Вчинок гуна

Ґео Шкурупій

Вчинок гуна

Старий Содба прискакав на своєму перевтомленому конику до міста. Погода була неприємна, як ламська цнота. То сипав сніг, який одразу розпливався брудними калюжами під копитами коня, то починав сікти дрібний дошкульний дощ, що його відганяв рвучкий холодний вітер, безпритульний, як жебрак.

Гори, степи й дороги були сірі й непривабливі, безрадісні, як брама кумирні. Маленький «морі» дряпався крізь цю природу, пробиваючи головою простір. Старому Содбі здавалось, що він не їде, а стоїть у центрі кола, яке обертається навколо його, і що він, мабуть, ніколи не видряпається звідти.

На голові в Содби був теплий хутровий малахай зі шкіри тарбагана, якого він впіймав власноручно, але на тілі був тонкий, обкручений довгим поясом, халат, що вже давно втратив свій первісний колір. Старий Содба промерз і промок до того місця, де в нього, на його думку, знаходиться душа. Тільки вона жевріла ще маленьким теплим вогником у тілі Содби.

Він прискакав до міста, коли йому здавалось, що вже й душа в ньому замерзає. Але Содба ще знайшов у собі сили подбати за перевтомленого «морі» і поставити його в затишний куток, де б не мочив дощ і не так хльостав вітер.

Содба був хамджилга — кріпак колись великого князя Уйдзін-гуна. Своїм станом кріпака він мало чим відрізнявся від звичайного бідняка арата. В його кріпацькі обов'язки входило іноді повартувати в ставці князя, поїхати куди-небудь з дорученням або перегнати князеву худобу на нове пасовисько, коли князь чомусь не міг цього зробити сам. Обов'язки старого Содби були невеликі і зовсім не обтяжували його.

Він був лише номінально кріпак князя Уйдзін-гуна, а справді був навіки обплутаний боргами раб торговельної китайської фірми Да Шен-ку, яким, до речі, був і його князь, хоч він і мав найбільший титул гуна.

Подорож Содби за сотню верств до міста була зв'язана із справами фірми Да Шен-ку, якої боржником він був ще змалку, як спадкоємець.

Не оглядаючись на облуплені сірі будинки, не відчуваючи жаданого настрою, що він, мовляв, у місті, яке завжди вабить провінціалів, Содба, зіщулившись од вітру, байдуже й безнадійно штовхнув двері до крамниці й увійшов до приміщення, як входить кожна людина туди, де її ніщо добре не чекає.

В обличчя Содбі, що нагадувало зморщений корінець засохлого дерева, ударив теплий дух приміщення, вогкий і смердючий від пари, що йшла від мокрих халатів відвідувачів, од шкіри забруднених чобіт — гутулів, від наїдків і від ханшину, від того, чим частував своїх боржників прикажчик фірми Да Шен-ку — спритний і відданий справі гендляр, літній китаєць Хо Шу-лін.

Содба обтрусився од дощу, як пес, що допіру виринув із річки, і пішов до рундука.

Крамниця фірми Да Шен-ку мала поруч два відділи. В одному видавали крам і записували борги, а в другому, віддаючи данину монгольській традиції гостинності, безкоштовно частували чаєм приїжджих і споювали ханшином, щоб у першому відділі можна було приписати ще кілька баранячих шкір до довгого переліку боргів простодушних покупців. Такий простенький, на перший погляд, конвейєр давав геніальні, в торговельному розумінні, наслідки.

Прикажчик Хо Шу-лін привітно вітав кожного боржника. Що більший був борг покупця, то й відповідно більша була привітливість Хо Шу-ліна. Він лише удавав із себе байдужого до випадкових покупців або до тих, у кого борг був невеликий. Через це малі боржники несамохіть відчували свою провину перед Хо Шу-ліном і, щоб здобути його приязнь, мусили самі влізти в пастку. Тм було навіть ніяково й прикро, що інші покупці користуються з такої Хо Шу-лінової пошани.

Хо Шу-лін, побачивши старого Содбу, навіть вийшов із-за рундука йому назустріч. Приязно посміхаючись, Хо Шу-лін мало не обійняв старого Содбу.

