Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Чудасія! Я цілісіньку ніч простукав під вікном. А ти одне: «Мій Хома — дома, ось під боком лежить!» то я й пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув…

— Що це ти кажеш!

— А що хіба?

— То ти під бугаєм ночував?

— Під бугаєм.

— Ах ти ж скажений собако! Що ж це ти наробив!?

— Та що ж я там такого наробив?

— А те, що ти тепер — тільний, — от що! I давай його лаяти та приговорювати:

— Побила б тебе лиха година та нещаслива! Ти ж тепер будеш телитися!.. Ну, от же що я тобі скажу: іди ти в яку-небудь чужу сторону, куди хочеш іди, там і телись! А в нашому селі й слави не набирайся!

Та й знову давай тужити…

— Грець же твоєму батькові! — вилаявся, нарешті, бідолашний Хома. — Я й піду на чужу сторону, аби б тільки не лаялась…

От і зібравсь Хома.

Взяв мішечок, хліба в мішечок та й пішов до якогось чужого села телитися.

Іде собі та й іде, та все полем і ярами, щоб страму не набиратися, аж гульк — на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки перехожого розірвали, — голова віддалік, рук і зовсім нема, а ноги в чоботях, заморожені.

Дивиться Хома на чоботи: добрі!

«Дай, думає, візьму собі, вони здадуться».

Узяв тії ноги з чобітьми та й пішов далі.

Приходить він до якогось там села та й давай проситися в людей — ночувати, бо ж було, бач, уже надвечір.

Упросився до одного дядька.

Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть:

— Лізь, чоловіче, на піч, обігрійся.

Хома поліз на піч та й, не довго думавши, захріп.

А тим хазяям бог дав уночі радість: корівка отелилася, а мороз був сильний, телятко і обмерзло, от вони його внесли та й поклали на піч, як єсть побіля Хоминого боку. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.

Прокинувся він глупої ночі, лап! — аж біля нього телятко.

«Господи, Сусе Христе!.. Як же це я отелився, що й не чув?!»

Мерщій додолу з печі та й давай бог ноги від тих хазяїв… I ось так він хутко дременув звідтіля, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…

Чуть світ хазяїн та хазяйка вже й прокинулися.

Прокинулись, та зараз і на піч, щоб на телятко подивитись,

Туди, аж там — теля єсть, а чоловіка, що там спав, нема, — самі тільки чоботи з ногами.

— Це ж, жінко, наше теля перехожого чоловіка з'їло!

— Біжи скоріше до попа!

Побіг чоловік до попа, розповів йому про всю оказію, а піп той послухав та й каже:

— Це у вас антихрист народився! Треба його вбити… А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов та й скоріш до хати:

— Ну, жінко, молись богові: я отеливсь!

— Що ж тобі дав бог, чоловіче: бичка чи теличку?

— Я б тобі, жінко, й сказав, так і сам не знаю…

— Ох, ти ж йолопе, йолопе! Не зна, що в нього й найшлось! Якби ти був путящий чоловік, то взяв би телятко додому, от нам би й користь…

Та й давай його лаяти, та й давай його коренити.

— Та годі вже тобі: піду, озьму своє теля…

От Хома взяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, знайшов там той двір, де ночував…

15

…Але Омелечко того вечора казки довести до краю не встиг.

В двері вскочила Арінушка.

Ніхто не бачив у темряві її дитячого личка, та очі її блимали й зелено мерехтіли, неначе в кішечки, і чули всі, що голос їй тремтить.

— Ліхтар! — у перестрасі прошепотіла вона. — Якісь там ходять!

— Знов несе когось нечиста сила! — буркнув Жданов. Та и звелів усім:

— Лягайте!

I всі мерщій лягли, де хто сидів.

Нічні гості, що могли заподіяти будь-яке лихо, стрільці чи ще якісь там цареві посіпаки, бо нікому ж більше вночі ходити не дозволялось, прочалапали далі кудись, до річки Яузи, а гончарі, потомлені, поснули вмить.

Не спав тільки Омелько, бо ж дошкуляли мислі, як тії комарі, і комарі, як тії мислі.

