Прощавай, зброє. Старий i море. Оповiдання

— Увечері розкажете мені про все, — мовив Рінальді.— А тепер мені треба ще поспати, щоб піти до міс Барклі бадьорим та гожим.

Я скинув френч і сорочку й помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я роздивлявся по кімнаті, у відчинене вікно, на Рінальді, що лежав, заплющивши очі. Він був гарний з виду, літами такий самий, як я, родом з Амальфі, Йому подобалось бути хірургом, і нас єднала щира приязнь. Коли я ще дивився на нього, він розплющив очі.

— Ви маєте гроші?

— Маю.

— Позичте п'ятдесят лір.

Я витер руки й, потягнувшись до френча, що висів на стіні, вийняв із внутрішньої кишені гаман. Рінальді узяв банкноту, не підводячись з ліжка, згорнув її і засунув у кишеню штанів. Тоді всміхнувся.

— Мені треба показатися перед міс Барклі людиною грошовитою. Ви мій щирий добрий друг і фінансовий благодійник.

— Ідіть ви к бісу, — сказав я.

Того вечора у їдальні я сидів поруч священика, і його засмутило й навіть несподівано образило те, що я не поїхав в Абруцці. Виявляється, він написав батькові, що я маю приїхати, і там готувалися зустріти мене. Я й сам почував себе винним і не міг збагнути, чому не поїхав туди. Адже я хотів поїхати і тепер намагався пояснити, як одне тягло за собою інше, й зрештою він зрозумів і переконався, що я таки хотів поїхати, і вся та незлагода майже минулась. Я випив багато вина, а потім кави й стреги [3] і, захмелівши, все пояснював, як ото в нас не виходить те, чого ми хочемо, так-таки ніколи не виходить.

Ми вдвох розмовляли, а інші тим часом сперечалися. Я справді хотів поїхати в Абруцці. Але так і не поїхав туди, де дороги обмерзлі й тверді, мов залізо, де взимку ясно та сухо і сніг сухий та сипучий, а на снігу тягнуться заячі сліди, де селяни скидають перед вами шапку й величають вас «паном-хазяїном», де можна добре пополювати. Я поїхав не в ті краї, а туди, де чадні кав'ярні й де ночами кімната йде обертом і треба подивитися на стіну, щоб спинити цю круговерть, і тими хмільними ночами в ліжку тобі здається, що ото й усе і нічого більш немає, а потім прокидаєшся з дивним відчуттям і не знаєш, хто лежить поруч тебе, і весь світ тобі потемки наче нереальний і такий звабний, що тільки й лишається почати все знову, нічого не знаючи, нічим не переймаючись у нічній темряві, з певністю, що ото й усе, усе, усе, і нітрохи тим не переймаючись. А то раптом дуже перейнятися всім тим, і заснути, і часом прокинутися вранці з тією ж таки думкою, відчуваючи, як усе, що було, минуло без сліду, так виразно, гостро й ясно це відчуваючи, і деколи ще й торгуючись, скільки заплатити. Іноді тобі хороше, любо та затишно й по тому, і за сніданком, і за обідом. А іноді все приємне зникає геть, і ти радий вибратись на вулицю, але завжди настає такий самий новий день і така сама ніч. Я намагався пояснити, що таке ніч, і чим ніч різниться від дня, і чому вона краща за день — хіба що тільки день випаде дуже ясний та холодний, — але пояснити цього не міг, та й тепер не можу. Та якщо з вами таке траплялося, ви самі знаєте. Із священиком такого не траплялось, але він зрозумів, що я справді хотів поїхати в Абруцці, одначе не поїхав; і ми лишилися друзями, нас єднало багато спільного, але дещо й роз'єднувало. Він завжди знав те, чого не знав я, а коли я про щось і дізнавався, то завжди примудрявсь забути. Та тоді я цього ще не знав, тільки згодом дізнався. А тим часом ми все ще сиділи в їдальні: хоч усі вже повечеряли, проте суперечка тривала. Коли ми двоє замовкли, капітан гукнув:

— Священик сумний! Священик сумний без дівчатка.

— Я не сумний, — сказав священик.

— Священик сумний. Священик хоче, щоб перемогли австріяки, — провадив капітан.

Усі замовкли й слухали. Священик похитав головою.

— Ні,— мовив він.

