Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Арінка злегка штовхнула Омеляна в бік, але цей репаний хохол (хоч і побував уже в Європах) не зрозумів, чого їй треба.

Тоді Арінушка, щоб дати хлопцеві наздогад, упала на коліна й стала бити перед царем земні поклони, але Омелечко, наш простуватий козарлюга, стояв, мов істукан між ідолопоклонників.

Служба церковна пливла собі далі, але здавалося, що в Успенськім соборі принишкло все живе.

Крізь тоненьку шкіру на обличчі государя проступали вже червоні плями. Він кусав губи.

А Омелько стояв.

За ті кілька хвилин він мусив би вклонитися в ноги цареві вже десятки разів, та він, забувши про все, чого вчили, мав на думці одне: простягти цареві листа, але юнак не зважувався порушити незмінну течію літургії.

22

I цар не витримав.

3 червоного обличчя котився рясний піт.

Йому вже нічим було дихати, сердешному.

Щоб не потрапити в становище, яке могло стати й смішним, бо такого співака притьмом карати смертю або довічною хурдигою цареві не хотілось, як не хотілось би втрачати й півчу птицю яку-небудь, як не хотілось би й будь-якого дивовижного звіра вбивати в своєму звіринці, як не хотілося б геть викидати коштовний діамант, котрий випадком потрапив до рук, — государ, хоч і який він був ображений нечуваним зухвальством хохла, скинув з пухлявого пальця важкий з діамантом перстень, що й ціни йому не зложиш (угадав Козак Мамай і тут!), та й простяг співакові.

Через вузьке вікно промінь сонця впав на білісіньку м'яку долоню, і діамант аж задзвенів неначе, сонечком спалахнувши на цілий храм, і вже ніхто не міг би знати, що було твердіше: лезо променя, божа сльоза діаманта чи впертість зарозумілого юнака?! — ясно ж бо всім було тільки одне: не обшарпаному ж холопові носити на руці такий розкішний камінь!

Та й сам цар уже пошкодував за тим, що зопалу простяг якомусь зайді таку коштовну річ, бо государ всія Русі завжди жалів за тим, що вдіє (за лихим і за добрим), за тим, що дав, за тим, що обіцяв…

Літургія пливла урочистим річищем далі, а Омелько стояв і, мацаючи в шапці листа долинян, заворожений, дивився на той чималий камінець, але персня не брав.

— Та візьми ж, божевільний! — і прегострим ліктиком так двигонула Омелька в бік Арінушка, аж навісний той хохляка мало не заквилив од болю й зненацька спаленів від якогось гострого й складного почуття, і зразу ж на гадку спав чомусь Козак Мамай, мов серпом по душі черконуло жартівливе його прорікання: царський коштовний дарунок! Дорогоцінний перстень! Ось він! «Близь царя — близь смерті!» і він передихнув. Але ж не тільки перстень: Мамай на прощання казав про обачність. Про небезпеки двору царського: всі ж ходили тоді в Росії «душой божьи, телом — государевы»… Мамай, бач, радив Омелянові триматися перед земним царем поважливо, розумно, з оглядом, щоб, бува, не склеїти дурня й не занапастити разом із власною головою і народної справи, котра привела мирославця з листом до Москви.

Лайнувши себе на чім світ, Омелян хотів був простягнути руку по той перстень, але, якимось відчуттям збагнувши, що государеві вже шкода либонь свого великоцінного дару, співак низенько вклонився, аж молодечий козацький оселедець упав йому на високий лоб. Посланець України не бухнув цареві до ніг, як на Русі робили всі без винятку, а саме вклонився — доземно, але з гідністю, ще й смушевою шапкою промів разів зо три по камінній підлозі собору, як теє вельми вправно викручує мостиве панство перед монархами по європейських дворах, що видів Омелян під час повернення з Італії, а тепер повторив усе бачене так вишукано, галантно й куртуазно, немов цей парубок стояв. перед царем не в пошарпанім жупані простого козака, а принаймні в тих пишних шатах, у які останнім часом так полюбила прибиратись запорозька старшина, козацькі дуки-срібляники, що вже навчилися красуватись перед поспільством не згірш од венеційських, віденських, варшавських чи московських вельмож, які гуртом намагалися блиском своїм затьмити французьке дворянство…

Уклонившися ще раз і ще раз, Омелько сказав:

