худіти обидві ляльки. Сама вона при цьому пухне. Крім того, нулі з пуз французької й англійської ляльок відпадають і чудесним чином перелітають на живіт ляльки німецької… Дві ляльки тікають. Німецька стоїть, прийнявши дуже урочисту позу… Ляльки повертаються, тягнучи за собою якийсь дуже хитрий механізм: коліщатка, важільця, ниточки, дротики. Механізм встановлюється посередині. На ньому напис: «дипломатія». Ляльки таскають до нього ту ляльку, що стояла осторонь. Це Микола II. До рук, ніг і голови його прив’язується ниточки від механізму. Після цього французька й німецька ляльки починають натискувати на важільки й повертати колеса…

Лялька Миколи II оживає. Повертається до німецької ляльки, робить люте обличчя, розмахує сердито руками, широко роззявляє рота й лопоче…

Гра в ляльки скінчилася!.. Далі знову – життя…

По людній вулиці великого міста летять хлопчики-газетярі. Листки швидко розходяться по руках. Вся вулиця рябіє білими плямами. Хлопчики кричать несамовито…

Одне слово. Одне довжелезне, плисковате, брязкітне, тупе й пронизливе слово: «мобілізація». Мобілізація!..

Війна!..

Заядлий фінансист потирає руки.

Хоробрий генерал молодцем випрямився.

Спритний спекулянт з захопленням лускає пальцями…

Війна!..

Робітник, сутулий від роботи, ще більше згорбився.

Мужики, дід і баба, отупілі від горя, дивляться услід сину.

Син п’яний, з розпачливим обличчям, хитається, співає…

Війна!!!

Інтеліґент у «громаді» говорить патріотичну промову. Йому милостиво плещуть…

Інтеліґент вдома, настроєний зовсім непатріотично. Пригнічений, – і дружина пригнічена не менше…

Мобілізація, дорогий читачу… Мобілізація…

Навчання спасінню отчизни

Поле. Група солдатів і вчителів. По команді: «На ру-ку!» шеренга солдатів бере наперевіс. Взводний проходить уздовж ряду багнетів.

Один з них дрижить і падає. Взводний штовхнув його вгору.

Звичайно, це багнет мого дорогого героя. Ви ж ні трошки не здивовані, мій читачу… А взагалі – сумна це історія…

Інтеліґент напружується. Утримати ґвинтівку не має сил.

Та й звідки ж їм взятися?

Взводний деякий час дивиться. Багатозмістовне мовчання. Плюнув і пішов далі…

Він теж правий…

Прив’язане канатом висить солом’яне опудало.

Це опудало є образ німця, ворога й людини. Воно служить для навчання багнетовим «прийомам».

По команді взводного солдати по черзі з ґвинтівками наперевіс біжать до опудала.

Пробігають одна за одною солдатські фізіономії з широко роззявленими ротами.

Роти кричать:

«У-р-р-р-р-р-а!»

Підбігши до опудала, солдати встромляють у нього багнети.

Це опудало є образ німця, ворога й людини. Вам, мій дорогий читачу, чи доводилося колись встромляти багнета в живу людину?.. Я, автор і ваш друг (згадайте передмову), – я не буду вам зараз пояснювати, як це робиться і які почуття при цьому переживає той, хто встромляє (і той, в кого встромляють). Я відмовляюся від ролі тлумача на певний час. Аджеж бо я – жива людина… Та, врешті, стійте, – це ж тільки опудало… Чого ж це ми розводимо гістерію?!

Солдат люто з бігу встромляє багнета… Висмикнув і зник з кадру…

Якась солдатська фізіономія (чергова, очевидно) – рот роззявлений до вухів – кричить:

«… а-а-а-а-а-а!»

Від шерегу відділяється черговий – Інтеліґент.

Прошу співчуття. Мій герой не звик до грубих фізичних вправ. Бігати він не вміє, тим більше в таких величезних зашкарублих чоботях… Його обличчя показує, як бачите, цілком законні й обґрунтовані почуття. Його обличчя показує конечне незадоволення і навіть образу. Іменно образу…

Взводний стукнув ногою і заохочуюче кричить «ура». Фізіономія Інтеліґента мляво-покірливо роззявляє рота:

«Ура».

Взводний енерґійно жестикулює. Його рот енерґійно балакає.

Екран ґарантує мовчання… Не турбуйтеся, мої читачки.

Фізіономія Інтеліґента роззявляє рота трохи ширше.

Інтеліґент підбіг до опудала. Пропустив темп, не встиг встромити багнета, випустив ґвинтівку й сам ледве не впав на опудало. Взводний докірливо, сердито, досадливо лається, інтеліґент соромливо підняв ґвинтівку, поплентався назад…

Це тільки опудало, дорогий читачу. Це тільки навчання. Зараз воно закінчиться. Солдати, просякнені освідомленням того, що вони зробили новий крок у мистецтві та вмінні обороняти дорогу отчизну, освідомленням обов’язку перед Царем і Богом (товариші складачі, прошу залишити великі літери, – Прим. автора), солдати, що їх так недавно показував нам режисер у момент мобілізації, звичайно, бадьорі й веселі… Для них невідомими бардами навіть створено спеціяльних пісень. Наприклад:

«Взвейтесь, соколы, орлами».

Я неспроста саме оцю пісню включив до свого роману й тим, можливо, обезсмертив її. Дуже хороша пісня, розумна – «Взвейтесь, соколы… орлами!»…

Велика річ – гасло!.. Ну, годі… Я ніяк не можу забути про те, що оце гасло було великим цілих три роки. І я бризкаю отруйною слиною… Я попросив у вас вже вибачення: аджеж я сам «взвивався орлом»… І з того часу пройшло тільки десять років…

Фільм іде своїм шляхом.

«Взвейтесь, соколы, орлами»…

Взвод у строю повертається в казарми. Співають, але не дуже ревно.

Істина поволі входить у людські душі. Істина про необхідність взвитися орлами проходила цілих три роки. А на цей час пройшла в свідомість, цілком інша істина… Здається є якась то різниця між «душею» і «свідомістю». В результаті, як відомо, получилася форменна єрунда. З нею мені доведеться скоро стикнутися, і це дуже трудна історія…

Попереду взводу взводний іде задом наперед, розмахуючи руками, рахуючи ногу. Раптом зупинився, ввесь перетворився у німий докір…

Орел!

Інтеліґент іде й співає. Закрив рота… На обличчі вираз наляканий і винуватий…

Шерег ніг на ходу. Одна пара старанно йде «не в ногу»… Екран темнішає.

Це вже просто наслідок режисерської делікатности.

Казарма. В казармі зверх законного поверху койок надбудовано ще два поверхи нар. Вечір. Поганеньке освітлення – гасові лямпочки з бляшаними рефлекторами висять у проходах кроків на п’ятнадцять одна від одної. Невеличкими групами й поодинці сидять солдати…

Звичайніший вечір у казармі. Здається, я можу розпочати виконання своїх обов’язків… Але ж я не знаю, – ви, мій дорогий читачу, ви були в казармах «запасного батальйону»? Коли були – зрозумієте. Для цього згадайте хоч би перший обід: шматки твердого сіро-синюватого холодного м’яса на соснових трісочках, розкидані по насичених масним брудом нефарбованих дошках столу. Згадайте запах аміяку зі сусідньої вбиральні… Це – вже дещо… А коли не були, я відмовляюся з’ясовувати… Слова з трудом передають видимі образи, але як передати вражіння абсолютного й образливого загублення своєї персональности? Як передати всі оті почуття, що бурхлять у серці «сокола, взвившегося орлом» для захисту «Ве-ры. Царя и Отечества» (т.т. складачі, обов’язково з великих літер)?.. Будучи бездарним літератором і надто щирим тлумачем кіна, я відмовляюся й від останньої ролі… хоч сцена така проста, така звичайна: звичайнісінький вечір у казармах після навчання.