Тиха правда Модеста Левицького

   -То вже ж не пан Вось нас розсмішив, бо ми з його уроку,- Оксана вільніше інших почувалася з Левицьким.-_ Сьогодні свято Андрія, Модесте  Пилиповичу, а на Андрія що загадає собі дівчина, те й збудеться.

   Левицький знав той звичай, що з сивих часів зберігся, тільки в різних краях гадали по різному. Тут дівчата чистили яблука і шкірки кидали позад себе, та дивилися, яку ж то букву впале нагадуватиме на долівці - то й буде першою буквою імені нареченого. А ще в миску з холодною водою плавили віск і нетерплячі очі зазирали, що ж воно там вистигло і чий профіль нагадує.

   «Милі діти, думав Левицький, якби ви тільки знали, наскільки мені самому хочеться отак погадати чи знайти хоч на краєчку світу таку гадалку, яка б напевне сказала, що виросте з вас.. Чи достойну собі оберете долю, чи марною була наша праця – який жаль, що світи пройти і не знайти такої гадалки».

   Якби можна було відсунути прийдешні роки, мов на вікні фіранку, то впевнився б Модест Пилипович, що не праця гімназійною була марною, а марні його  вагання і сумніви. Темносизі хмари неймовірного лиха  вже насуплювалися над європейськими полями, ось-ось мали вирватися на волю вихори зловісні й криваві смерчі, але в тих прийдешніх круговертях трагічних їх гімназисти достойно вистоять – більші чи менші окремішньо кожному доля судитиме випробування.

   Насамперед вони спрагло рвонуться в університети Варшави й Берліна, Кракова і Праги, сядуть на лаву студентську сестри Редько, Наталя Поліщук і Наталя Лопухович, Сочинський, Книш, Тамара Вишнівська, що стане яскравою зіркою такого ще молодого кіно. Наталка Пилипчук студіюватиме на економічному факультеті у Відні, життєві стежки поведуть її сперш у Мюнхен, а згодом аж у Венесуелу – відкриє з чоловіком будівельну фірму, яка будуватиме дороги й модерні будинки. Володимир Рихтовський стане солістом українського народного хору в Австралії, у Сіднеї, Леонід Дмитревич з дружиною Галиною керуватимуть танцювальними ансамблями в Австрії, відтак в Британії, а згодом у США.

   Тільки на землі своїй їм, вихованцям луцької української гімназії, буде вельми сутужно. Василь Зеленов теж присвятив своє життя мистецтву, акторському мистецтву, але далі другорядних ролей, на жаль, не пускали. Батько його росіянин, мати – білоруска, а брат пішов боронити українську долю в УПА і склав там свою голову. То ж і Василю судилося двічі пройти «перевірку» в радянських таборах  - як же могла нова влада довірити у театрі йому головні чи бодай просто помітні ролі.

   По різному склалося у братів- гімназистів Юрка і Богдана Коха. Юркові матеріали в учнівських журналах «Шуліка» і «Промінь» ще тоді привертали увагу ровесників, його двічі арештовувала польська поліція. Навчання продовжить у Варшавській політехніці, у вищій школі будови машин та електротехніки в Познані, у політехніці Берліна.І пірне з головою в українську справу…25 червня разом з Бандерою, Стецьком і Лебедем він прибуває у Луцьк. Після тригодинної наради троє очільників відразу від’Їхали, а Юрко, як представник проводу ОУН, через кілька днів проголошує в окупованому місті Акт незалежності України. Німці арештовують Юрія – і вистукують рейки під вагоном, що не спиниться до Освенціма. Там і спалив його гнійний плеврит, бо опісля гарячої лазні німці, підсміюючись, водили босого по снігу.

   А в Богдана перше знайомство з німцями сталося, як втрапив в облаву – за одного вбитого німецького офіцера  схопили сто українців та сто поляків і він з батьком втрапив у це нещасливе число.

   - Шикуйсь! – раз у день звучала команда, і гітлерівець, хизуючись виправкою та на начищеними до блиску хромовими халявами, хазяйновито шпацирував вздовж шеренги смертників і відраховував кожного десятого.

