Самотнiй мандрiвник простуe по самотнiй дорозi (Романiзованi бiографii. Оповiдання, роман)

Про кінець романічного епізоду Куліша й Рентель ми довідуємося зі споминів О. Кониського.

Кониський пише:

— У третій раз Куліш приїздив до Полтави, коли не помиляюсь, в червні 1862 року, та залишився тут недовго, а прожив тижнів зо два в містечкові Старі Санжари (верстов 25 від Полтави), де я й інші його знайомі часто одвідували його. Одного разу нас поїхало в Санжари декілька чоловіків, пригадую Пільчикова, Кулика, Майкову та Соханську. Містечко Старі Санжари, досить старовинне, було колись сотенним містом, мало свою «фортецю» і уявляло для нас деякий історичний і етнографічний інтерес. Усі ми, вкупі з Г. І. Оболенським та Кулішем, довго ходили по містечку, оглядали старі церкви й рештки «фортеці». Днів за п’ять до губернатора Волкова поступив донос від поміщика Д. про те, що Куліш зі «злочинним наміром» оселився в Старих Санжарах, збирає навколо себе неблагонадійних людей; викликає в козацькому населенні давні козацькі традиції й «сіє насіння незалежности України». Полтавську адміністрацію налякали тоді петербурзькі пожежі, деякі непорозуміння в селянській справі, що виникали деінде, події у Варшаві тощо, — і вона скрізь бачила «бунти й революцію». Волков, на жаль, був людина легковірна й вірив кожній сплітці з політичним відтінком. Не дивно, що він наказав перевести «суворе таємне слідство». Переводив слідство тамтешній ісправник і, розуміється, «довідався» тільки про те, про що без секретного слідства було всім відомо, а саме, що «губернський секретар Пантелеймон Олександрів син Куліш, мешкаючи в містечку Старі Санжари», «производил ежедневное двукратное купание в реке Ворскле», «але щоб поширював революційні українські ідеї цього ніхто з допитаних людей не показав». Та все-таки Кулішеві довелося прискорити свій від’їзд.

— Тоді ж, — додає у своїх споминах О. Кониський, — трапився в Полтаві з Кулішем цікавий епізод. У той день, коли Куліш приїхав до Полтави, ввечері він прийшов до мене й розповів мені та Д. П. Пільчикову й В. Л. Трунову, що були саме в мене, що в останні дні, як їхати до Полтави, в Києві він випадково стрівся з цікавою особою: це була, за його словами, дочка середнього поміщика П-го повіту, молоденька пепіньєрка К-го інституту, дівчина надзвичайної вроди, розуму й патріотизму, що, через молодість та виховання, майже не мала характеру. Користуючись зі слабкости її волі, батьки примушували її вийти заміж за чоловіка нелюбого, неосвіченого й деспота. Отже, треба було «врятувати її» з батьківського дому й привезти до Полтави, а тут уже влаштувати її спочатку десь в освіченій родині, а згодом класною дамою в гімназію. На світанку наступного дня Трунов уже вирушив на поштових в колясці Куліша в П-ий повіт. За даною від Куліша інструкцією, Трунов приїхав в село пізно ввечері, розшукав указану йому няню й довідався, що «панночку вже повінчали».

Важко сказати, чи стосується цей епізод до панночки Рентель і є останній епізод в його з нею романі, — чи, може, Куліш брався рятувати ще якусь іншу тамтешню дівчину. Так чи так, — це надзвичайно типова для Куліша — оця тенденція рятувати провінціальних панночок.

Примітки (до електронної версії)

Помічені та виправлені верстальником помилки набору: 

Стор. 8: Кохати — виконувати громадський обов’язок, обов’язок перед громадою, [народом нацією] => народом, нацією.

Стор. 35: В ній стояли крісла з лакованої вишні, обтягнені блакитним, м’яких пастелевих тонів [Дамаском] => дамаском.

Стор. 54: Одного разу він тут познайомився з Вацлавом Залеським, що звичайно підписувався «Вацлав з [Одеська] => Олеська», молодим ентузіастом Слов’янщини й України.

Стор. 84: Вони часто [зустрічаються.] => зустрічаються, Вінсент і кузина, і багато провадять часу разом.

Стор. 84: Так, так, він зробив тоді помилку, закохавшись у молоденьку дівчину, [дорожню] => порожню кокетку, нездібну усвідомити серйозність його пориву, збагнути повноту його почуття.

Стор. 102: Але зі смертю батьковою його [становите] => становище на селі дуже погіршало.

Стор. 120: Він гукає, але [йому,] => йому відповідає лише мовчання.

Стор. 120: Я [святий. Дух] => святий Дух.

Стор. 124: Ван Ґоґ цінить суху сонячну ясність Арля, ту [ясність,] => ясність його прозорого повітря, що дозволяє сприймати «чистоту» фарби.

Стор. 142: Він [вклоняться] => вклоняється знов.

Стор. 144: Він хоче привітати свого друга, потиснути йому [руху] => руку й закурити!

Стор. 145: Лише фарби — жовтогаряча фарба й вермільйон тла, зелений колір куртки й очей, жовтий, хром, обличчя й синій, ультрамарин, шапки, свідчить, що [чистець] => мистець сприймає світ в самодостатній величі барв.

Стор. 183: [Чернеч] => Чернец, страдалец молодой, окончил век свой безотрадный.

Стор. 227: …Велике, не [гибнущее] => гибнущеє для потомства діло…

Стор. 230: От до чого доживсь я зі своїм серцем гарячим, зі своєю німотою [душевною] => душевною, зі своїми високими помислами.

Стор. 235: За [певного] => певною схемою розвивається роман Куліша з Милорадовичівною, ніби в ту саму алгебраїчну абстрактну формулу любовних взаємин замість одних імен підставлено інші: інші імена, інші дати, інші місця, відмінні обставини, роки й люди, а поза тим усе лишилося те саме.

Стор. 237: — Краще всього він щиро любить і [розумно] => розуміє усе своє!

Стор. 270: Поглянувши побіжно на зошит і перегорнувши декілька сторінок, схопивши деякі фрази й деякі рядки, Куліш [відіслав] => відклав зошита набік до іншого часу.

Стор. 294: Він визначає її як «[ланку] => жінку, нездібну кохати палко».

Стор. 313: Такий був Тургєнєв і в своїх громадських поглядах і в стосунках із [ланками] => жінками.

Стор. 326: Тимчасом усе було простіше, звичайніше, [«міщанише»] => «міщанніше».

Стор. 331: Прояв одвертого егоїзму [в: н] => він здібний був прийняти за прояв щирої й глибокої великодухости.

Стор. 369: Зовні могло б здатися: Куліш цинічно знущається з себе, юродствує, ганебно, й гидко [пародію] => пародіює своє кохання.