Тонісінько бриніла в вухах, як тая пісня комарина, мелодія, народжена кілька днів тому на Воробйовій горі, при першім зачудованім погляді на стольний град Москву, — і Омелян тепер, замислившись, збагнув, що перший погляд та ще й здалеку, мусить бути найпевнішим: потім колись, озирнувшись на все, тут пережите, забуде прикрості, забуде куряву московських вулиць і лихих бояр та стряпчих, і царя, що від людей ховається, і всі свої поневіряння, а лишиться в пам'яті, передусім, той перший погляд, звернений з сусідньої гори на це чудове місто, сонячні блиски на позолочених банях церков і палат, море садів між домами, теремами та халупами, і добрі руські люди: родина Корнія Шутова, Шумило Жданов з гончарями та гончаренками, холопами й рабами московського панства (котре панувало тут, як і скрізь: на Вкраїні, в Польщі, в Туреччині, в Римі), і наш Омелян, не так уже й сердито прислухаючись до рівного легенького дихання сонної Арінушки, яка, поламавши сопілку, безневинно спала десь тут же, Омелько сам собі, без єдиного чутного звуку, повторював недоспівану пісню, котра осінила його при першому вступі до Москви:

— Ворогам не дамо

Ми ніколи в ярмо

Ні Москви, ані Києва, браття!

Ми родина одна,

Кров нас братня єдна,

Древня віра і давнє завзяття!

Нараз виникали й слова, яких тоді, стомившися в довгій дорозі, вперше вступаючи в Москву, Омелько так і не знайшов, точні важливі слова, що від них рішучість — добитись-таки (життям навіть важачи) до самого царя — спалахнула з новою силою:

— Ми за волю свою Стоїмо у бою

Нерушимо-міцною стіною, — Ми найдемо в віках Щастя ясного шлях,

Коли буде наш Київ з Москвою!

Без жодного чутного іншому вухові звуку — пісня ця струміла та й струміла в уяві, і муляв хлопцеві в покладеній під голову шапці лист України до можновладного царя, до тої сили, котра могла Вкраїну врятувати від ворожої навали, від лиха всенародного, від іноземного ярма.

16

Вже кілька день ось так і жив у гончаря Шумила Жданова посланець плюндрованої й шарпаної України.

Жив.

Горшки мальовані ліпив.

Пiсень прегучних потихеньку співав. Працюючи.

Казки московитам розказував. Нишком.

Про свою Україну розповідав цікавим до правди московитам, про ріки крові, що пливуть і пливуть у Дніпро.

Про лядську кормигу.

Про неволю турецьку.

Про свого батенька, про Саливона Глека, про цех гончарський, про устрій цеховий прадавній, що про нього між московським ремісництвом і не чули, бо всі були тут кріпаками та холопами.

— А й дівчата ж, мабуть, гарні там у вас? — стурбовано зітхала, побігаєчка.

— А гарні ж.

— Вередливі?

— Вередливі, аж-аж!

— Це добре, коли вередливі. А гордовиті?

— Гордовиті. Та й письменні бувають частенько… — і він розповідав про мирославських дівчат і молодиць, норовливих українок, котрі не знали ані теремів, ні приписів Домострою, ні кабали боярської, ні безмежної сваволі чоловіка…

Арінушка зітхала, і Україна їй чомусь тоді здавалась раєм земним, бо ж, як відомо здавна, гарно бува лиш там, де нас нема…

Зранку шукавши малоймовірної нагоди пробитись до царя з державною своєю справою, потім до ночі працював Омелько в ждановській гончарні, перестружував глину, розминав, ліпив. сушив та малював, саджав у піч, і Арінушка вчилась біля нього, придивлялась, розпитувала, про Москву розповідала всячину, таємно від батька вчилась читати й писати, та й розважала потім чубатого, коли той зажурився, десь там довідавшись, що пробиватись до государя — марна річ, не варю й рипатись, бо ж царя поклали в ліжко голландські та німецькі лікарі — чи не на цілий тиждень…

У неділю Омелько блукав по Москві.

Підлатавши, де треба, пошарпаний жупан і шаровари Омелянові, з раннього-ранку водила його всюди Арінка, і кожен крок блукань приносив парубкові нові враження — і прикрі, і втішні, і просто забавні: величний штиб якогось мурувзння, хороми і палати, церкви й ворота в стінах міста, дивовижа базарів і торжків, заморські звірі й птиці по звіринцях, іноземці в чудернацьких убраннях.

Коли проходили з Арінкою побіля стін Кремля, обачна дівчинка веліла Омелянові нікуди не дивитись пильно, лиш тільки гульк та гульк, бо стрільці, стовбичивши при кожних воротях, стежили — чи не зиркає хто на царський замок, а чи на будь-яку гармату, і зразу ж хапали всяку непевну людину, а з їхніх рук ніхто живим не виривався.