У черевi дракона

Ніхто також не знав, чому вона інколи провідувала Сергія. Між ними існувала якась таємнича, незрозуміла дружба. Про це знали тільки ми з Василем. Ми не боронили Марині підстерігати Сергійка десь по дорозі до школи. Пізніше, коли він повернувся з армії, Марина приходила до нього на роботу. Бувало, вона проводила його лісом аж до нашого хуторця. До хати не заходила — боляче їй було чути, що Сергій називає мене матір’ю. Бо таки ж не я — вона його рідна мати!..

Марина сама нас просила ніколи не розповідати Сергієві, ким вона йому доводилася. Називала себе нашою далекою родичкою, та й тільки. Сергій не раз у мене допитувався, чому тітка Марина обходить нашу хату. Йому здавалося, що це ми її колись образили, через те він так її жалів. Марина й сама розуміла, що любити її не можна — можна тільки жаліти, але іншою людиною стати вже не могла. Крадькома виявляла материнську ласку, дуже боялася, щоб Сергій не побачив її такою, якою бачили інші. Грошей ніколи в нього не брала, бо, мабуть, їй соромно було пропивати гроші, зароблені сином.

У той день вона також приїхала автобусом. Дівчата розповідали: сидячи на пні під сосною, Марина не відривала очей від кабінки, в якій інколи можна було побачити постать Сергія. Я й сама не раз отак сиділа, з гордістю стежачи за неквапливими вимахами залізної руки, що ніби продовжувала руку Сергія.

Напевно, й Марина переживала таку гордість. А коли побачила страшну небезпеку, геть про все забула. Мабуть, їй хотілося лихо від Сергія відвернути.

Може, признатися слідчому, що Марина — це мати рідна? Може, це якось допоможе Сергієві?..

Довго в мені оця думка бродила. Потім я зміркувала, що тут немає причин для полегшення його провини. Навпаки, у справі Сергія з’явиться додатковий аргумент для звинувачення: не просто вбивця, а вбивця рідної матері! Хіба може бути щось страшніше?

Ось уже другий місяць триває слідство. До Сергія нікого не пускають, бо такий порядок у них: побачення можна одержати тільки після суду.

А що, як дуже попросити? Ну, скажімо, запевнити слідчого, що моє побачення з Сергієм допоможе з’ясувати справу…

У прокуратурі свої правила, на які ми не маємо права скаржитися. І якщо слідчий, котрий вів цю справу, прийняв мене не одразу, то, мабуть, мав для цього поважні причини. Але він все ж таки мене прийняв, розмовляв чемно й просто, мовби це була розмова десь у скверику. Лише ретельно виголений череп, видовжене аскетичне обличчя, стомлений погляд і велика купа справ, яку принесла йому секретарка, нагадали мені про те, перед ким я сиділа. Вбивство сталося, одна людина відібрала життя у іншої, отже, цілком ясно, що злочин мусить бути покараний. Коли я почала домагатися побачення, обличчя слідчого стало суворим і неприступним.

Він сказав:

— У всіх є діти або матері. Ви хоч істерики мені не влаштували, і за те спасибі. А побачення… Законом заборонено. Розумієте?..

Я змушена була погодитись, що мій візит виявився недоречним. Якщо він почне приймати всіх родичів, що вихлюпують на нього свої жалі та ридання, то де ж йому взяти сил і часу для вивчення складних, заплутаних справ? Проте я, мабуть, нічим не відрізнялася від інших родичів, бо відразу ж випалила:

— Мій син не винен! Він не міг бачити, як почепили вантаж.

Щось пасторське з’явилося в обличчі слідчого, може, ота лагідність, з якою він міг розмовляти про гріх та покарання.

— А навіщо бачити? Є правила безпеки, яких слід дотримуватись. Робилося на хіп-хап…

Все в мені бунтувало, бо добре знаю, що Сергій нічого не робить на «хіп-хап», але я промовчала. Погляд слідчого якось потеплішав, тепер він нагадував співчутливий погляд директора школи, який знає, що матері боляче слухати недобрі слова про сина.

— Заспокойтеся, — сказав слідчий. — Є чимало мотивів, які пом’якшують провину.

Пом’якшують? А що ж це означає?.. Я знаю: якби можна було хоч на кілька хвилин покинути могилу, Марина прийшла б сюди сама і впала в ноги прокуророві. Невже й тоді він би не відпустив Сергія? Мені хотілося крикнути: «Ця жінка — його мати! Вона прийняла смерть за сина. А ви його караєте. Не карайте, бо й на тому світі їй болітиме!»

