Самотнiй мандрiвник простуe по самотнiй дорозi (Романiзованi бiографii. Оповiдання, роман)

Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молитовність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здіймаються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба. На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життєвої борні зник, згас, розтав…

У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.

…«Боятись» його щодо жінки — Глібову немає чого:

— Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задовольниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чому зневірився раз.

Навіть і для неї він може бути корисним:

— Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корисну послугу.

Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова.

Куліш в Ніжині спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: «Скажіть панотцеві Федорові та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині».

Навіть у цій своїй «мопасанівській» історії, смакуючи приємність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, людини «не од мира цього», що живе високими ідеалами. Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, «зіпсованої дитини», Куліш зберігає і в цьому разі.

Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености.

Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…

— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній «жажда знань і праці», чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…

Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.

— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…

Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!

Кінець кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і найінтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?

4 липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:

— Виїжджаю з Києва завтра сам, але, проїхавши 200 верст, матиму попутницю…

З приводу тодішнього свого життя писав:

— До вас доходитимуть безглуздії сплітки про мене. Вони доходять і до мене. Я сміюсь із них без будь-якої гіркости. Як мало люди здібні прозирати в істину навіть і тоді, коли перед ними не ховаєшся. Що простіше чинимо, то глибокодумніше вони здогадуються, в чім справа. Тут фантазія в різнокаліберних моїх суддів розігралася до того, що мене вважають за якогось урядового агента. Кому з них прийде в голову, що така людина, як я, шукає тихого притулку, як підстрелений птах? Мій веселий жвавий вигляд, сердешна радість, що визирають з моїх слів про різні різниці — зводять моїх спостерігачів з глузду, і вони не можуть розв’язати, який саме біс чи які біси сидять у цій людині. А в ній тихо співають янголи, але тільки нікому не переказує він, про що співають вони. Та й як перекажеш? І хто цього вартий?

У Києві Куліш прожив коло двох тижнів, а тоді 5 липня виїхав у Корсунь, де гостював у брата Тарасового Варфоломея Григоровича Шевченка.

— Тут мені добре, — писав Куліш Каменецькому 9 липня 1860 р. з Корсуня. — Купаюсь гарно в каскадах, і брат Шевченків дуже розумний і гарний чоловік.

Із Корсуня Куліш проїхав через Богуслав, зробив дві станції й спинився в Лисянці, де знайшов чудесний сад, річку, мінеральні джерела, незрівняну тишу, спокій, радісну самоту, в якій ще виразніше, ще принадніше здавалися згадки про кохання, про кохану жінку, про внутрішній інтимний зв’язок…

— Чудесний сад хороший не тільки річкою Тікичем, не тільки скелистими берегами, а й своєю пустинністю. Власники давно вже покинули його, і тільки рибалка та сторожа володіють ним.

— Вчора я купався, кидаючись зі скелі в трисаженну глибину. Потім пив чудесну воду з чудесної кам’яної криниці, потім слухав плюскіт мінеральних джерел, що линуть у скелисту й де-не-де огорнену високими бур’янами річку. Дерева тихо шуміли. Здалеку гуркотів грім. Хмари велично насовувались і затемнювали водне дзеркало.

Куліш вирішив провести декілька днів в цій «картинній самоті».

Від управителя він одержав дозвіл оселитися в маленькому будинкові, подібному на хатину, коло якого була напівзруйнована будівля для мінеральних ванн, що в ній, як казали, по ночах несамовитствують чорти. У декількох кроках — станція і дорога через городи.

Куліш віддався всім насолодам буття: брав у будівлі ванну залізуватої або ж сірної води, або ж купався в річці.

— Тут же ловлять рибу, і я вибираю першу-ліпшу для юшки, що варить рибалка-дід у казанку.

Навколо — поля, усіяні копами й женцями. Земля була вогка від дощів, і дні минали урочисто — сонні, ясні й свіжі.

— Так де в чому щастить і нашому братові! — казав Куліш.

В цей час він одержав листи від Глібової, і ці листи від коханої жінки наповнили його радістю. Життя здавалося оновленим, солодким і бажаним.

— Як приємно, коли Вас люблять, — Боже, як це приємно. І пустиню заселено тоді розкішними мріями, і самота — зовсім не самота.

— Нещодавно, — пише Куліш у листі до Каменецького з Лисянки 16 липня 1860,— я одержав такі листи, що винагороджують за багато в минулому. Тепер тільки я починаю жити, і на це в мене найвідрадніші докази.

Роман із Глібовою після деяких початкових ускладнень, що розв’язалися на користь Кулішеві, був найвідрадніший з усіх. У романі з Милорадовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою, «зіпсованою дівчиною», що вміла задовольнятись з «безтурботного життя без суворих планів», він не тільки досяг «повного», як зазначає сам, «успіху», а й зазнав почуття оновлености, збуджености, життєвої ясности.

Проходили грози, гуркотів грім, перепадали дощі, над річкою в зелених берегах кучерявилася срібляста пара, і в самоті лисянського парку Куліш заглиблювався в дрімотний плюскіт джерел.

Очищений в прозорості ясного почуття цей роман з Глібовою здавався таким чистим, таким романічним і надзвичайним.

— Але, — писав Куліш своєму довіреному Каменецькому, — не уявляйте якоїсь пошлої історії. Душа надто занята, надто багате відчувають обидві сторони.

Як гарно не було Кулішеві в Лисянці, він висидів тут не більше трьох діб і уже 22 липня 1860 був в Одесі, звідісіля збирався проїхати в Крим.

З Одеси Куліш писав Глібовій 26 липня 1860, розповідаючи про Одесу й своє одеське життя:

— Що таке Одеса? Одеса — море куряви, що не дає добрій людині вільно дивитись і дихати. Садів тут майже нема, а коли єсть, то наймізерніші. Зате морські купання незрівнянні. Повз берега побудовані на стовпах галерейки, де роздягаються, а з галерейок спущені східці в море. Дно морське таке пологе, що пройдеш сажнів десять і більше, аж поки води стане по шию. Вода теплувата, густа й прозора така, що на дні видко пісок і камінці. Дамські купальні — коло чоловічих. Їх закрито від наших грішних поглядів; але дами своїми святими очесами можуть у щілини милуватись із наших фігур, скільки душа схоче.