Забуття

— Ось цей, ви знаєте, хто він? — Петро вказав на статечного голомозого чоловіка в пальті з білим комірцем, сидів у першому ряді весільних гостей. Був схожий на чиновника. Але я не знала.

Натомість інша фотографія привернула мою увагу. На ній Липинський, уже старший, з братом Станіславом сидять на лавці в саду чи парку, на голові капелюх, у руках тростина. По обидва боки від братів повсідалися жінки. Та, що поруч із Липинським, у береті, шарф (чи шаль) звисає незав’язаний, руки сумирно покояться на колінах. Жінка дивиться в об’єктив, Липинський теж. Однак відчутно, що ці двоє ледве витримують ситуацію, в якій опинилися. Вираз обличчя жінки непроникний, демонстративно байдужий, щелепи зведені, губи зціплені. Ніяка не красуня.

— Це Казимира, так? — мені ніде раніше не траплялися її зображення. Петро кивнув.

— Думаю, що тут вони розлучаються. Десь після війни.

Я ще побродила ліском навколо дому (його Петро назвав частиною збереженого саду Липинських) і навпростець через випалене сонцем пасовисько вийшла на трасу, щоб піймати маршрутний автобус. Відсутність могили Липинського дивно впливала на моє сприйняття. Здавалося, що його смерть розлилась усюди в повітрі, і її, різку і задушну, можна відчути на запах, навіть на смак, гірку і несправедливу, сповнену жалю, докору і вини. Позбавлена могили, смерть самовільно вписалася в краєвид. Кістки, переорані трактором за пляшку самогонки, ворушилися під ногами, землею стало страшно ступати.

Я прочекала годину, але жоден автобус не над’їжджав. Автомобілі не зупинялися. Мені страшенно хотілося звідси геть, щоб не бачити і не відчувати того, що настає після кінця історії. Раніше я думала, що кінець означає велике ніщо, царювання чорної матерії, глухоту і сліпоту, математичний нуль. Але з’ясувалося, що він може пройти непомітно для тих, хто всередині. Нещасні ще довго імітуватимуть життя, не здогадуючись, що гілка зеленіє на всохлому дереві. Коріння давно відмерло і перегнило. Зневажені кістки розростаються замість нього.

Я почала плакати, постійно нагадуючи собі, що сльози — це гнів, адресований комусь іншому. Але кому? Колгоспному трактористові, який всього лиш виконав наказ? Селянам, які стояли і дивилися, не розуміючи «тому всьому ціни»? Партійцям, що давали розпорядження, дотримуючись курсу на знищення шкідливої історії, курсу лоботомії пам’яті? Чи, може, власним дідам і бабам, прадідам і прабабам, які виявилися заслабкими, щоб протистояти цій лоботомії? Хто винен? На кого злитися?

У відчаї я набрала останній номер у телефонному списку. Різкий чоловічий голос відгукнувся і я, ковтаючи сльози, вивалила все відразу:

— Олександре, це та одна, що сьогодні вранці їхала з вами до Луцька. Вибачте, що не відрекомендувалась. Так по-дурному з мого боку. Просто я каліка, розумієте, в мене з головою не все в порядку, дуже всього боюся і застрягла тут на трасі в одному селі. Якщо ви ще неподалік, приїдьте і заберіть мене, будь ласка. Я заплачу скільки скажете. Тільки приїдьте і заберіть мене.

Я, здається, бурмотіла далі, але пам’ятаю, що, коли зупинилася, у телефоні запанувала виснажлива тиша. Вона тривала цілу вічність, я навіть подумала, що чоловік обірвав розмову, щойно зрозумівши, хто це. Але він таки врешті озвався:

— Добре, я приїду. Тільки ти заспокойся, добре? Посидь в якомусь кафе…

— Тут немає ніякого кафе.

— Тоді подихай: вдихай однією ніздрею, іншою видихай.

— Мені не допомагають такі фокуси.

— Тоді просто приляж на землю, розслабся.

— Тут земля страшна, я постою.

— Ну тоді постій.

Не знаю, чому він погодився. Однак від усвідомлення близького порятунку стало легше. Я втерла сльози і сховалася в затінку під вербами, щоб не згоріти. Легінь пітьми забрав мене звідти через півгодини на чорному авто, чорноволосий, у чорних окулярах і чорній футболці. Після переважних голубих і золотих кольорів у моєму житті його чорнота заспокоювала. Вперше в людині навпроти я не впізнала відображення себе.

