Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— А ти злізь, голубко!

— Не можу, веприку солодкий.

— Покурити б!

— Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

— Одну люлечку! — і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

— Краплина щастя — солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя — не краплина ж! Огого!

— Ціле барило?! — зареготала Роксолана. — Але ж ти сам благав: господи-татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, — мені ж — тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

— Я люблю його, білобумажне твоє тіло, — пристрасно заговорив Пампушка, — сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…

— Це — з «Пісні пісень»? — посміхнулася Рокса.

— I як воно таке — в Святім письмі?! — промимрив він і зачитав напам'ять: — «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглава є, — се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, — власного ж виноградника я не встерегла…»

— Натяк?! — гостро спитала Роксолана. — На моє кубління з паном гетьманом? — зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. — Але, якщо ти зараз думав саме про це…

— Крий боже!

— То за це ж тобі добре заплачено! I ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

— Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! — і пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого письма: — «Що лілея поміж тернами, те мила моя — поміж дівами… По кріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

— Як же й гарно складено! — і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в своїй душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! — німо лементувала вона. — Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька не розтулила й вуст, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса: — Добрий ти мій — промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

— Добрий-таки! — радо погодився Пампушка.

— А ліпших вішають, — немовби жартома шпигонула Роксолана.

— Щирісінька правда, — знов не заперечував обозний.

I посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів.

Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого — чуба», гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане.

А вголос мовив:

— Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу богові!

— Таку душу? Богові? — і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: — Таж господь-бог такої й не прийме!

I зареготала на його руках

Цей милий жарт додав обозному сміливості:

— Покурити б…

— Неси мене, неси… Жадаю!

I пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент. мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.

Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п'ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що за давніх-давен означало ні більше, ні менше, як «Україна»).

I пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:

— Неси мене, неси!

А сама ж тимчасом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.

А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох — одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:

— Поглянь! Ген… бачиш?

— Бачу, мамо, — так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось Михайликові незвичним і чудним, і чудовим, аж очі йому спалахнули від захвату красою волі. Він іще важко дихав після тої пригоди з Роксоланою, але вже голос його звучав не так хрипко, коли він мовив. — Я таких, мамо, ще й не бачив досі.

— А в степу не часто й побачиш: це, синку, соколи! — і Явдоха, припавши хлопцеві до вуха, прошепотіла: — Такі ж ось двійко птахів, кажуть старі люди… — і, озирнувшись, додала ще тихше: — Вони попереджають завше про появу Козака Мамая.

— Мамая? Та може ж, це й не ті? Га? Мамо?

— Не знаю. Чула тільки, буцім так вони й літають перед ним, двійко соколів, віщуючи його появу.

— А чи ж ви коли його бачили, мамо? Козака того? Бачили?

— Прапрадід мій зустрів його колись.

— А ви?. Хотіли б? Чи боїтесь?

— Чого б то чесній матері боятись Козака?

— А все-таки…

Явдоха ворухнулась була щось відповісти, але здалось їй, буцім уже куняє хлопець, і вона сиділа над ним тихо й сторожко, сама собі нишком, як молитву, проказуючи звичні пестливі слова, ніби йому було оце не дев'ятнадцять, а тільки п ять чи шість:

— Мій цвіркунчику, — шепотіла над парубком мати, — моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький… — і доброта материнська струміла з усіх зморщок її чистого та виразного лиця, — доброта до всього й до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, — доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку господь-бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями — над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз над сином, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.

Мати оберігала сон Михайликів, хоч парубок, перевернувшись горічерева, спати й гадки не мав.

Він дивився в небо, на двійко птахів, які немовби віщували спіткання з таємничим Козаком Мамаєм, що про нього всякі дива в народі переповідали з покоління в покоління, але скоро й думки не лишилося в Михайлика про Козака того, бо ж і не сподівався хлопець будь-коли зустрітися з ним, — Михайлик, коваль, просто лежав собі в траві й пильно дивився в небо.

Ті соколи небавом десь поділись, але чимало птиці було тоді в степу й без них: і дрохви, і журавлики, і тетеруки, і горлиці, і гуси, і качки, і грайворони, і хохітви, і шуліки, і степові орли, — і все це було тоді таке плодюче, що яка-небудь куріпочка за місяць вилуплювала зо три десятки пташенят, — і все тее птаство в степу так дуже туркотіло, крюкало, щебетало, стогнало, курникало, пищало та співало, що птичий грайгомін над степом невгавав ніколи, бо й чайки там квилили ще, і лебеді сурмили, і жайворони прославляли сонце, і весело базікали шпаки, і все те тішило Михайлика, і він, занадто молодий, жар-птиці ще не шукав між ними, і в той день ковалеві здавалось навіть, же найгучніший голос має невгамовний коник-стрибунець, бо той сюрчав під самісіньким вухом, щось таке ловке сюрчав, аж парубок забув про все на світі, і теж сюрчати взявся — хто кого пересюрчить, а потім ще й лебедином сумним засурмив, заквилив чайкою, заспівав соловейком, бо ж мав хлопчина хист: передражнювати голоси людей, звірів і птахів, співати на всі голоси.