— Давненько не бачились ми з тобою, Содбо! Яким це вітром тебе занесло, якому богові дякувати! Невже в нашій філії не вистачило товарів, що ти був змушений у таку негоду пертись до міста? Ай-яй-яй!

Та Содба навіть не посміхнувся на цю привітливість. Його обличчя було байдуже, як у старого бронзового будди. Содба вже чудово знав ціну цій привітливості, і вона лише лякала його, а не зворушувала.

— У вашій філії підмокла сіль! — збрехав Содба, навіть боячись згадувати про справжню причину приїзду.

— Що ти кажеш, Содбо?!

— Крім того, я маю доручення від князя Уйдзіна...

— Справи потім, Содбо! Відпочинь спочатку! Просохни, зогрійся! Чжане, — звернувся Хо Шу-лін до молодого китайця, що метушився по крамниці, обслуговуючи відвідувачів, — почастуй Содбу як слід!..

І Хо Шу-лін метнувся до другого монгола, що допіру ввійшов до крамниці.

Старий Содба як був у мокрому халаті, так і сів на стілець коло маленького столика. Він почував, що справді втомився. До того ж його хвилювала думка, чи вдалася його брехня з підмоклою сіллю та чи дасть якісь наслідки ця каторжна подорож до міста.

Незабаром його халат став теплий і почав випаровувати пару, що пахтіла кінським потом і баранячим салом.

Становище монгольського хамджилги та арата було важке. Крім того, що їх визискували власні князі та лами, вони всі були рабами китайських купців.

Китайські торговельні фірми цілою мережею своїх маленьких філій охопили всю Монголію. Вони навіть пролізли в найглухіші кутки зі своїми переїзними юртами-крамничками.

Продавців китайських фірм у Монголії набирали лише з китайців, що були завезені до Монголії ще змалку. Всі ці прикажчики чжани, суни та ліни за вислугу років та за старання одержували певні відсотки цілого паю підприємства й могли сподіватись коли-небудь стати його повноправними учасниками. Це обумовлювало виключну старанність та собачу відданість прикажчиків своїм хазяям.

Уся діяльність китайського гендлювання в Монголії ґрунтувалась на системі продажу в борг. Китайці намагались не продавати за готівку, а відпускали крам у борг, щоб за нього потім сплачували вівцями, вовною й іншими продуктами скотарства.

Старий Содба за своє довге життя добре вивчив на власній шкурі всю раціональність такого гендлювання. Він знав, для чого частують ханшином легковірних покупців. Кожна випита пляшка виростала в довгий перелік боргів. А сп'янілого покупця віддані хазяям прикажчики обмірювали й обважували, нагороджуючи за великі гроші непотрібним і кепським крамом.

Та Содбі було вже байдуже. Він з охотою їв і пив ханшин, який йому приніс послужливий Чжан. Плекаючи в серці маленьку помсту, старий Содба зогрівав своє тіло й невибагливу душу. Помста полягала в тому, що Содба чудово знав, що жодної вівці вже не дістанеться Хо Шу-лінові.

Навесні, коли після суворої зими господарство монголів перебувало в найважчому стані, до боржника приїжджало п'ятеро або шестеро прикажчиків, вимагаючи сплатити борг, і жили вони на його утриманні доти, доки він не відкупався від своїх ненажерливих гостей сплатою частини боргу й обіцянкою решту сплатити пізніше, але з нарахуванням нових відсотків.

Це повторювалося щовесни, і боржник потрапляв навіки в ярмо.

Щороку торговельна фірма брала в нього за самі відсотки всі лишки його господарства, залишаючи тільки таку кількість худоби, яка потрібна, щоб прогодувати боржника та щоб він міг у наступному році сплатити відсотки. Коли боржник помирав, борг переходив до його спадкоємців. Коли боржник відмовлявся платити, на допомогу купцям приходила адміністрація зі своєю тюремною інквізицією. На випадок фізичної неможливості стягнути борг із монгола, за нього розплачувалось усе населення хошуна, зв'язане круговою порукою.

Але старий Содба не журився. Цієї весни з нього купці нічого не стягнуть. А хошун як собі хоче. Коли іншим монголам ще не остогидло платити свої й чужі борги, хай платять, а коли не хочуть платити — хай виженуть китайців.

Содба поїв і почував себе чудово, тепер він міг позмагатися з Хо Шу-ліном.