БАРДО online

Як би часто не повертався він на маршрут і як би повільно не їхав, навіть з відчиненими дверима, пригальмовуючи на кожній зупинці, люди вперто ігнорують його порожнісіньку, чисто прибрану маршрутку навіть у години пік. Вдають, ніби не бачать, печально думає Водій Маршрутки, а насправді так висловлюють йому своє презирство. Бо лузерів зневажають. Водієм Маршрутки знехтував навіть патруль ДАІ, коли той з відчаю порушив правила дорожнього руху. В цьому місці вистави співрозмовник Нумо завжди напружується й заходиться таким дрожем, ніби крізь нього пустили струм. Він дивиться на Божевільну Юру і намагається згадати, де він її бачив, на кого вона схожа. А тоді Святий Пес Пива уриває вібрацію, кладе на стіл дримбу і бере до рук сірникове пуделко. Зараз вилетить рибка, говорить Святий Пес Пива, і всі дивляться, дитинно пороззявлявши роти. Ніякої рибки не видно, але всі заспокоюються і повертаються до своїх історій. Нумо дивиться на свого візаві, як на хворого кота, котрий може померти лише через її невігластво у фізіології тварин. Той отямлюється і продовжує:

— Ми ходили до цього бару, ще коли тебе тут не було. І вона завжди мовчала. Вона єдина мовчала, і я їй за це був вдячний. Коли ми поверталися назад, то за нами слідом завжди гасли ліхтарі. В її присутності взагалі часто псувалася електрика: то коротило і вибивало запобіжники, то лампочки вибухали, то просто блимали, вмикалися і вимикалися… Вона мені завжди нагадувала грозу. Вона була схожа на грозу. А цей її голубий опал, якого вона ніколи з шиї не знімала, навіть у ванній, мені нагадував кульову блискавицю.

Він перевертає келих догори дном і знову соває ним по столу, піднімає й опускає, ніби штампує розкатане на вареники тісто. Нумо говорить дуже тихо, навмисне для того, щоби він пригадав те, що він хоче пригадати. Він колись сказав їй, що ця її історія про стару грушу і кульову блискавку щораз насвіжо показує повторюваність невловності, викликає таке свербіння, мовби ось-ось зникне з очей химерний бар і оприявниться те, що неможливо згадати.

— Колись у стару грушу вдарила блискавка — я це дуже добре пам’ятаю, бо перед тим чарівна електрична куля пропливла нашою хатою. Я була зовсім малою — пам’ятаю тільки дерев’яні ґратки дитячого ліжка довкола мене, такі високі, вищі за мене, і якусь тьмяну млість у хаті, як то буває перед грозою, — навіть фіранки не коливалися… І я не знаю, як так могло статися, що та блискавиця вдарила в грушу, бо мені пригадується, що вона увійшла в мене. Але пригадується так, ніби це наснилося і примарилося водночас. Кульову блискавицю може притягнути будь-що, найменший порух її хапає і всмоктує, вона не здатна опиратися, опиняється то тут, то там, всюди. Я це бачила, і мене це налякало. Батьки думали, що мене налякала пожежа. Ти в курсі, батьки таке вміють: з очевидної речі витворити якусь фантастичну драму, притягнути за вуха найнеймовірніші припущення і уявні подробиці, а тоді все це кріпиться на конструкцію чергового сімейного міфу, лакується і ставиться на фамільний олтар під шкло. Я не знаю, увійшло в мене тоді щось чи, навпаки, щось вийшло з мене. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де — разом із собою чи та чекає на нього ззовні? От що я хотіла би знати, бо мені завжди здавалося, що я народилася без тіні, а та куля — не була блискавкою, що прилетіла по мене, аби вбити, а була просто сферою, звідки вийшла до мене моя тінь — вона прилетіла до мене. Тільки я, бачиш, усе забула і попереплутувала. Мама розказувала, що я до п’яти років не говорила. Взагалі не розмовляла, а просто кивала — так або ні. Але той знімок і досі висить десь у приватній темній вічності, пришпилений до дитячого ліжка: немовля, що бачить кульову блискавку й уперше встає на рівні, тримаючись ручками за ґратки. Зосереджене личко, відкритий рот з двома передніми зубами, незмигний погляд і відбиток кульової блискавки в зіницях.