— Священик не хоче, щоб ми наступали. Ви ж не хочете, щоб ми наступали?

— Неправда. Коли вже ми воюємо, то повинні наступати.

— Повинні наступати. Будемо наступати!

Священик кивнув головою.

— Дайте йому спокій, — мовив майор. — Він хороша людина.

— Та й однаково нічого він із цим не зарадить, — сказав капітан.

Ми всі підвелись і пішли від столу.

Розділ IV

Уранці мене збудила батарея в сусідньому саду, і, побачивши, що у вікно вже світить сонце, я встав з ліжка. Тоді підійшов до вікна й виглянув надвір. Посипані жорствою доріжки були вогкі, трава припала росою. Батарея пальнула ще двічі, й за кожним разом повітря стрясалося, наче від вибуху, аж бряжчали шибки й хляпали поли моєї піжами. Гармат я не бачив, але вони, як видно, стріляли просто понад нами. То було не вельми приємне сусідство, і втішало лиш те, що гармати не дуже важкі. Виглядаючи з вікна у садок, я почув гуркіт ваговоза, що зрушив з місця й поїхав дорогою. Я одягнувся, зійшов униз, випив у кухні кави й подався надвір до гаража.

Під довгим піддашшям стояли, вишикувані в ряд, десять машин. То були незграбні, тупорилі санітарні карети, збудовані на зразок меблевих фургонів і пофарбовані в сірий колір. Одна машина стояла серед двору, й коло неї порались механіки. Ще три були в горах, на перев'язних постах.

— А що, цю батарею теж обстрілюють? — запитав я одного з механіків.

— Ні, signor tenente [4]. Її прикриває пагорб.

— Ну, а як воно взагалі?

— Та незле. Тільки оця машина негодяща, а решта всі на ходу. — Він облишив роботу й усміхнувся. — Ви були у відпустці?

— Так.

Він витер руки об светр і гмукнув.

— Добре провели час?

Інші механіки теж усі загмукали.

— Чудово, — відказав я. — А що негаразд із цією машиною?

— Геть негодяща. То те, то те.

— А тепер що?

— Міняємо кільця на поршнях.

Залишивши їх біля машини, якій відкритий мотор та розкладені на робочих козлах частини надавали сплюндрованого й осиротілого вигляду, я пішов до піддашшя й оглянув по черзі решту машин. Вони були більш-менш чисті, декотрі щойно вимиті, інші припорошені пилом. Я уважно обдивився шини, шукаючи порізів чи пошкоджень від каміння. Все було начебто гаразд. Як видно, то нічого не важило, чи є я тут і наглядаю за всім сам, чи ні. А я гадав собі, що й стан машин, і постачання їх усім потрібним, і добре налагоджена евакуація поранених і хворих з перев'язних постів, вивезення їх на евакуаційний пункт, а потім і розподіл по госпіталях, зазначених у їхніх паперах, великою мірою залежить від мене самого. Аж виявляється, геть однаково, чи то я тут, чи мене немає.

— Були якісь труднощі із запасними частинами? — спитав я старшину механіків.

— Ні, signor tenente.

— А де тепер бензозаправка?

— Там, де й була.

— Добре, — сказав я, а тоді пішов до будинку й випив ще чашку кави у їдальні. Кава була блідо-сіра й солодка, із згущеним молоком. За вікном яснів погожий весняний ранок. Починало трохи сушити в носі — певна прикмета того, що день буде жаркий. Того дня я об'їхав пости в горах і повернувся до міста вже далеко за полудень.

Поки мене не було, справи нібито повернули на краще. Казали, що от-от знов розпочнеться наступ. Дивізія, яку ми обслуговували, мала наступати вгору по річці, і майор сказав мені, що я забезпечуватиму роботу постів, коли почнемо просуватися вперед. Передбачалося форсувати річку вище від тісної гірської ущелини й далі розгортати наступ схилом пагорба. Пости санітарних машин треба було розмістити якнайближче до річки, під надійним прикриттям. Місця для них, звісно, мала обрати сама піхота, одначе вважалося, що все розробляємо ми. То був один із засобів створити у людей облудне враження, ніби вони теж воюють.

Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х'юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала.

— От і чудово, — мовив він, побачивши мене. — Підете зі мною до міс Барклі.

— Ні.