Сiмурg

Мара: О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

Він (кричить): Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

Мара: Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути?

Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху. Серце випадає з рук. Тихенько навшпиньки з протилежних боків сцени вибігають євнухи і одночасно хапають сердечко-подушку, кожен тягне до себе, ця пантоміма сварки зовсім нікого не відволікає від основного дійства.

Він (кричить): Я!!!

Мара блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане, сцену заволікує туман…

Його голос з динаміків:…я знищую цей світ?..

Він (горлає): Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!!

Він бігає, катуляється по сцені, розштовхує нажаханих євнухів, ті з писком розбігаються, кинувши подушечку-серце, Він звивається в «літеру О», завмирає у позі ембріона, зникає в темряві. Весь час лунає «Bathory».

Голоси з динаміків: відлуння його крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

На мить висвітлюється і фіксується софітом у колі мовчазна вагітна молода жінка. Видно, що вона у жалобі — вся в чорному, з покритою головою, спирається на заступ. Біля її ніг лежить дурне шовкове серце.

Вагітна молода жінка: Отак і закінчується світ: гіблизь — і ти помираєш. Все.

Раптом несамовито регоче, поступово зникаючи в мороці.

Більшість панянок у театрі вже зомліли від задушливого смороду, решта попріли у переповнених памперсах і сидять сполотнілі, пожовкло-зеленілі або розчервонілі, стікаючи потом. Закривавлений ді-джей вмикає барабанні соло на жахливій, нестерпній гучності, все це триває і триває, в залі метушаться євнухи, виносячи і допроваджуючи нагору непритомних, мало хто доживає до Третьої Літери, вона ж Картина, а найвитриваліші пересідають за найближчі до сцени столики, здійснивши у такий спосіб заздалегідь продуманий план економії на білетах. Нарешті зі стелі на ді-джея зрушує каскад води, з отворів у стінах, мов люфи, висуваються брандспойти і потужними струменями збивають залишки публіки на підлогу, ще певний час звідусіль періщить вода, а потім вмить вгамовується, потоки вщухають, і вже не чутно плюскоту, криків і барабанів, а тільки гурчання у стоках і каналізаційних отворах, рівень води швидко спадає, залишаючи ресторан-театр схожим на загиблий у кораблетрощі салон-їдальню. Знесилені люди розповзаються хто куди, збираючи вцілілі стільці і столики, влаштовуючи собі місця під сценою, кельнери примушують всіх пити віскі, абсент і горілку, змішані з пивом у велетенських кухлях. Заспана білетерка дає останній дзвоник буддійським шепотуном, човгаючи між залишками кораблетрусу, шепіт гасить кілька вогників цигарок за найближчими до сцени столиками. Поблизу рампи в повній темряві чути гуркіт пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою… Знову — гуркіт, схлипування, шаркання, сякання, шмаркання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…

З рампи зненацька промовляє масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас:

Ертебіз: Вона гадає, їй це допоможе!

Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.

Ертебіз: Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!

Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться. Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрип кий жіночий голос. І потому — знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.

Мара: Заткайся, Ертебізе!

Кожен рух Ертебіза, жест, кожна гримаса, — все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, — підкреслено фальшиво, — озирається через плече:

Ертебіз: Вдала спроба себе опанувати!

Мара жбурляє в Ертебіза стільцем. Услід за стільцем в Ертебіза летить дурне шовкове серце. Ертебіз блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму, виниклу з якоїсь потаємної печери щойно опісля водяної атаки. А подушечка-серце падає біля Ертебізових ніг. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.

Диригент: Гол!!!

Тенором кричить, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. З ідіотським ентузіазмом звертається до темряви, де присутня Мара.

Диригент: Дозвольте підкурити, мадам!

Ертебіз навшпиньки, перебільшено високо, мов чорногуз на болоті, піднімаючи ноги, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Намагається відтворити літеру Г. Потім лягає на живіт і простягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів — чути глухі зойки і жалібні стогони струн, — дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник. Залишки публіки, що завдяки кухлям з йоршем вже цілком опанували себе і знову почуваються глядачами вистави, починають кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу. Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, знов-таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.

Ертебіз: Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!

Голос Мари вагається.

Мара: Йди в дупу!

Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком просто в публіку, і публіка радо озивається гуркотом стільців, шарудінням, шарканням, матюканням, вовтуженням, — звуками, схожими на ті, що на початку Третьої Картини відтворювалися на сцені.

Диригент (репетує): Кінець літер! Всі — в дупу!

Ертебіз: А всі вже і так в дулі.

Світло зникає.

Світло виникає, висвітлюючи в колі дурне шовкове серце-подушечку.

— Тату! Подивись, що у мене! — дзижчить раптом голосок, подібний до комашиного.

Чоловік поволі озирається, і Створінь на плато стає двоє.

— Глянь, яку маю забавку! Мама дала мені миску і шмату!