БАРДО online

Спочатку «всіх» довкола «тебе» не надто багато, переважно це рідня. Але з часом всіх стає дедалі більше, вони оточують тебе, намагаючись налагодити контакт — ніби за допомогою скручених дротиків під’єднати до мережі лампочку або телефон. Більшість свого тутешнього часу ця Юра жила собі так, ніби особисто з нею відбувається щось непересічне і, відповідно, вона через це — також неабияка особистість.

Неабияка особистість зітхнула й підвелася, розтягуючи затерплі кінцівки. Холодно. Холодно і темно. Але поза цвинтарем висить стійка колективна ілюзія міста — там світло від електрики, тепло — від неї ж, і є «всі». І всі колективно щосили невпинно вдають, ніби не знають, що довкола холодно і темно.

Захотілося випити гарячого чаю, зжерти гарячого м’яса, залізти до гарячої ванни, віяти на волосся гарячим повітрям з фена, опинитися поряд з гарячим чоловіком, накритим теплою ковдрою, і Юра тихо вибралася зі склепу назовні.

Вона йде ніби морським дном — на глибині електричних скатів-манта, електричних потворних риб-вудильників, сліпих глибоководних створінь. Тінь цвинтарного пса шаснула за найближчий надгробок. Дерева і кущі тихо глибоководно проміняться пухнастою філіґранною памороззю. Ворона перелітає за Юрою з дерева на дерево. Наближається химерний шерех автомобільних шин, ніби то — розмите світло фар з таким звуком шириться, чіпляючись за дерева. Авто зупиняється, і світло гасне. Глухо, ледь чутно траскають у мороці дверцята. Наближаючись, Юра чує притишені чоловічі голоси. Фари вмикаються на мить. Так вночі шукаєш зі сну пляшку з мінералкою, знаєш, де вона стоїть, але навпомацки простір занадто неосяжний, і ти щоразу промахуєшся, здаєшся і врешті робиш те, чого якраз хотілося уникнути, — вмикаєш і одразу вимикаєш світло, аби оприявнити образ пляшки і зафіксувати його відбиток очною сітківкою. І тоді вже безпомилково хапаєш підтверджене, проганяючи з-під повік строкаті плями, наче комах. Мабуть, ці люди шукають певну могилу, думає Юра. Вона бачить вогники цигарок і силуети біля авта, чия темна, мов у касатки, спина вимальовується впритул до чавунної могильної огорожки. Це старий цвинтар, тому поховання тут багатошарові: змучені світовою кризою молоді родичі давно померлих продають елітні місця родичам свіжовбитих місцевих ротшильдів. Або ж їхнім убивцям. За окрему платню — дозвіл на ліквідацію попередніх решток. Підхоронюють когось, затемна, тихцем, фантазує далі Юра, згадуючи романтичні, вироблені сусідньою країною телесеріали про бандюків. У тих серіалах показуються «високіє, високіє атнашенія» між кланами пострадянської мафії. Маріо П’юзо, ридаючи, постригся б у монахи, подивись він хоч одну серію про інтелектуально стурбованих благом родіни олігархів тонкої душевної організації, чиє кадєцтво припало на добу розпаду совка — тобто початкового накопичення капіталу.

Коли Юра підходить майже впритул, двоє чоловіків, що порпалися у багажнику, саме витягають звідти великий лантух. Ще один чоловік стоїть ближче до алеї — ніби на чатах — Юра бачить його бійцівську статуру і крейдяне лице, мовби вималюване мороком наново — з блискучими темними очима і тоненькими вусиками — таких чоловіків молоді журналістки називають «потойбічно гарними» у своїх рецензіях на нові голлівудські фільми з вампірською тематикою. Їхні погляди перетинаються. Юра, п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-п-р-о-х-о-д-и-т-и-п-о-в-з, смикає на грудях свій шалик, чоловік п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-щ-о-й-н-о-ї-ї-б-а-ч-и-т-и, блискавично вихоплює волину з глушаком і тисне на курок.

Випадкових свідків теж прибирають. Інколи випадково.

Невідь-куди.

У привітний простір.

Дивно, які лише місця — усього, наприклад, шви між просторовими пазлами — іноді пишно називають вулицями. Вулиця Привітна, скажімо, — це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів — хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець — стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій — роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі — особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але — жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів — сім. На забутих місцевою владою пагорбах трапляється всяке, а Привітна — це найвища точка одного з таких пагорбів. Якщо підніматися крутими кам’яними сходами знизу — з приватного сектора — на саму гору, то можна поцілуватися з крайнім будинком — п’ятиповерховою сталінкою, завжди мовчазною і темною з лиця. Під стіною, ніби жителі сан-франциського ґето «Місто Бога», медитативно зависають коти кримінальної зовнішності. Їхні жінки циганкуваті, дрібні й кощаві, їхні діти закамуфльовані природним відбором під стару цеглу і випалену сонцем міську траву. Табличка на куті будинку — «вул. Привітна, 8». Якщо пройти попід стіною повз котів та глухо зафіранені порохнявим тюлем вікна, то на протилежному куті можна буде прочитати, що це «вул. Привітна, 2». Закривавлені осіннім спаднем сонні жоржини вдаватимуть, ніби вони лише байдужі рослини, які тихо собі старіють у притулку для зірок Голлівуду. За спиною будинку, мов у дзеркалі, стоїть його близнюк під номером «3», на краю урвища, як уже говорено, — приватна ділянка з городиком, яблуневим садом і хатою, перетвореною на церкву, ще якісь зотлілі сараї чи курники, туалет просто неба, і все це обнесено ностальгійною інсталяцією з тину, парканної сітки, фанерних щитів і прогнилих дощок. Антикварно іржаву поштову скриню на кривій залізній нозі позначено білою водоемульсійкою як «вул. Привітна, 7». А хату-церкву пронумеровано як «6». До велетенської тополі біля затонулого у хащах гаража іржавим дротом прикручено табличку «вул. Привітна, 5», нарешті, на роззявлених щелепах сміттєвого контейнера писало «13». І, попри рясні вигадливі графіті на його боках, зрозуміло, що ці цифри до них не стосуються і носять адміністративний характер. Прання на дротах, супутникові тарілки на балконах і кілька недорогих і не нових авт у дворику між сталінками інсценують людську присутність, але простір Привітної все одно схожий на перші кадри традиційного постколапсного горору. Типу все місто вже вимерло, а зомбаки і головні герої ще не з’явилися.

Міські зарості принадні тим, що в них можна ненадовго приємно заблукати, знаючи, що так звана цивілізація зовсім поруч. З одного боку хащі Привітної впираються у закинутий спортивний майданчик з одним пошарпаним баскетбольним щитом, однією штангою футбольних воріт і з трубами для качання преса, на яких підлітки переважно сидять і всіма своїми дрібними діями заперечують здоровий спосіб життя — обмінюються кліше корпоративних мрій по Bluetooth; а з іншого боку межу між Привітною та цивілізацією у вигляді школи, кіосків та кінцевої зупинки третього тролейбуса позначає мертва карликова радіовежа і непролазна стіна борщовикових парасоль. У пилюку спортмайданчика м’яко падають перестиглі медові груші, і ліниві оси, що рояться довкола їхніх ран, схожі на археологів. Якщо не з висоти пташиного польоту, то з висоти підйомного крана на сусідньому, стрімко доопановуваному місцевою владою пагорбі Привітна виглядає на зібгану ківшиком долоню, вимащену суничним і малиновим соком. Осінь — це пора запалення квітів, а листя дикого винограду у вересні дійсно рубінове.