— Дякую, що врятували, — сказала я, вмощуючись на передньому сидінні.

Водій знизав плечима і дав газу. Ми їхали дуже швидко, але страшно не було.

XIX

1929

Безсольна дієта

«Ліченя таке — не вільно вживати соли, консервів усякого роду, ковбас, сала, уксусу, маґґі, горілки.

Вільно вживати в обмеженій кількості: м’ясо (не більше як триста грам у тиждень), риби свіжі, перець, пиво, каву і чай тільки з молоком і тільки трохи, щоб його зафарбувати.

Вільно вживати: молоко (до півтора літра на день) і всі молочні, несолені продукти. Так само якнайбільше ярини. З мучних страв все без соли, почавши з хліба. Яйця, цукор, мед.

Замість соли вживати: часник, цибулю, м’яту, лаврове листя, редьку, цитрини, майоран, петрушку й інші коріння».

Безсольна дієта захищала Липинського він спогадів. Самотність стала буденністю, хвороби — втечею від життя, в якому він зазнав нищівної поразки. Бути хворим означало менше відчувати. Біль тіла втихомирював біль безтілесний, той, який витримувати у стократ важче.

Липинський заховався в передгір’ї австрійських Альп, у курортному містечку Райхенау, і виживав на 20 доларів, які йому щомісяця надсилала родина із Затурець. Гори — улюблена домівка туберкульозників. Іноді виплати затримувалися, бо Станіславу не вистачало самому або вдавався поганий урожай. Тоді Липинський тугіше затягував пояс і лихоманково писав свої «Листи до братів-хліборобів», вважаючи, що творча праця — єдине, чим він у перспективі зможе заробляти. На фізичну він уже розраховувати не міг.

Попри загальні сподівання більшовизм в Україні втримався і падати не збирався, «передишка» затягнулася, Східна Галичина остаточно відійшла до Польщі. Ті, що колись були великими, стали ніким. Розмови стихли, плани зазнали краху, гроші скінчилися, газети позакривалися. З віденських найдовше втрималася соціалістична газета «Нова громада», яку більшовики продовжували фінансувати з пропагандистських міркувань. Втім, читати її вже не було кому. Натхненний видавець газети, полум’яний комуніст Семен Вітик за іронією долі сам згодом стане жертвою сталінських репресій.

Отаман Петлюра переїхав до Парижа. Тут він винаймав у Латинському кварталі конспіративну квартирку без кухні. Харчувався баклажанами й кавою — так виходило найдешевше. 25 травня 1926 року о 14.10 він зупинився біля книгарні на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель, щоб роздивитися вітрину, й отримав сім куль із револьвера емігранта Шварцбарда начебто у помсту за єврейські погроми, вчинені армією УНР. Велика епоха завершувалась і замітала сліди.

Організовані осередки втікачів з України розсмоктувалися, колишні міністри і військові старшини розбрідалися по європейських містах чи рушали за океан, у Північну чи в «Полудневу» Америку. Листування між давніми друзями оживлялося лише на Різдво чи Великдень, щоб незабаром вщухнути остаточно. Найвідважніші — чи найбільш наївні — на свій страх і ризик повернулися додому в УСРР і були невдовзі розстріляні за членство у фіктивних контрреволюційних організаціях.

Липинський повертатися не збирався. Його маєток, успадкований від дядька Рокицького націоналізували, а сам дядько у 25-му теж був змушений разом із дружиною тікати світ за очі. Дядькових скакунів більшовики конфіскували на потреби революції відразу і мали от-от прийти конфіскувати душу. Відомо, що Рокицькі перейшли убрід річку Збруч — водяний кордон між Польщею і новоутвореним Радянським Союзом, але так ніде пізніше за кордоном і не виринули. Просто зникли. Ще одна трагедія, з якою Липинський мусив змиритися. Його родину викорчували, і він теж із сортової квітки став непотрібним бур’яном.

Хоч спосіб думання Липинського був надзвичайно раціональним, щоби врятуватись від самовбивчої зневіри, він перевів питання власного призначення і біль поразки у площину релігійно-духовну. Писав у нагрудній книжечці, що до «українства не додумався, воно прийшло само собою, прийшло од Бога, і коли Бог призначив йому цю працю виконати, значить вона була потрібна його замислам». Не розумові Липинського Божі замисли контролювати.