Нафта
Нафта читать книгу онлайн
П’єр Паоло Пазоліні (1922—1975) — відомий італійський письменник і режисер, що полюбляв експериментувати у своїй творчості: він писав вірші, романи, сценарії до театральних постановок, нариси й кіносценарії.
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Наші «уявні» персонажі зустрінуться у помешканні того з них, хто має більший вплив (він не чиновник, а, скажімо так, головний кілер). Зібралися вони з приводу Карло. Вирішили, що треба слідкувати за ним, відзначаючи всі його вчинки. Довірено було цю делікатну справу молодому новачкові, який робив у справі лише перші кроки, та йому вже довіряли (солдат, солдат честі [28]). Безсумнівно, він старанно й навіть пристрасно робитиме свою справу. Це був чоловік років тридцяти, що мав продовгувату потилицю, чорне густе коротке волосся, засмагле обличчя, майже як у араба, зовнішність нумізмата, чуттєву, майже підліткову: якби не, як, наприклад, це частенько буває з деякими поліцейськими, його простакувата наївність, нестримна фізична міць була ніби потьмарена та ххх якоюсь аскетичною сірістю.
За всіма вчинками Карло цей кілер ніби «спостерігатиме збоку», втім, своєї думки він не висловлюватиме. Все, що розповідатиму замість нього я, буде не чим іншим, як найсуттєвішим з усного переказу — а тому часом писатиму на діалекті — з того, що розповість мені про це Паскуале (кумедно, але так його звати) [29].
Нотатка 6 ter
˃ ДАВНІ РАХУНКИ
Того ж вечора, коли Карло народився, так би мовити, він поїхав потягом до Турина. Того травня місяця наприкінці шістдесятих років Італія ще була незайманою, і лише критичні уми із невдоволенням, від якого їх розпирає власний нарцисизм, відзначають перші ознаки настання нової епохи, яка навічно спаплюжить старовинні міста й ниви. Карлова тактовність, звісно, враз відвела йому місце просто серед цих обранихa [30]; та він був доброю людиною, й тому відчуття згуртованості, яке через секс поєднувало його із світом, — поза усіма своїми особливими моральними поглядами, — брало гору над естетичними почуттями. Однак у світі, серед тіл, він шукав більш непорушної самотності. Між тим, що він намірився зробити протягом тієї подорожі, починаючи з того, як він увійшов у вокзал, купив квиток, та особистою насолодою від спостереження за найбільш безсторонніми й щирими картинами дійсності, у будь-якій подобі, байдуже людини, природи тощо, не було перервності.
Надвечір’я. Налите, м’яке, апокаліптичне світло рвучко освітлює все навкруги. Старий вокзал Терміні зникає з очей, чується одноманітний, чарівливий стукіт вагонних коліс об стики на рейках (божественний шепіт дитячої чуттєвості); й, сповіщаючи про своє наближення, що стають чимраз рідшими, наближаються споконвічні рівнини, сяйливі, як пленер Караваджо: пшеничні простори випадково перемежовуються із зеленими й жовтими барвами, ніби неторкані прерії з пишними кущами жовтої акації, липами у цвіту; стелиться неозоро трава, омита дощем, напахчена сонцем, котре висушує її; височіють нерівні пагорби, вкриті дубовими лісами, й простягаються самотні хвилясті придолинки (тіснини), помережані струмками, які течуть, може, навіть з Тибру, повні водою до самих країв, що ніби торкається розлогих, густо-сліпучих дерев уздовж чистісіньких бережків. ˂
Нотатка 6 quater
ТАЄМНЕ ЖИТТЯ КАРЛО У СВІТЛІ ДНЯ
У світі немає нічого легшого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Він геть відмовився, хоч, може, й не свідомо, від свого доброго імені. Він опустився. Може, якби він подумав, що чинити так аморально, він би не зробив такого. Але ж ні, він бо вважав своє падіння річчю високоморальною. Ба більше, він вважав це своїм обов’язком. Метою цих вчинків була чуттєва насолода, насолода тілесна, а якщо висловитися точніше й дохідливіше — насолода члена. Тож, аби отримати те, що цілком умовно називають «насолодою», а насправді є незрівнянним і навіть невимовним щастям, він не повстав проти Придушливої Влади (1) [31], яка не дозволяє