Дiти пiдземелля

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком

дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших

характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-

ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм

незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,

в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й

не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-

вариша, я спитав:

Тибурцій — твій батько?

Не знаю,— відповів він задумливо, наче це питання не

спадало йому на думку.

Він тебе любить?

Так, любить,— сказав Валек вже далеко певніше —

Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-

не і плаче...

І мене любить, і теж плаче,— додала Маруся з виразом

дитячої гордості.

А мене батько не любить,— промовив я сумно.— Він

іколи не цілував мене... Він нехороший.

Неправда! Неправда! — заперечив Валек.— Ти не ро-

зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкра-

ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навіть

одного графа...

Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.

Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

Чому?

Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений.— Тому

що граф — не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить

[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому судді

грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-

рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»

А суддя що?

Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»

Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-

ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-

лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!

Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-

зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не

спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в

моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно

слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,

який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці

нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-

коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх

дітей.

РОЗДІЛ V

МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»

Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не

було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-

цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-

нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене

великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-

ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече

руку.

Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.

Я боявся... Ваших не видно в місті.

А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-

ходь... А я подумав зовсім інше...

А що?

Подумав, що тобі уже набридло.

Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,— поспішив я, — навіть

і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,

ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув

на мене дивним поглядом.

Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я див-

люся на нього вичікуючи.— Йди просто на гору, а я тут ще

зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене

дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а

його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима

було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак

людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі

кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-

ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-

ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між

могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-

зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.

Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий

напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний

негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я

приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-

нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині

підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло

зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-

ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.

В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-

лося, по обличчі стікали краплі поту.

Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! Якби

Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер

вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-

му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1

Де ж це, далеко? — спитав я.

А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під

стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-

кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в

зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий

отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився

туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва

опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-

вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -

и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-

іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися

гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два

мкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,

було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-

ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;

воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-

м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-

мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-

міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,

розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-

лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці

сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і

щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.

Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і

коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б

вважати за кам'яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх

за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву

голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно

вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-

манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли

там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне

світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім

знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись

міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-

моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-

тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-

ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на

собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.

Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-

ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник