Борозна у чужому полi
Борозна у чужому полi читать книгу онлайн
Це істинно легендарна родина - братів Тимошенків. Старшого брата Степана іменують батьком американської прикладної механіки, Володимир – член уряду Рузвельта, Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, мешкаючи у Луцьку, обирався послом і сенатором польського сейму, а ще він започатковував модерний український стиль в архітектурі – в Грузії і Росії, Україні і Польщі, Чехії і Канаді, Парагваї та Аргентині зводилися будівлі за його проектами; храмів поміж тих будівель доля значна. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором метро в Вашингтоні, зводив хмарочоси в Нью-Йорку, закладав підвалини Товариство українських інженерів Америки...Шкода, звісно, що славетним цим вченим, інженерам і архітекторам так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу чи Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк… Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світової. Істотно тепер, аби ці імена (лиш з одної родини четверо!), не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обширами, не привласнювалися нетрудними…Новий роман Івана Корсака саме про цю родину.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
кова поблимує…
Гріх було б Сергію Прокоповичу нарікати вель- ми на своє життя в Подєбрадах. Робота улюблена, добрі стосунки з колегами, навіть ректором обира- ли в двадцять сьомому-двадцять восьмому навчаль- ному році, пошанування мав від студентської братії, нерідко-таки доволі примхливої та насмішкуватої… На конгресах міжнародних частенько бували, десь до семи сотень наукових публікацій видрукували, дві сотні ще й з поважним гаком книг наукових у світи благословили, інших справ добрих за плечи- ма чимало. Але джерела фінансові все міліли, уряду чеському не до них було, вже мусили для порятуван- ня створювати Товариство прихильників… А тут по- братими літ вогняних, які державне унезалежнення здобували, на Волинь до себе кличуть. На конвер- тах почерки з адресами Григорія Степури, комісара Поділля та Слобожанщини, і Павла Пащевського, генерал-хорунжого, головного душпастира військ УНР, Степана Скрипника, ад’ютанта Симона Пет- люри і Петра Певного, співредактора газети «Від- родження» за визвольних часів….
Отож Луцьк, давній Лучеськ під польською тепер займанщиною, на низку років стає рідним, хоч і По- дєбради не забувалися – волинський сеймик навіть переважними голосами ухвалив згоду на переведен- ня Академії в Луцьк; завадила добрій справі знайома біда, ота вічна нестача коштів.
Час від часу спиняючись, особливо в старому міс- ті, бродив Тимошенко Луцьком, силячись відгадати минувшину тої чи іншої будівлі. Гірчило на душі від занедбаного замку Любарта, що глибокими тріщина- ми взявся і нагадував престару, з поораним зморщка- ми обличчям людину, на яку літа поклали непосиль- ний тягар, і під ним вона никне, меншає й сиплеться; водночас біля в’їзної вежі копошилися люди, щось латали та підлагоджували – по нехлюйській Росій- ській імперії їм тут стачало до чого докласти руки. Може, Ягелонській вулиці менше діставалося стуса- нів у паскудні минулі літа, а може, вже встигли трішки її причепурити… А от у Свято-Троїцькому храмі був прикро й несподівано вражений: літургія велася мо- вою, яку люди лукаві звали церковнослов’янською, а проповідь батюшка й узагалі виголосив російською.
«Боже, – змайнуло, – та тут же окупація подвій- на, світською зараз польська, а духовною все ще московщини»…
У домівці Петра Певного давній гурт збирався не раз.
Не можемо так сидіти… По Ризькій зрадливій угоді від православних забирають церкви, а ще двад- цять тисяч гектарів землі їхньої також… І господа- рюють на них осадники, люд прийшлий, що знева- жає часто тутешніх.
У півторамільйонному краї більше половини не- письменних, лише третина з числа вчителів – укра-
їнці, а в вищих навчальних закладах польської молоді вчиться в дванадцять разів більше, аніж української… Цей літній, проте не жаркий день, бо – досвіт- ком дощик пройшовся, хоч землю не промочив, та збив куряву, – Сергію Прокоповичу таки надовго
закарбується.