такої «насолоди», ба навіть більше — жорстоко за неї карає. Позаяк повставши, він би геть-чисто все зіпсував. Привернув би до себе загальну увагу, влаштував би видовище. Його супротив мав набагато глибшу природу, як би висловились за десять років після цих подій, він був глобальним. Усе, що мало стосунок до влади, дійсно геть втратило вагу, обвалившись навколо нього, лежачи під ногами, ніби величезне забуте руйновище. Здійснюючи свій намір до всеосяжного, ґрунтовного, ххх, глобального безладу, Карло наївно перейняв правила, за якими створюється порядок. Робив те, що хотів, і квит: саме в цьому була його мета. Збоку, якщо не звертати уваги на рішучий відступ від правил, завдяки яким він був частиною крупної буржуазії і, значить, поводився як один з багатьох дрібних буржуа: скривджених, непоказних, можливо, безталанних, але чуйних та сповнених власної гідності (навіть зодягнених у дещо підліткове дрантя), ще раз кажу — це лише збоку, нічого не виказувало справжньої якості життя, яким живе Карло: він був доктором Джекілом. А якщо згодом щось би видало його, Карло було зовсім байдуже. Він просто не намагався ані приховати, ані показати те, ким він був насправді й чого прагнув від життя. Ось тому я й сказав, що немає нічого простішого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Йому не лише й на гадку не спадає, що хтось може за ним стежити, а отже, знати про його життя й розповідати про нього, — а й навіть якби випадково він таки дізнався, що за ним шпигують, чоловікові однаковісінько. Втім, шпигунові ж гірше. Певна річ, якщо не йдеться про висліджування з боку карабінерів чи поліції, бо тоді б Карло від страху трясця вхопила. Він страшенно боїться, що хтось стане на заваді тому, що він хоче робити й у чому бачить єдиний сенс свого життя. Поза тим, любов його до своїх любиха [32], які б важко переживали його халепу із судом та скандал, була любов’ю справжньою, яка зародилася ще в дитячі роки тощо: у ній не було ані конформізму, ані, так би мовити, ідеологічної суперечності.
Паскуале Бучареллі під час своєї першої справи не мав якогось більш-менш значного клопоту: йому це було завиграшки. Все пройшло чудово. Він мав змогу справити гарне враження на своє начальство, прокласти ххх ххх для своєї кар’єри, своїм незворушним серцем він уже передчував, скільки радості йому принесе ця справа, скільки грошей, автівку, жінок і всіх тих насолод, якими так природно й несвідомо втішаються такі люди, як Карло.
Нотатка 6 quinquies
КІЛЬКА СЛІВ ПРО ЦЬОГО ПАСКУАЛЕ
˃ (Розповідь про Паскуале — Пікаро — Смердякова)
Нотатка 6 sexies
ПРОТОКОЛ У ВАЛІЗІ
Повторюю: не було нічого простішого за те, щоб іти услід Карло, спостерігати за ним, шпигувати. Паскуале, котрий просто не міг не поєднати таку свою охоту із покликанням, вмить це втямив.
Отож, щоб устигнути вчасно, він узявся якнайретельніше виконувати свій обов’язок, досягаючи найбільш задовільного для Держави (!), та й, власне, для самого Паскуале, результату.
Проте наразі мушу прискорити події й перейти до кінця моєї розповіді, що стосується повернення Карло до Турина.
Отже, вже майже осінь, справу зроблено, й Паскуале повертається до Рима (за день до того, як до міста повернеться сам Карло). Він подорожує потягом у вагоні другого класу. Чоловік не приховує свого задоволення; тепер є змога завести розмову з попутниками; він справді один з них, він думає так само, як вони. У Генуї попутники сходять з потяга, й Паскуале лишається у купе наодинці зі своєю невеличкою валізкою (тоді ще не користувалися так званими ххх, це була одна з тих картонних валізок, які вірно й незмінно прислужувалися італійцям упродовж довоєнних років, а згодом у часи, починаючи від руху Опору [33] аж до років, коли прийшов добробут). У валізці лежав Паскуалів скарб: його протокол. Насправді, виконуючи завдання, Паскуале точними й бюрократичними висловами, котрі були водночас складеними велемовно й по суті, описував усе, що «відкрив» про життя Карло.