— Аз недостойний раб! — і кивнув на руку государя: — Я не заслужив такого дару, ваша величність! — і він ступив на крок, щоб припасти, як його вчив Мамай, до руки государеві, та срібногруді «рынды для бережения», тілохранителі, в білих турських каптанах, з бердишами срібними на плечі, які ввесь час стояли — незворушні, скам'янілі, з блідими претовстими й претупими мармизами, лиснючими від поту, з очима, байдужими до всього в світі, раптом рвонулися вперед, щоб юнака схопити, але, шануючи відправу, цар їм кивнув, спинив, і знову грянув хор, і служба божа покотилась далі без завади, і знову, всі голоси повершуючи, заспівав Омелько Глек.

23

Гомін його співу, ставши відгомоном, якусь мить іще гуляв хвилями попід склепінням храму, і тиша, коли Омелько замовк, зненацька вибухнула в приголомшеній юрбі — збентеженим зітханням тисячі грудей, доброхвальним словом, тихим зойком надпориву й благодаріння богові. Шовковими платами стиравши з лоба цареві піт, імениті бояри чули, як він збуджено дихає, розуміли його захоплення й подив, бачили благосне сяйво на обличчі тишайшого государя, котрий, здивувавши всіх, навіть уваги не звернув на те, що цей чубатий приблуда не вклякнув перед государем на коліна: в московській державі тоді нікому ж не потурали за неповагу до царя.

Зворушений і розчулений Омельковим співом, государ тільки сопів та кліпав лагідними блакитними очима, бо ж в уяві ще бринів чудовий голос козака, і цареві зараз, як те частенько з ним бувало, «отложив ныне всякое житейское попечение», хотілось бути добрим: не напоказ, як те бувало інколи, а для власної втіхи, щоб світліше було на душі, і цареві зовсім не кортіло посилати цього голосистого парубка на плаху, на дибу, на шибеницю, на той світ, одним словом, хоч найменшу й невмисну до царя неповагу чи навіть випадкову неточність у проголошенні його довжелезного титулу тоді мали за тяжкий державний злочин, який судили, не зволікаючи, в проклятому богом і людьми «Приказе тайных дел».

I не можна сказати, що цар не розгнівався на неповажливого лобуряку, ні, в першу мить, коли хохол не впав йому до ніг, цар замалим не скрикнув, аж об підлогу стукнув посохом, що на ньому сяяв золотий хрест, але святість місця таки стримала його величність у раптовому гніві, бо серце государеве — в руці божій.

Цар тільки зблід.

I знов почервонів.

Надів подарований перстень на свій пухлявий палець і так виразно глипнув на зухвалого, що люди в храмі аж отетеріли з ляку, а ринди-охоронці ще дужче стиснули бердиші, бо гнів царя — посол смерті.

Та цар одразу й посміхнувся, замилувавшись галантністю молодика, коли той тричі кланявся йому, вдоволений його словами: «Аз раб…», ще не позбувшися й розчулення після «херувимської», — посміхнувся, відповідаючи, видно, якимось власним мислям про все це, і так нечайно сам до себе засміявся, аж протодиякон, бідолашний, поперхнувся, аж миряни разом зітхнули (ось так узяв за душу чубатий співак), і те одностайне зітхання погасило по ставниках чимало свічок.

Отак ніхто з холопів царських нічого й не збагнув: чи гнівається государ, а чи радіє-таки нечуваному співакові, — ніхто не відав, що діється на ту хвилину з повелителем всія Русі, які суперечливі почуття примусили його згасити хвилю гніву, що замалим не змила в Стікс чи в Лету неповажливого молодика..

… Захоплений своєю величчю, прийомами, посольствами, 6огоміллям, усім чином царських виходів та лицезрінь, поклонами й цілуваннями, прославлянням, усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар, людина ще досить молода, часом невтолимо нудився.

Його повсюдно величали.

Земно кланялись.

Дрижали перед ним.

А йому хотілося посперечатися з ким-небудь, побалакати попросту, пожартувати, пащекуючи про те, про се, і оцей зухвалець — півчий, що так негадано з'явився в храмі, міг стати забавкою й розрадою — бодай на часинку, і його величності не хтілося зразу ж карати за невмисну негречність приблудного хохла, бо це зробити можна ж буде в першу-ліпшу мить. А поки що…