Самотнiй мандрiвник простуe по самотнiй дорозi (Романiзованi бiографii. Оповiдання, роман)

З 6 квітня р. 1862 маємо останнього листа до Глібової. Тематика цього листа — звичайна: отеє хитання між творчістю й коханням, що є таке типове для Куліша.

Куліш писав:

— Нічого не може бути привабливіше від тих стосунків, в яких ми тепер перебуваємо. Бачившись так часто, протягом двох тижнів, ми подали привід для найбезглуздіших розмов. Усе перешкоджає нам бути ближче, а коли б і не було зовнішніх перешкод, то одна любов моя до самотньої праці вічно б нас розлучала.

До того ж — у неї є обов’язок перед чоловіком; у нього перед дружиною.

— Од життя я не того вимагаю, чого Ви; та навіщо входити в цей предмет, коли я повинен був зважити Ваш обов’язок, глибоко Вами освідомлений, до людини, без Вас безпомічної.

Згадуючи початок їхнього кохання, Куліш додає:

— Коли я тоді, бувши під недавнім очаруванням, так твердо покорився своїй долі, то можете гадати, що сталося з моєю рішучістю, коли ніщо не перешкоджало мені міркувати тверезо про моє й Ваше становище. У мене теж є обов’язки, од яких не можуть звільнити мене жодні прикрості; у мене є спомини, святі для мене, — їх не можна забути, не можна перестати поважати. Ось чому й гроші, й послуги я пропоную так само старому моєму другу, як і з Вашого боку Вашому. Особисто я залишаюсь вільним в своїх душевних справах. Нікому до них немає діла.

І знов повторена думка про самоту, про обов’язок самоти і про літературну працю, що їй самій він відданий.

— Я сам і вічно буду сам. Краща сторона моєї істоти належить літературі як способові благочинно впливати на суспільство. До цього часу я мало зробив і, може, зроблю мало; але я знаю, що це мале після моєї смерти призведе до великого.

У травні Куліш збирався їхати до Полтави, але до Чернігова їхати не збирався. Кохання скінчено. Він нездібний кохати.

— Пишіть мені про себе. Я повідомлятиму Вас про себе. Може, колись і побачимось, та для чого? Нам важко бачитись, тобто мені, попри всю зовнішню холодність мою. Усе, що почувалось і говорилось, залишило в мені найважкіші сліди. Якось-то воно вийшло гидко [«безобразно»], зовсім не схоже ані на Вас, ані на мене, тому що все навколо зроблено гидко, і найкращі душевні рухи мимоволі набувають безглуздих форм. Одно слово, я бажав би, щоб цього ніколи не було, й викупив би важкі почуття найрадіснішими й поетичними хвилинами.

— Сумно мені, — кінчає Куліш цього свого останнього, прощального листа, — сумно мені, що Ви страждаєте. А я вже кінчив період гострих болей і почуваю тільки глухі. Багато, багато і без того в мене гіркости на душі. Одна енергія діяльности підтримує мене.

Підбиваючи підсумки своїм взаєминам з Милорадовичівною, Куліш казав про біль і сором.

Гидко й важко йому, коли він згадує про свій роман з Глібовою.

Не вмів любити й не любив любови Куліш…

Розділ V. Ганна Рентель

У травні року 1860 Куліш приїхав до Полтави, де в нього був давній приятель Дмитро Павлович Пільчиков.

Куліша, автора «Чорної ради», видавця «Записок о Южной Руси» та «Хати», зустріли в Полтаві з великою пошаною й приязню.

9 травня Пільчиков улаштував обід, на який запросив декого з українофільськи настроєної молоді і, між іншим, О. Кониського.

«Куліш був, — як розповідає О. Кониський, — людина типово вродлива, розумна, добре освічена, та всі ці якості перед молодими ентузіастами-демократами затьмарювала якась Кулішева пиха, холодна стриманість і надмірне його самолюбство; Куліш не припускав у суперечках жодних заперечень, навіть з боку Пільчикова».

Як і раніше, так і тепер і завжди Куліш поводився відчужено, тримався в товаристві відокремлено. Він не тільки не любив підлещуватись, запобігати, але водночас він мав нахил дратувати й зачіпати. Може, це була проста властива йому манера поводитись, а може, він це робив і навмисне.

«Найбільше нам не подобалося, — каже О. Кониський, — що Куліш розмовляв з нами російською мовою, незважаючи на те, що я й Пільчиков декілька разів починали розмовляти мовою українською».

Це так схоже на Куліша: лідер тодішнього українофільського громадського руху, він навмисне розмовляв російською мовою. Цієї манери суперечити й протиставляти себе іншим не зрозумів Кониський.

Приймали Куліша в Полтаві як визнаного проводиря. На його пошану українська громада улаштувала обід в залі міського саду. Внесок, як на той час, був досить високий — 3 карбованці сріблом. Записувались протягом трьох днів і 7-го припинили запис, бо записалось на обід понад двіста осіб, а більше зала не могла вмістити.

Обід, що відбувся 9 травня, й промови на обіді носили урочистий, помпезний характер: імена Куліша й Шевченка були проголошені як імена визнаних ідеологів і ватажків українського руху. Обід кінчився дуже пізно, й більшість публіки проводжала Куліша до його помешкання з музикою!

Вранці другого для полтавці з такою ж урочистістю проводжали Куліша до першої поштової станції.

Куліш з Полтави поїхав у Василівку до матері Гоголя, де Кулішеві дуже подобалося і де він любив гостювати. З Василівки 10 травня Куліш писав Шевченкові, малюючи своє перебування в Полтаві та цей славетний бенкет.

— Полтавці, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торік не завітали. Скільки не було там на бенкеті речей поважних, то знай Ваше славне й шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я споминає про свого батька, що десь далеко живе на чужині. Пили не раз за Ваше здоров’я й просили мене вблагати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши їй свою кохану й шановну персону. Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут-бо не то пани й паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять — і тривайте, чи не по Кобзареві й Богу моляться.

Тоді саме в Пільчикових Куліш зустрів і познайомився з молодою вродливою панночкою — Ганною Павлівною Рентель: «Козявка», як її звали в вузькому колі близьких знайомих. На панночку справив велике враження сам Куліш, ця урочиста його зустріч у Полтаві, тріумфальний нічний факельцуг, помпезний бенкет, прокламативні промови. Куліш здався їй справді особою виключною й добірною. Кулішеві теж сподобалась ця гарненька молода дівчинка, що з побожним дивуванням розмовляла з ним і питала в нього порад: як жити й що робити!

Ганна Павлівна Рентель була дочка дідича, що йому з великих колись маєтків дістався в спадщину тільки маленький хутір Ганнинський біля Диканьки [48]. Наїжджаючи до Полтави, Рентелі завсігди винаймали кімнату в матері Пільчикових, і саме через Пільчикових Куліш і провадив листування зі своєю «Козявкою».

Куліш любив подвоювати романи. Розпочинаючи один, він паралельно розпочинав і другий. Йому подобалося снувати разом нитку двох кохань. Він не уникав подвійности, подвоєної, а то й потроєної схожости одночасних романів. Книгозбірню почуттів він комплектував дублетами захоплень. Це удосконалює техніку любовних способів.

Куліш волів мати в своєму розпорядженні асортимент романів. Коли на роки 1857—59 припадають два романи, один з Милорадовичівною й другий з Марком Вовчком, то на роки 1860—62 припадають так само два рівнобіжні романи, що одночасно почались і одночасно закінчились, з Глібовою та з Рентель.

Паралельні кохання надавали певної геометричної стрункости почуттям. Вони ритмізували почуття, робили їх чіткішими і конструктивнішими. В подвоєному, в потроєному почутті розкривається його логіка, його схема, та раціональна чітка формула кохання, що робить його розумним, ясним і тверезим. Мати одночасно три-чотири романи — дійти довершености в почутті.

Куліш кохає — Куліш експериментує і менторствує. На його любовній манері виразно позначився стиль доби. Він об’єднав манеру Лева Толстого з манерою Стендаля, моралізаторське менторство першого з раціоналістичним і холодним експериментаторством другого.