В українському клубі «Рідна хата» о 12-й годині 29 червня 1931 року голова клубу Пилип Пилипчук, у недавньому прем’єр в еміграції, відкриває установ- чий конгрес Волинського українського об’єднання; він небагато балакає, зате, хоч не парко, чомусь час- то витирає лоба хустиною:
Маємо об’єднати наші сили…
Низький голос Павла Пащевського рокотів, як при відправі, хоч про акустику тут будівельники й гадки не мали:
Як ітимо гуртом, то дорога та приведе нас під покров Святої Софії…
Несподівано для Сергія Прокоповича обрали його заступником голови об’єднання, Петра Пев- ного – головою.
А далі стрімко, як крига прудкою рікою у повінь, один за одним пливли клопоти, кожен важливіший попереднього: добре було б створити товариство прихильників православної освіти та охорони тради- цій православної віри, запальний прихильник такого товариства Іван Власовський вже навіть запропону- вав назвати його іменем митрополита Петра Моги- ли, корисним був би банк для волинського селянина, конча потреба налагодити видавничу справу, вельми ж справу пресову, а ще скільки люду від кривди влад- ної заступити. Тимошенко розрізав чергового кон- верта – і вихлюпнулася зі шкільного аркуша в клітин- ку людська біда, несподівана і незаслужена.
«До Головної управи Волинського українського об’єднання в Луцьку
Спішу повідомити Вас про події, які відбува- ються в нас, у Радивилові, в сих днях.
Дня 23 травня прийшло до мене двох поліціянтів з вивядовцем та провели ревізію, потім забрали мене на постерунок і допитували. Як я потім від вивядов- ця довідався, то мене підозрювали, що ніби я належу до КПЗУ, але справа вияснилась, і вони переконались, що доноси були злобні і брехливі на мене, і, власне, певне тому, що я вписався до ВУО і вписую других.
В тому часі була проведена ревізія і в багатьох осіб ще, та, власне, тут і цікаве було явище. Комен- дант побачив у п. Я. Бортніка, члена ВУО, на столі статут ВУО і часопис «За Соборність» і допиту- вався, звідки то взяли, хотячи забрати їх на по- стерунок, але по виясненню зоставив, як видко, то їм і це не подобалось. Але найгірша справа з членом ВУО Володимиром Зигмунтом, котрого я особис- то уже добре знаю, і є він дуже вороже настроєний до комуністів, бо не раз його і мене наші знайомі лі- вих поглядів називали національними підсвинками, а останньо угодовцями і хрунями.
Того самого В. Зигмунта заарештували і під заки- дом приналежности до КПЗУ відправили до арешту в Дубно. Я на місці пішов до керівника політвідділу поліції з Дубна, котрий був у Радивилові і вияснював справу, він мені казав, що справа із Зигмунтом вже вияснена, за пару днів його випустять… Але ж поки всі ті папери полагодить п. прокурор, то може про- йти довше часу, отже прошу звернутись особисто до прокурора або через посла в Рівному…
В очікуванні ласкавої відповіді, позостаю з пова- жанням Володимир Луговий».
Оте слівце «хрунь», запроданець себто, здебіль- шого з-за рогу кидали, в спину могли поцілити, – і кидалися ним не найхоробріші. Сьогодні, думало- ся Сергію Прокоповичу, особлива хоробрість мала би прислужитися: за легальних умов своє право від- стояти. Захистити його тоді, коли міністр внутріш- ніх справ Речі Посполитої Маріян Косцялковський привселюдно говорить:
Не заперечую, що на Волині існує етнографіч- на маса, яку ви називаєте українцями. Але зрозу- мійте, панове, що цей край польський. Отже – єди- на дорога – це асиміляція Волині, як і взагалі всіх українців у Польщі.
Звісно, можна піти супроти з гвинтівкою на- вперейми, і він вже ходив нівроку, і впасти, як па- дали його побратими в «трикутнику смерті», та інше корисніше зараз. Через Волинське українське об’єднання він і однодумці його наполягатимуть:
Ті політичні чинники, які твердять, що лише поляки є повноправними господарями держави, повинні пам’ятати, що обов’язком машиністів є турбота про безпеку всіх пасажирів. Ми не їдемо в потязі зайцями, маємо квитки, як й інші подоро- жуючі. Значить, маємо такі самі права на місця для себе й свого майна, а машиністи утримуються і за наші гроші.