   Розстрілювали тут же, на очах у решти, а тіла закопували у дворі – шар вапна, шар людських тіл, хоч дехто ще ворушився й стогнав, і знову шар вапна…

   Шість днів Богдан з батьком стояв у шерензі, шість разів тицяв в них пальцем гітлерівець, випадало бути дев’ятим і восьмим, другим і третім, але доля змилувалася таки, після шостого розстрілу батька відправили в табір у Кременець, а його повезли в Німеччину.

   У Львові хлопець тікає.і тут же втрапляє в нову облаву.

   Крізь муровані ворота його вводять в якийсь двір. На подвір’ї стояло чотири телеграфні стовпи, а на них підвішено восьмеро людей, судячи з усього, євреїв. Виснажені, висушені обличчя, шкіра на яких обвисала, мов навішена чи недбало накинута на черепи шматка, одні очі, великі й важкі, - ті очі спрагло дивилися на гарячу страву, поставлену навмисне зовсім поряд, поставлену так, щоб людина, яка багато днів не мала й мачини у роті, тягнулася до тої страви та не могла дотягнутися. Такого Богдан не чув, не читав і не міг уявити, як до цього витонченого знущання додумалися чиїсь вивихнуті мізки.

   Далі був табір, в якому з двадцяти п’яти тисяч, в основному, євреїв, живими залишаться лише двісті одинадцять, в тім числі і Богдан.

   А прийшли визволителі  зі сходу, то Кохові присудили сім літ таборів вже радянських. Суд спричинила вистава в час окупації, де й Богдан участь брав. Ставили «Невольника», у фінальній частині всі актори на колінах стояли і  тримали над головою синьо-жовтий прапор. В Сибірові, пам’яталося, гнали їх пішки сто двадцять кілометрів, годували винятково солоною рибою, а  коли проганяли понад водою і хтось нахилявся напитися – стріляли «на поражение» без попередження…

   То вже по таборах, по смерті вождя народів, він закінчить Київську консерваторію і в театрі імені Заньковецької створить за сорок років близько двохсот театральних образів. Та звання заслуженого артиста отримає лише в незалежній уже Україні.

   …Як доцвітали каштани на луцьких вулицях і полишив гімназійні стіни Юрій Стельмащук, то поринув в українське підпілля. Згодом в повстанчих рядах він дійде до командувача з’єднанням УПА-Північ, стане одним із творців Колківської республіки - гордого острівця української держави посеред окупованої  німецькими зайдами нашої землі. І командири для армії в нього такі ж, які не озиралися, йдучи до повстанського лісу, такі, як його заступник Олекса Шум. Округа волинська, брестська, кобринська, пінська, рівненське полісся мали свій захист.  Шеф гітлерівських штурмових загонів генерал Віктор Лютце давав слово особисто Гітлеру, що він наведе свій порядок і таки виїхав власною персоною сюди порядкувати. Лютце був особливо наближеним до фюрера, після «ночі довгих ножів», партійної чистки,  саме йому Гітлер довірив управляти чотирьохсоттисячною армією СА.   А в генерала  таке гонорове запевнення вихопилося мимохіть, як у застільній бесіді, записаній його доброхотами, фюрер якось нахвалявся:

   - Для учинного вжитку України – цієї нової Індії для Європи,-  мені потребуватиметься лише мир на Заході. Пограничної поліції стачить сповна, щоб готові були нам потрібні умови для освоєння здобутих земель.

   Ревли двигуни, налякане птаство, лопочучи крилами, тікало подалі від дороги  Брест-Ковель. 15 червня сорок третього року повстанчий спецзагін зустрічав самовпевненого генерала, що інспектував непокірну Волинь під посиленим супроводом бронетехніки. Бій був тяжкий та недовгий, чорний ядучий дим знімався над палаючими бронемашинами і плив понад лісом, вітер відносив той дим на захід, звідки й прийшди чергові визволителі. І генерал, і весь штаб, і посилена охорона більше не зможуть вже «інспектувати»…