Але я мовчки підвелася й рушила до виходу. Слідчий також підвівся, провів мене до дверей, вклонився на прощання. Та мені не полегшало від його ґречності.

Того ж таки дня я поїхала на будівельний майданчик. Перш ніж ступити на землю, довго штовхалася біля дверей автобуса. Водій сердито крикнув на мене, пасажири невдоволено загомоніли, а я дивилася на кабіну крана, що височіла над соснами. Хоч я розуміла, що робота припинитись не може, але мені було тяжко побачити в кабіні постать незнайомої людини, яка прийшла сюди замість Сергія. І все ж я її побачила. Це була дівчина в синьому комбінезоні. В інший час я замилувалася б її каштановим волоссям, що розвівалося на вітрі, коли вона виглядала з вікна кабіни. І небо над нею, і могутнє рамено баштового крана, і бронзові колони сосен — все це було незвичайним і прекрасним.

Та мені було не до захоплень, я відразу ж кинула оком на вантаж, що, майже не гойдаючись, плив у повітрі над будівельним майданчиком. Нічого незвичайного я не помітила. Все було так само, як і тоді, коли на крані працював Сергій.

Підійшла до дівчат, які готували розчин. Вони тяжко пережили те, що сталося, Сергія всі любили, тому й до мене поставилися зі щирим співчуттям.

Гостроноса дівчина в ластовинні, показуючи на вантаж, сказала:

— Вони на Сергія все звалили. Кажуть, петля обірвалася. Надійка всім нашіптує: Сергій, мовляв, сам так просить. А я не вірю. Петля не обривалась. Отой поміст із неї вислизнув.

— Піддон, а не поміст, — поправила її дівчина в хлоп’ячих штанях. — А Надійка тому нашіптує, що муж і жона — одна сатана.

«Піддон, а не поміст», — чомусь закарбувалося в моїй пам’яті. Дівочий голосок довго мене переслідував, вбиваючи цю істину в мій мозок.

Я була вражена примітивністю піддона. Збиті докупи дошки, та й годі. Навіть без стінок. Якщо цеглу неправильно накласти, вона обов’язково звалиться. Справді, все робиться на «хіп-хап». Та хіба ж Сергій у цьому винен? Хіба ж виконроб, який сам ледве не загинув, не бачить, що тут порушуються правила безпеки? Він же, власне, і є головним винуватцем!

І ось тепер справжній винуватець відбувся, мабуть, лише доганою, а Сергій виявився вбивцею. Убив рідну матір!..

…Дедалі я все більше переконуюсь, що Сергій не повинен читати того, що я оце пишу. Коли він дізнається, ким для нього була Марина, це його остаточно зломить. Надто він вразливий…

Написала ці рядки й відклала перо. Солов’ї, мабуть, уже притомилися, лише поодинокі голоси чути з лісу. А на світанку тут таке починається, що з гармат пали — все одно ніхто не почує. З мене сміються, коли я на роботі кажу, що солов’ї до схід сонця будять.

Відклала перо й питаю себе: «Скажи чесно, Софіє, кого ти від гіркої правди оберігаєш — Сергія чи власне серце?»

До самих солов’їв заснути не могла, перед судом совісті стояла.

Що й казати, нелегко нам із Василем було, коли Марина з’явилася. Мабуть, і вона це розуміла. Може, саме тому й не називала себе матір’ю. Видно, каралося її серце. І совість, мабуть, прокинулась, бо відразу нам сказала:

— Я тільки породила, а виростили ви. Та що хочете робіть, а бачитися з ним буду. Бо що ж мені у світі лишається?..

Ми й самі добре бачили, що нічого їй не лишалося. Може, й пила через те. Правда, з чарки воно все й починалося, але то ж таки молодість. Гарна вона тоді була, дуже гарна!..

Тепер Марини немає. Поховали ми її тут же, на нашому цвинтарі. Бо така в мене думка була: якщо колись розкажу Сергієві, хто його рідна мати, то хоч могилу шукати не доведеться.

Так у моїй душі все переплуталось, що й сама собі не можу дати звіту, чому замовчую правду. Знаю лише одне: якщо й казати цю правду Сергієві, то тільки не зараз!..

II. Євген Маркович

І ось я знову в кабінеті слідчого. Він уважно слухає мої міркування про порушення правил безпеки. На його обличчі звична незворушність. Нарешті він зупиняє мене: