Прощавай, зброє. Старий i море. Оповiдання

_{Цікаво, що до такого ж самого рішучого кроку. вдався і герой угорського письменника-комуніста Мате Залки. Йдеться про його роман «Добердо» (1937) і центральну постать цього роману — лейтенанта Тібора Матраї. Щоправда, Матраї залишає австрійську армію, щоб бути активним борцем проти імперіалістичної війни і загалом проти капіталістичного ладу, який такі війни породжує. Втеча лейтенанта Генрі з італійської армії-крок індивідуальний, навіть у певному розумінні індивідуалістичний. Йому начебто байдуже до світу, всі його думки й почуття зосереджено на його коханні, на пологах Кетрін, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських надій. Але, мабуть, не випадково і сам Хемінгуей, і герой іншого його твору Роберт Джордан опинилися згодом в Іспанії на боці тих сил в її громадянській війні, які репрезентував славетний командир Інтернаціональної бригади генерал Лукач — письменник Мате Залка. Все ж. таки хемінгуеївський герой пішов-хоч і пізніше, хоч і вагаючись, хоч і не до кінця — шляхом лейтенанта Матраї.}

_{Таку можливість було закладено ще в романі «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі — не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну і зацікавлений у ній, виклик величезній і страшній бюрократичній, поліцейській машині. Це, як і в інших романах та оповіданнях письменника, — спроба жити поза капіталістичними законами. І такий хемінгуеївський герой, таке його рішення накладає свій відбиток на весь роман, його ідейну спрямованість. «Прощавай, зброє» по праву посідає одне з провідних місць серед антивоєнних, антиімперіалістичних творів письменників Заходу.}

_{Однак повернімось до хемінгуеївського підтексту, до особливостей творчої манери письменника, без розуміння якої (це ми вже бачили на прикладі Моравіа) не збагнути і змісту його творів, їх позитивного сенсу і сенсу викривального.}

_{Отже, людина і вибрана нею роль не зливаються у Хемінгуея, не прилягають щільно одна до одної. Залишається просвіт, щілина. Надто вузька для того, щоб внутрішній світ міг вирватись, вилитись назовні. Але і досить широка, щоб він, напружуючись, розтинаючи, а іноді й ламаючи захисну стіну слів, міг все ж таки вплинути на відчуття читача.}

_{Зовні хемінгуеївська розповідь — це коротке, монотонне за ритмом речення, що висловлює звичайні думки й поняття, зафіксовує зовнішній бік буття в його яскравих, виразних, але тільки окремих, чітко обмежених за кількістю і значенням деталях. Вони існують, як дане, що, на перший погляд, не потребує ані пояснення, ані виправдання, і тому імітують світ повний і цілісний, який начебто складається з чистих об'єктів і голої дії.}

_{«Нік обійшов хлів, — читаємо в оповіданні «Десять індіан» (1927), — і босоніж гайнув стежкою через луку. Стежка була гладенька, роса холодила босі ноги. В кінці луки він перемахнув через пліт, спустився у виярок, закалявши ноги в рідкому болоті, тоді попростував нагору сухим буковим гайком, аж поки вгледів світло у вікнах свого дому. Перелізши через огорожу, він пішов до ганку. У вікно побачив батька, що сидів біля столу, читаючи при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов у дім».}

_{В цьому уривку вражає пластичність опису, що примушує нас бачити і «луку», і «стежку», і «буковий гайок», і батька, що «читає при світлі великої лампи». Щось подібне зустрічалося вже у Стендаля, Флобера, Толстого, Чехова. Але від усіх попередників Хемінгуея відрізняє те, що вони писали в такій манері епізодично, а він — постійно, ні на мить не випускаючи читача з кола незаперечних і відчутних реалій. І Хемінгуей мав на те цілком сучасні причини, обумовлені конфліктами між соціальною дійсністю і станом його героїв. «Неінтелектуальність» стилю, — вважає Ф Янг, — є наслідком необхідності припинити самокопання і найправдивішим відображенням цієї необхідності. Разюча простота прози — це засіб, за допомогою якого людина говорить: «Речі треба спростити, інакше я пропаду…»}

