Сестри Рiчинськi. (Книга друга. Частина перша)

— Я теж надумав, хоч досі не наважувався. По матері належить мені клапоть саду. Скільки він може важити? Може, три тисячі? Може, тільки дві з половиною? Земля коло міста ціниться дорожче. Мама, вмираючи, просила не продавати того саду: хай держиться нашого роду, поки натрапить на такого, що, може, йому справді стане в пригоді. Я обіцяв. Та мені здається, що я не зламаю маминого заповіту. Не знаю, кому може бути більше в пригоді, ніж мені тепер. А ти як вважаєш, мишко?

— Я думаю, що наші дорогі навіть звідти турбуються нами.

Тулюсь щільніше до його плеча: коханий… безпорадний… єдиний…

Розходимось наснажені, наново закохані, окрилені.

Химерні, чудернацькі, злі думки мучать мене цілу ніч.

…У нашому містечку, мабуть, є п'ять тисяч українців. Коли б кожний з них дав тільки по злотому, то вийшло б п'ять тисяч злотих. Майже половина потрібного нам! Але… але… чи кожний з тих п'яти тисяч українців має злотого?

Ах, напевне, не кожний. У нашому ж містечку стільки бідноти.

Потім бачу тисячний банкнот. Ніколи наяву ні моє око, ні мої пальці не торкнулись того паперу, а тепер бачу, як він, досить великий, прямокутний, фіолетовий, твердий, танцює перед моїми очима на кривеньких ніжках.

Один за одним, до дванадцяти, підходять до мене, уклоняються низенько, танцюють ніби щось ритуальне і зникають…

Чи Север спить?

Виникає легковажна, фантастична думка поговорити з Емілією Задорожною. Вона могла б багато в цій справі допомогти. Север каже, що то людина без серця. Не розумію, що значить — людина без серця. Для когось мусить мати серце. Север каже, що вона має його тільки для себе.

Для неї подружжя з Севером це лише справа святого спокою.

А може, коли б ми обоє попросили її, — що я кажу «попросили», — навколішки впали перед нею, то вона погодилася б для щастя двох людей мати трохи… неприємного настрою дома? Але чому, ради бога, чому мала б вона це зробити? А може, — протинає мій мозок думка, мов електричний струм, — а може, вона кохає Севера? Може, це з її боку тільки гра, облудна, замаскована амбіція, а за суттю маємо справу з коханням, яке не хоче з ніким ділитись, нікому уступити?

На ратуші тоскно вибивають години чверть за чвертю. За вікном безконечна ніч. Оперлась одним рогом об землю і загатила час. Неправда, що час посувається вперед. Далекі удари на ратуші — лише акустичний обман.

Час наростає, згущується, втискається сам в себе і стоїть на місці.

Де ж попелясті обриси світанку? Ох, де ж нарешті кінець страшній ночі?

Перед світом підходжу кілька разів до дверей маминої спочивальні, прикладаю вухо до дірки від ключа і знову на пальцях відходжу. Чи спить ще мама?

Нарешті чую, мама прокинулась. Покашлює. Всі сплять, а мама не спить. Чи по всіх домах так? Чи всі матері світу такі?

Відхиляю двері і, о щастя, зустрічаюсь з маминим усміхненим лицем.

— Це ти, Славуню! — так здається, чи мама справді тішиться моєю появою? Підходжу ближче, боса і в нічній сорочці.

Маю таку велику, неймовірну просьбу до мами. Ні, ще раз ні. Такі речі не можна холодно, по-купецькому викласти. Вони вимагають настрою, мов квітка води.

Може, коли б я могла лежати в мами на грудях або стискати її у своїх обіймах, це прийшло б легше… але… тільки тепер усвідомлюю, що, власне, ми з мамою душевно далекі.

Мама досі була радше предметом піклування з нашого боку. Чи мої поцілунки й обійми отак, зненацька, не здадуться їй дикими, не злякають її? А крім того… чи мала моя мама у своєму житті справжнє кохання?

Бо татка, хоч не маю для цього жодних фактичних доказів, здається мені, не любила вона занадто. Це я почала розуміти ще до відходу татка від нас.

Мама якось без слова викрила себе так, як і татко викрив себе тим, що перед смертю тільки про маму питав і тільки за нею водив очима.

Останні свідомі слова таткові були:

— Лише їй не зробіть кривди… — І сама та для стороннього вуха незначна обставина, що, замість слова «мама», вжив займенника, відразу кинула новий промінь світла на співжиття татка з мамою.

