Борозна у чужому полi

І з цілковитим сумлінням на з’їзді ВУО скаже Сергій Прокопович:

«Завданням Волинського українського об’єднання є гармонізація інтересів держави з інтересами її укра- їнських громадян. Волинь вірить державі, але хоче, щоб держава вірила їй... Ми вимагаємо поваги до сво- їх прав, хочемо своєї віри, мови, а землі своєї не від- дамо нікому...

Не було такого ранку, щоби поштар не вкидав поважну пачку кореспонденції в скриньку Сергія Прокоповича; тільки одного разу виявилася вона порожньою, коли той поштальйон в час ожеледиці вивихнув собі ногу. Рідко траплявся наговір у листах чи дрібна помста, здебільшого про непрості мови- лося проблеми, чималенько з яких і непідйомні зо- всім. Ось рівненьким жіночим почерком списаний аркуш, ретельно виведеними літерами, певне, гарні оцінки мала людина та з каліграфії.

«До пана голови Української Парламентської Репрезентації Волині – Пана Інженера Сергія Тимошенка в Луцьку.

Головна Управа Союзу Українок в Рівному звернулася до Староства Повітового в Рівному з прозьбою про дозвіл:

На виставу «Вертеп» на день 14 січня,

На забаву святочну, яка має відбутися 15 січня для членів Союзу і їх знайомих.

Староство відмовило.

Невже в зв’язку з наступом на українців на- родової демократії не можна вже навіть забаву з танцем урядити?...»

Сергій Прокопович добре пам’ятав той день, як обирали його головою Луцького Чеснохресного брат- ства, щире напутнє слово архієпископа Олексія. А ще, вертаючись в тій чи іншій справі до засадничих доку- ментів, може він частенько бачити слова владики, яки- ми  благословив  Братство  написом  на  його    Статуті:

«Пам’ятаючи, що братства впродовж найтяжчого періоду історії нашої Церкви на Україні безперечно ві- дограли домінуючу ролю в боротьбі за Віру та Церк-

ву, вели провід в громадському й культурному житті, з твердою вірою, що Уряд Найяснішої Речі Посполи- тої, згідно з його приреченням, оточить своєю опікою відновлене Луцьке Братство у відродженій державі Польській, – молитися буду, щоб Господь Милосерд- ний новообраній Управі Братства допоміг сповняти обов’язки, на неї наложені, та попровадити працю Братства згідно зі славними традиціями з XVII віку та заповітами й інтенціями головного його провідни- ка Св. п. митрополита Петра Могили на славу Пра- вославної Автокефальної Церкви в Польщі».

Ось так, як пишуть з рівненського Союзу украї- нок, думалося Тимошенку, і дбає тепер «уряд най- яснішої» про життя своїх громадян, такою оточує своєю «опікою». Звісно, він вже якось домовиться цього разу з тамтешніми владцями, муситимуть ра- хуватися з послом Сейму. Але ж вітер колючий дме не лише з того боку, є вони вельми задавнені, що холод приносили в край упродовж століть. Бо в на- ступному листі ще більш гіркоти...

«Вельмишановний Сергій Прокоф’євич!

...рішуче стверджую, що ні одне місто на Волині так сильно не забруджене чорносотенством, як м. Володимир. З давніх-давен, ще перед війною тут був головний осередок того чорносотенства, тут скупчувалася вся каїнова робота «Союза Русского Народа» і «Двуглавого Орла»...

Їдучи на «українському конику», на кожному кроці провокують українство, роблячи з них бан- дитів, злодіїв... Ця наволоч московська ввійшла в довір’я місцевих чиновників і більшості польсько- го громадянства, яке не орієнтується в місцевих умовах, стосунках і обставинах»...

Боже, як шкода, що в духовному житті краю не бере такої дільної, як раніше, участі лікар з Володими- ра Арсен Річинський. Ще на початку зими двадцять восьмого року, протестуючи супроти промосков- ського духу і таких же діянь, як голова Українського Церковного Комітету складає він свої повноважен- ня та заявляє про вихід з Митрополичої ради.

Сергій Прокопович по звістці ніяк не був згоден із вчинком подібним, але мав поважати його.

А далі спалахнув скандал, якого не знали ще в цьо- му столітті: Синод Православної церкви в Польщі через кілька місяців ухвалює рішення за «ворожу та шкідливу діяльність»... відлучити від церкви бун- тівника. Над принишклим людом недільного дня, 21 квітня, в княжому Мстиславовому соборі, на ім’я мужнього лікаря звучить анафема. Тепер доктор Рі- чинський позбавлений з вірними спільної молитви, не має права приходити на богослужіння, навіть пра- во похорону за споконвічним обрядом заборонене… Іван Мазепа анафеми «удостоївся» першим, Ар- сена Річинського таким чином поставили з гетьма-

ном в один ряд.

Вже як прийшов до тями тамтешній люд, то ве- лика зчинилася веремія. У львівській газеті «Діло» видруковується «Відкритий лист посла Івана Вла- совського до митрополита Варшавського і Волин- ського Діонісія»: посол мав таке право моральне як заступник Річинського в Українському Церковному Комітеті. На весь край Власовський ствердив: Арсе- на Річинського відлучено від церкви як провідника українського церковного руху.

У самому Володимирі люд почав  бунтувати.

– Оголошуйте й нам анафему, – заявили відразу п’ятдесят парафіян.

А ще посипалися протести до митрополії, до го- лови ради міністрів країни, до міністра віроспові- дань, з вимогами суду над митрополитом парафіяни звернулися до Вселенського Патріарха і Патріархів Православних церков, а до того часу Володимир- ська парохія, чого не було за тисячолітню історію, попросила перейти в розпорядження київського ав- токефального  митрополита...

Образа Арсена Річинського була не єдиним болем у краї. Пізньої осені тридцять восьмого варшавський уряд взявся вибудовувати «польську православну іє- рархію». Гродненський єпископ Сава Совєтов вже став «поляком православного ісповіданія», а тепер пропонують митрополитові Діонісію висвятити в єпископи ще майорів Шреттера і Семашка...

Таке дивне, неймовірне строкате життя… Ще строкатіше, гадав Сергій Прокопович, воно тут, під польською займанщиною. Того ж митрополита Ді- онісія гостро критикуватимуть за рудименти мос- ковщини та опір церковній українізації; і цьому ж митрополитові щиро гукатимуть «Слава»! при зу- стрічі на двірці у Рівному: немов передчуватимуть, скільки витерпіти ще суджено владиці. Його аре- штовуватиме гестапо і садитиме в «кутузку» НКВД, його змушуватимуть «зректися» автокефалії і по- збавлять титулу «блаженніший», а місце владики за- йме недавній майор Шреттер.

І так само не міряв Сергій Прокопович одною міркою польських державних службовців. Оповідав йому знайомий священик з Поліського воєводства.

Урядує тут Костек-Бернацький, хам рідкісний, священикам ребра б ламали, якби насмілився хтось правити в церкві українською, можна лишень «єн- зикем польським альбо російським».

На жаль, такий діяч був непоодинокий. На зустрі- чі з послами-українцями Сейму, де про освіту вони клопоталися, міністра Косцялковського понесло на відвертість:

Перше – українців ніяк не можна порівняти з поляками. Росіяни загарбали Польщу, а ми відвою- вали частину того, що до нас належало з давен-дав- на, а по-друге, – Волинь ніколи не мала українського шкільництва. Я не буду дискутувати про Волинь як землю українську чи про свідомість національну на- селення Волині. Це ні до чого не приведе, і ми тут з вами спільної мови не знайдемо. Це воєвода Юзев- ський будує на Волині «потьомкінські дєрєвні» і ду- має, що тим робить корисну для держави справу…