Йому знову не вдається згадати те, що він ніяк не може згадати, хай би як він тим переймався — аж до кропивниці по всьому тілі, особливо на стегнах і животі. Натомість згадується знайома філологиня, котра поїхала на стажування до Београда і знайшла там своє коло. Своїм колом він називає не оточення, а ситуацію повторюваної невловності. Ця знайома побачила за огорожкою вуличного ресторану Милорада Павича. Звідтоді вона всіх своїх закордонних гостей водить Београдом з традиційною екскурсією і завжди ніби знічев’я приводить до цього ресторану. І тоді розказує, що якось вона собі йшла і раптом узріла через огорожку — за отим кутнім столиком ліворуч — самого Павича, отак просто. І додає: «Він тут часто буває, це його улюблений ресторан, це його улюблений столик. Зараз його нема, але, мабуть, він скоро з’явиться. Можемо повернутися трохи пізніше». Невідомо, чи вдалося їй хоч комусь показати Павича.

Здригаючись від внутрішнього холоду крізь усі шари своєї сірої вати, яку він називає відчаєм, він підводиться і йде до шинквасу. Підморгує гоу-гоу-тьолкам, хоча це підморгування скидається на нервову конвульсію. А тоді підсідає до столика, за яким Божевільна Юра слухає Женщену В Поліетиленовому Кульку, колисаючи на колінах свій арбалет. Пухкенька, зіжмакана втомою і відданістю ідеалам жіночка розмовляє надміру емоційно, але його це вже не дивує. Цього разу він, спілкуючись з Нумо, пропустив момент, коли жіночка пояснювала, що її називають Женщеною В Поліетиленовому Кульку не тому, що вона ходить у мішку для трупів, а тому, що не встигла зняти з голови кульок. Коли вона фарбує волосся, то завжди одягає на голову поліетиленовий пакет для сміття, щоб краще взялася фарба. А чому вона бере саме пакет для сміття, а не якийсь інший, то це тому, що він зручний — тоненький і добре лягає. Майже як спеціальна перукарська шапочка для фарбування волосся, котру вона собі дозволити не може, бо звикла відмовлятися від найменших атрибутів власного комфорту, бо їй нічого для себе не треба, а лиш би рідним було добре, щоб вони були ситі і вбрані як належить. Отже, вона фарбувала волосся, а коли вона фарбує волосся, котре почало вилізати жмутами, як від радіації, то вона одягає кульок, а тоді ще стару діряву вовняну шапку, щоб фарба краще взялася. Але того разу вона так втомилася, замоталася і замучилася, що не змогла знайти шапки, ну хоч ти вбийся, а не пам’ятала, куди могла її запхати. І тому вона намотала на кульок старий дірявий вовняний шарф. Та він виявився закоротким і занадто грубим, аби його можна було якось зав’язати, щоб не падав. Вона почала шукати, чим би його закріпити, і нічого не могла надибати, жодної шпильки, чи брошки, чи заколки, так їй було зле, і в голові паморочилося, і ноги тремтіли й підгиналися. Вона мало не розплакалася від безсилля, аж тут Бог вказав їй в коридорі на тумбочку, куди вона складала всілякий непотріб, і вже дуже давно їй не доходили руки то всьо розібрати. І дійсно, в шуфлядці лежала велика англійська булавка з пластмасовою декоративною квіткою. Колись таке було модно. Квітка, звісно, огидна, жахливий несмак, просто дивно, як вона могла таке носити, але тут вона згадала, що і не носила її, просто це чийсь подарунок. Ось, і вона заколола тією жахливою квіткою цю свою конструкцію на голові, а потім так закрутилася, що й забула зняти.

