Останнi орли

Притиснувши складенi клаптики товстою бiблiєю, щоб вони часом знову не розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн перевернув усю келiю, поодсовував усi свої простенькi меблi, перетрусив постiль, обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде…

— Куди вони могли подiтися? Невже їх занесло вiтром?

Лоб Найди вкрився холодним потом… У тих загублених клаптиках було, певно, головне.

В одчаї кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там знайти тi клаптики, але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда… Дощ лив, як з ринви, i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час зовсiм позмивала чорнило… Та навiть i змитих папiрцiв нiчого було шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.

Чи вiн iз'їв клаптики, яких бракувало, чи їх занiс вiтер — однаково: треба було примиритися з фактом — так чи iнакше, вони загинули.

Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся в свою келiю. Через те, що загубленi клаптики нiяк не можна було розшукати, вiн вирiшив спробувати вiдтворити змiст записки по тих уривках, якi лишилися.

Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом i наклеїв на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:

"Року божого вiд народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький… скарб… Цiле життя своє збирав грошi, аби постаткувати дорогiй вiтчизнi моїй, зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий… i все се за… у потайному мiсцi… Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволi, тому вiдкриваю таємницю сю, хай обряще вiн усе те, що збирав я цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй. На нього надiюсь: перст божий вказує на нього — шлях таємний… вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї. Наступного дня надвечiр побачиш на лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi її великий сiрий камiнь, подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш… а… розчахнутий дуб, одну по… блискавка, а друга… похилившись… пройди пiд… роною, спинися пiд… звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…"

Тут рiжок записки був одiрваний, на цьому клаптику вона й закiнчувалась. Найда взявся до роботи.

Перша частина записки збереглася цiлком, за винятком кiлькох слiв, котрi вiн пiдставив без будь-яких труднощiв. Перше змите слово, без сумнiву, було "закопав", тим паче, що в iншому мiсцi пiсля слiв: "I все се" — стояв початок слова "за…", а далi розмазана пляма. Найда пiдставив i сюди слово "закопав" i прочитав: "i все се закопав у потайному мiсцi". Тiльки над рядком: "зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та iнших коштовних речей казан малий" — довелося трохи задуматися.

— Чого два? Два барила, два казани, два мiшки?

А втiм, це не мало особливого значення, та оскiльки далi згадувалося слово "казан", Найда пiдставив його сюди i прочитав:

"Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий".

Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити втрачений змiст записки.

Далi йшло таке неясне мiсце: "вiд…гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi де впадає в неї рiчка… звана". Тут знову було двi плями.

Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi таких невиразних даних визначити дорогу, якою слiд їхати, але для Найди це було справою кiлькох хвилин. Вiн знав напам'ять назви всiх малих i великих рiчок у запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ i навiть окремих хуторiв.

Перебравши все це в пам'ятi, Найда досить легко вiдновив назву рiчки, вiд якої збереглась лише початкова лiтера "С".

"До рiчки Саксаганки", — прочитав вiн. Пiдставленi лiтери якраз заповнили розмите мiсце.

Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда без усякого вагання вписав слово: "Незаймалiвського".

Таким чином, уся перша частина записки була вiдтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.

Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: "Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш", — далi йшов пропуск.

— Що ж побачиш там? — спитав себе Найда. Пiсля пропуску стояла лiтера "а", потiм знову пропуск i "розчахнутий дуб".

"А" сполучало цi два речення. "Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб". Але що це може бути?

"Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб"? — пiдставив у думцi Найда, але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як i з кручi. У всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тодi, може, "яр"? Це коротеньке слово теж пiдходило до змитого мiсця, що лишилося на паперi.

— Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, — голосно промовив Найда й зараз же вiдкинув цю думку.

Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр водою; крiм того, й дуби не ростуть на низинi.

Що ж це можна було побачити з тiєї кручi? Лiс, гай?

Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але навiщо ж треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай? Гай же не голка, i в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати мiсце, з котрого треба було дивитися на той гай?

Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очi загорiлися, i вiн кинувся до столу.

— Чому? — мало не скрикнув вiн уголос. — Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слiд шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тiльки один, то вказувати так докладно його мiсце не було б потреби, а через те, що вiн рiс у гаю, то авторовi записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба i як вiн виглядає! Так, так, iнакше не могло й бути!

Найда вписав потрiбнi слова й прочитав уголос:

— "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб".

Очевидно, так i було в записцi.

Нестримна радiсть охопила Найду, i, пiдiгрiтий першим успiхом, вiн iще з бiльшим запалом узявся розгадувати змiст таємничої записки.

Далi йшла фраза: "Одну по… блискавка, а друга р… похилившись".

Розкрити змiст цiєї фрази було не важко.

Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тiльки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другiй. Та й на спалене дерево не мiг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга… Далi в записцi йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись… стоїть, лежить?! Нi! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй — виходить, вона здорова, не всохла, вона росте…

— Авжеж, якраз саме росте! — радiсно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. — Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землi. — Ще один крок до розкриття змiсту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далi.

— "Пройди пiд… роною", — прочитав вiн наступну фразу, — "…роною", — тут, певно, одiрваний початок слова: "сто…" Найда приписав його й прочитав:

"Пройди пiд… стороною".