Аж дивно, що ми, діти, нічого не знаємо з інтимної біографії наших батьків. Окутані німбом непогрішності, вони в нашому дитинстві виконують роль міфічних богів, але згодом, коли ми стаємо критичнішими, облітає позолота з ідолів і ми зустрічаємось з недосконалими, незнайомими людьми, яких ми повинні розуміти, виправдувати

і… пробачати їм.

Невимовно хотіла б я знати, чи моя мама кохала когось, крім батька, отим справжнім, дурним коханням, від якого нема рятунку. Дивно й трохи аморально, бо це стосується матері, але я погодилася б, аби мамине кохання відносилось навіть до часу, коли мама була вже замужем, тільки щоб воно було колись у неї. Інстинктом почуваю, що мою справу можна зрозуміти тільки серцем. А як може зрозуміти її серце, що само ніколи не горіло?

Стою вже задовго мовчки, і тому треба щось сказати.

— Так ще рано, а мама вже не спить…

— Та я ніколи в цю пору не сплю. Але чого ти так рано схопилась? Іди до ліжка, бо ще застудишся і дістанеш нежить.

Шукаю очима, що можна накинути собі на плечі. Ось стара полиняла капа.

Сідаю біля мами в ногах. Тепер мені здається, що мама не зовсім рада мойому товариству. Може, замислилась над чимось або просто молилась лежачи, а я їй перебила?

— Я хотіла б сказати мамі щось…

Мовчанка. На обличчі мами не бачу найменшого зацікавлення. Відчуваю, що мама буде рада, коли я залишу її саму. Як же можу?

— Мама знає…

Хто це набрехав, що рідній матері можна відкрити найтаємніші справи серця? Ой боженьку! Справді, ні до кого не зв'язує нас такий туман сорому, як саме по відношенню до рідної мами.

— Мама знає, — ледве вимовляю, — я і пан Мажарин…

Ні, нізащо не вимовляю слова «любимось». Ніколи не вимовлю цього слова вголос, у присутності мами. Це тільки на сцені соромливі дівчата слізьми випрошують у матерів благословення на шлюб з тим, з ким вони кохаються. В житті ми не такі соромливі й не такі сміливі.

Мама робить боязкі очі, але вони скоро розпромінюються. Вона, бідна, догадується про правду, але не передчуває безодні, над якою зависла ота істина.

— Що ти і пан Мажарин? Що, Славцю? — в її голосі стільки заохочення, стільки намагання допомогти, що я трохи сміливішаю.

Чи не здається тій страдниці, що після розчарувань, після кривди, якої завдала їй Катерина, я, наймолодша, маю все надолужити, знову зробити добрим?

Зовсім певно — їй так здається.

Мама простягає до мене руки, але я не лечу в них. Мене стримує свідомість, що ще хвилина-дві — і її веселість згасне, як свічка на вітрі.

— Мажарин хоче на мені женитись, але…

Може, брешу? Чи справді він хоче женитись, чи тільки кохає мене?

Кажуть, що чоловіки вміють прекрасно розрізняти одне від другого.

Мама чує вагання в моєму голосі і прибирає вичікувальну поставу.

— …Але він має гонорові борги… Ах, не карти… — спростовую поквапно, бо бачу, що мама злякалась цих слів. — І тому, мама розуміє…

Біль, що затьмарює мамине обличчя, падає на мене, як ляпас…

Як же поясню, що моя справа має протилежно відмінний характер від справи Безбородька? Як переконаю маму, що тут йдеться про гроші ради них самих, але ті нещасні гроші мають бути тільки засобом, який повинен врятувати його честь і наше щастя?

— Ай… — стогне мама. — І цей теж хоче грошей? Який світ! Які тепер женихи…

Схвильована, розповідаю недокладно історію з Задорожним. Вже не йдеться ні про Севера, ні про мене, байдуже, чи буде він при мені, чи забере його ота Емілія, хочу тепер тільки виправдати його перед мамою, за всяку ціну не допустити, аби мама ставила Севера на одну дошку з Безбородьком.

Мама слухає мене ніби уважно, але — чи переконана? Нарешті запитує мене:

— Чим я тобі зможу допомогти, дитинко?

Тепер наступає найтяжче:

— Я знаю, що в нас немає грошей… але… — Як же ж важко вимовляти мені це слово «коштовності». — Якби мама хотіла допомогти нам…