— Я не знаю, за що мені така біда, чим я розсердила Господа, — піднесено вимовляє Женщена В Поліетиленовому Кульку, — я все життя намагалася робити якнайкраще, та де мені самій впоратися з трьома! Спочатку він пив, бо вся його родина — алкоголіки, його матуся сама йому чарочку підносила, аби синочок собі на стороні проблем не шукав.

А потім він почав давати старшому «грамульку для настрою», як він мав зухвальство висловлюватися. А з ними і менший мій синочок почав, і пішло-поїхало. Тридцять років чорних запоїв. І в ліжко сцяли, і по хаті срали, і билися між собою, і ригали всюди, мене били, виганяли на вулицю в одній сорочці, зачиняли в шафі, попродавали все, все, що тільки можна було, з хати повиносили. А як сам помер, блювотою власною вві сні захлинувся, то вже мене почали на смерть убивати, бомжих у хату приводити, і доприводилися. Якось — ніколи собі не пробачу, ніколи! — я пішла ночувати до сестри, бо вже просто не могла то витримувати. А вони понапивалися, побилися і синочку моєму меншенькому проломили голову, розбили все лице, як відбивну, і дільничний сказав, що то старший зробив, але я не вірю. Вигнала міліціонера. Сказала, що не подаватиму ніякої заяви, бо менший часто падав на сходах і розбивав собі об бетон усе лице, ніс ламав, майже всі зуби повибивав… А що сусіди чули, як він страшно кричав, то хіба вони вперше таке чують? Не міг мій синок рідного братика вбити. А такі ж були — як тварини, ніби нічого людського в них не лишилося. Меншенький, бувало, намагався зав’язати, і тоді лагідний ставав, серце в нього добре було, любив мене, говорив, що на море повезе. Готувати він любив дуже. Так готував добре, і прикрашав — усе обов’язково прикрашав, на салати — такі розочки з моркви і буряка, на курочку — лапки з фольги робив. Він же як з війська повернувся, у Туркменістані служив, то пішов кухарем у кафе «Білочка» в зоопарку, знаєш? А потім знову — зірветься і кричить: «Уб’ю тебе, суко!» Так мене ображав, так чорно і страшно, що я не вірила, що то він. Щось в нього вселялося, якісь демони. Біла гарячка. Я, як з роботи йшла, підбирала його — валявся на хіднику біля під’їзду — і тягла додому. І старший тепер… Як батько. Дуже на нього схожий. Той, коли напивався, то таке мені говорив, що як би потім не плакав і не вибачався, а вже не могла я його поважати, бо таке не забувається. Це незагойні рани, це вже та межа, за якою тільки чорна прірва і вороття нема… Тільки руїни… і така агресія в них чорна, просто звіри, скажені звіри і все. В сестри моєї рідної, старшої, тоже чоловік запійний, все життя вона з ним промучилася, і ще є одна сестра, менша, то в неї чоловік іноді напивався до білої гарячки, він хороша дуже людина, інтеліґентний, порядний, та як нап’ється, то тоже все трощить у хаті, і їй таке виговорює… а коли дочка їхня безвісти зникла, то почав тоже спиватися. Ти на неї, до речі, трохи схожа, на дочку, тільки та б ніколи так, як ти, не одяглася б. Дуже скромна була, якась така ніби не від світу. І у сестриних подружок — через одного чоловіки чорно п’ють, хоча і сім’ї ніби благополучні, і діти нівроку, один чоловік навіть водієм у посольстві працював, а п’ють так страшно, і все те саме: все руйнують — і хату, і стосунки, так, що ніякої поваги до них не лишається, але це вже наш такий хрест. Покоління таке, чи що… не знаю. Жінка — вона сильніша, усе на собі тягне. Я в Бога вірую, Бог мені помагає, але я вже не дочекаюся, коли Він за мною прийде і забере звідси. Скільки людина може терпіти? Я знаю, що в Нього багато справ, а я — не така вже і цаца, щоби Він тримав мене на думці весь час, але колись обов’язково згадає.