Капелан Армii УНР

на вірність німецькому кайзерові Вільгельмові у 1916

році. А сам Юзеф Пілсудський зараз зрікся державних

справ, закрився від химерного світу в своєму маєтку на

маленькому хуторці Салеювек – тут хіба добросердна

зозуля може накувати копу літ та ранками такий «райрай-

рай» зніме жаб’ячий оркестр, що від подиву аж згавкне

його улюблений пес.

Ніхто всіх тодішніх думок Юзефа Пілсудського не

міг знати, навіть найближче оточення до дна того мисленного

колодязя не могло зазирнути. Він довго вдивлявся

в очі вояків у строю, вздовж шеренг ідучи, і в

промові своїй також не був велеречивим. Але кілька

неголосних слів з того виступу стрільці ще довго пригадуватимуть:

– Я вас перепрошую… Я дуже перепрошую, панове…

То згодом якоюсь мірою проясниться сказане у зізнанні

близького сподвижника Пілсудського Тадеуша

Голувка: «Ми зрадили наших братів-українців»… Ще би

два тижні вистояли і допомогли українському військові

Іван КОРСАК48

в неймовірно тяжкому спротиві більшовицькій навалі,

і зовсім по-іншому складались би доля сусідніх народів

– і хто зна, через роки, не тільки їхня, а й усього європейського

континенту.

Обходячи стрій, навпроти отця Пащевського Пілсудський

раптом спинився, наморщив лоба.

– Отче, здається, ми вже зустрічалися, отак років

два тому чи, може, й більше… Там, у Станіславі, як

бронепоїзда виряджали…

– Тепер довгі роки настали, – посміхнувся отець Павло,

чіпка пам’ять Пілсудського справді не зрадила.

То був небуденний день тоді в Станіславі, отець

Пащевський правив вдячний молебень. Робітники в

тутешніх залізничних майстернях, не вельми роззираючись

коли сонце сходить і коли заходить, виготовили

для українського війська бронепотяг і нарекли його «потутешньому

» – «Кармелюк».

Посвячення бронепотяга стало справжнім козацьким

святом – на нього прибули Головний Отаман УНР

Симон Петлюра, командант Польської держави Юзеф

Пілсудський, чимало інших іменитих гостей, народні і

стройові пісні так гарно співав козацький хор, а юнаки

зі Спільної юнацької школи промарширували парадним

строєм.

– Після вашого благословення бронепотягу судитиметься

неабияка доля, – докинув ніби жартома до Пащевського

тоді Пілсудський опісля служби Божої.

Він не вельми помилився – бронепотяг «Кармелюк»

намотає тисячі кілометрів на рейках, відзначиться у боях

за Гусятин, де в неабиякій помочі буде 3-й Залізній дивізії,

гаситиме атаку за атакою червоних, що силитимуться

форсувати Збруч. Згодом біля Галича в немалій нагоді

стане 4-й Київській дивізії, а як серйозно підіб’ють і

 49

зійде з рейок, то винахідливе робітництво «воскресить»

його, і він знову підтримуватиме війська групи генерала

Загродського – першу, другу і шосту дивізії.

А тим часом по від’їзді Пілсудського свої клопоти

набігали в отця Пащевського. З міністром ісповідань

Іваном Огієнком обговорили як далі жити і що чинити

військовому духовенству.

– Маємо зберегти дух вояцтва, попри фокуси російських

конфідентів і нашіптування та перешіптування

своїх слабкодухих, не можемо порушити віри в українську

справу, – у професора звично на столі копиця книг,

з-за яких визирають тільки втомлені очі, а ще кілька

книжкових копичок просто на підлозі кучкуються попід

стіною.

– Потрібен з’їзд українських військових священиків.

Тільки де його доцільніше, з огляду на наші обставини,

зручніше і краще скликати? – Пащевського в душі інколи

навіть завидки брали за отой обшир клопотів, що

встигає пересіяти, перевіяти і перелопатити професор

– окрім просування у видавничій справі, яке відчуло вже

духівництво в таборах, йшли енергійні перемовини з

польськими владцями, з додержанням зрозумілих пересторог

зі священицтвом Автокефальної церкви на чолі з

Василем Липківським в Україні, нав’язувалися контакти

з оточенням Вселенського патріарха у Константинополі.

– Гадаю, найдоцільніше в Тарнові, – і професор виклав

свої аргументи щодо географії розміщення таборів.

– Та й головні наші урядові установи також там.

З отцями Мариничем і Раїнським, Білоном і Волковичем,

з багатьма іншими військовими духівниками Пащевський

стоптав немало курних доріг по всій Україні,

а ще не менш вибоїсті, тільки в іншому значенні, дороги

стелилися тепер, на чужині. Духовна опіка українських

Іван КОРСАК50

козаків, матеріальне забезпечення військового духовенства,

заснування братств і створення Української

церковної ради, справи шлюбів і духовних нагород…

В передвесняні дні, ще й сонце як слід не підбилося, у

середині березня двадцять першого року про це говорили

духівники на своєму з’їзді. Українську церковну

раду довірили очолити отцеві Павлові і вже одним з

перших питань, яке розглядала рада, було затвердження

тексту поминання влади Української Народної Республіки.

А добрі завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огієнко,

пропадали непомітно самі собою – отця Пащевського

обирають головою Братства святої Покрови, головою

Братства Кирила і Мефодія, водночас він викладає в

українській гімназії імені Тараса Шевченка в Каліші, де

вчиться дітвора українських емігрантів.

За благословенням організувати курси військових

капеланів пішов отець Павло до архієпископа Юрія Ярошевського,

який отримав повноваження Першоієрарха

Православної церкви у Польщі.

– Такі курси, окрім духовної особи, має також очолювати

людина військова, – зауважив практичний архієпископ,

що небавом стане митрополитом. – Чи не задумувалися

над цим?

– Так, владико, – мав готову відповідь отець Пащевський.

– Наш уряд рекомендує генерала Загродського,

добре його я знаю, бо був з цим мужнім і розважливим

командувачем у Зимовому поході.

– Благословляю на благе діло, – без подальших вагань

мовив архієпископ. – І дійте рішуче. Бо навіть тут, серед

польських владців, які сягнули унезалежнення саме своєю

рішучістю в критичні моменти, ще загусто вагань та

непотрібного хитання. Дивуюсь, до слова, Пілсудському,

 51

що він, старий революціонер, не може укоськати своїх

супротивників. Хай би діяв, як я…

Раптова, негадано дитяча усмішка освітила обличчя

суворого архієпископа, наче в ніч крізь прочинені двері

місячне проміння впало на долівку у дім, сяйнуло лише

на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не

озирався ніколи на невдоволених, більше чи менше наживе

ворогів на своєму шляху; і байдуже було йому, що

число недоброзичливців, в чому сам не раз упевнявся,

нерідко перевищувало число його прихильників та шанувальників.

– А в вашій справі вагання зовсім недопустимі, –

хтось назад зачинив ті на хвильку прочинені двері, і згасла

нараз усмішка, і в голосі знову залізо. – Я тут маю, для

прикладу, одного вельми невдоволеного, архіманрита

Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо він все ще