_{Аналізуючи оповідання «На Біг-Рівер» (1924), радянський літературознавець І. Кашкін зацікавився, «чому автор… так наполягає на найдетальнішому, механічному переліку найпростіших дій Ніка: взяв коробку, дістав сірник, черкнув, підніс до хмизу, роздмухав полум'я і так далі… Чому ритм цих рубаних речень такий настирливий — він узяв, він запалив, він поклав і так далі. Так, наче Нік прагне, щоб у ланцюзі його послідовних дій не залишалося просвіту, щілини, в яку могла б прошмигнути стороння — ні! — причеплива думка. Це і справді так». Нік начебто відштовхує від себе всі свої воєнні і не воєнні травми, той страшний світ, що може його проковтнути. «І про все це, — підсумовує Кашкін, — автор у своєму оповіданні не каже жодного слова прямо і водночас говорить кожним словом посередньо — самою формою висловлювання».}

_{Саме так передається страх Фредеріка Генрі, нелюдське напруження його нервової системи в фіналі «Прощавай, зброє», коли він чекає, як закінчаться пологи у Кетрін: «Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карги. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала». І гастрономічні подробиці, і те, як герой спостерігає, що діється в цьому нудному швейцарському кафе, — це і є спроба відвернути свою увагу на щось зовнішнє. Бо страх, відчай, невпевненість нагромадились у ньому самому. І, здається, йому вже мало не вдалось втекти від самого себе, — провести очима жінку в чорній сукні, зупинити погляд на-хлопчикові… Але останнє речення — руйнація цього збудованого з сірників замку, свідчення безнадійності спроби. Думка про те, скільки разів і як саме народжувала Дітей жінка в чорній сукні, примусила Фредеріка повернутися в коло турботи за Кетрін. Тим часом — і в цьому весь секрет — в» н з кола цього і не виходив: нехитрі, одноманітні, короткі і незграбні речення свідчать про хвилювання і водночас тяжке зусилля, яке потрібне для того, щоб приховати хвилювання. Ми проймаємось настроєм героя, що втрачав останню надію, останню опору в житті. І краще розуміємо, що діється в його душі, ніж коли б нам про це детально розповіли.}

_{Певна річ, стиль Хемінгуея зростає не тільки на грунті «самоспрощення» зі страху або від болю. «Якщо письменник добре знає те, про що він пише, — сказано в «Смерті після полудня» (1932), він може проминути багато з того, що він знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує пропущене так само, як і в тому випадку, коли б письменник сказав про це».}

_{За свідченням А. Хочнера, Хемінгуеєвого друга і біографа, той одного разу сказав: «Мені здається, я рідко так багато проминав у котромусь із своїх оповідань, як в «Убивцях». Там я проминув ціле місто Чікаго. Але «Чиста, ясно освітлена місцинка» побила всі рекорди. Там я проминув усе». Та саме цю новелу, як і «Світло життя», Хемінгуей любив найбільше. Звичайно, в цьому є щось від спортивного запалу, гри. Та під час неї шліфується техніка, виробляються прийоми. Адже Хемінгуей грав насправді. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не ламаючи «кодексу» мовчазного героя, сказати про нього все, що, на його думку, треба було сказати.}

_{Проте справа не в окремих засобах, які він створив або вдосконалив і які нині стали такими звичайними, що навіть не сприймаються, як «хемінгуеївські». Істотніший, принциповіший внесок цього письменника в еволюцію стилю: він довершив повалення «автономної риторики», і не лише в тому розумінні, що відмовився від усіх самодостатніх стилістичних фігур і «штучних прикрас» — це зрештою задовго до нього зробив Стендаль, що взяв собі за взірець стиль Громадянського кодексу Наполеона. Хемінгуей довів до повної, мало не «ідеальної» відповідності свого героя та його ліричний світ-до манери про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному своєму образі і в кожному слові пройнята настроєм, адекватним станові персонажа, його позиції в соціальній дійсності. В нього нема жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалога або опису місця дії, який випадав би із загального тону, існував би сам по собі і для самого себе, якось протистояв би цілому. І ця відповідність несподіваним, незрозумілим чином знову відроджує поезію слова, таку ж просту і глибоку, таку ж щиру і органічну, як у письменників далекого минулого.}