У черевi дракона

Мирослава, яка все ще стояла біля дверей, затиснула рота рукою, щоб не скрикнути; а за хвилину її вже ніхто не бачив — вона вишмигнула крізь відхилені двері й бігцем покинула інститут. Згодом вийшов із залу академік Смородин. То був знак, що пора розходитись.

Іван Корнійович, підступивши до Гриви, знічено прошепотів:

— Ах, що ви накоїли!..

Та Грива все ще не розумів, що сталася катастрофа. Мабуть, людина, людство — це щось таке нестале, безхребетне, мов усі ми виготовлені з воску: ліпи нас, перетоплюй, вливай у які завгодно форми. Подумати тільки: лише піввіку тому, не більше, катастрофу викликала б цілком протилежна заява — заперечення Бога!..

Мирон Сидорович, вийшовши з інституту, безтямно роззирався, шукаючи Мирославу. Нарешті відчув на лікті легеньку жіночу руку. Та обернувшись, побачив не Мирославу — то була Клара Петрівна.

Ні слова не кажучи, вона пішла з ним поруч. Їй не треба пояснювати, як він зараз почувався, — Клара вловлювала це несхибним жіночим інстинктом. Стежачи за виразом обличчя Мирослави, вона прочитала все, що думала й відчувала ця жінка. А якщо казати правду, то Кларина думка про дружину Мирона Гриви склалася не сьогодні — коли в залі суду було особливо людно, Клара непомітно забивалася в куток і звідти стежила за суддею. Висновок був невтішний для Мирослави: холодна, владолюбна, егоїстична. Така жінка не стане няньчитися з чоловіком, у якого, окрім пенсії інваліда війни, нічого не лишилося…

Тим часом Юрко Жолудь, що також хотів підійти до Гриви, відсторонився: Юрко збагнув, що Клара Петрівна в цю мить йому потрібна більше, ніж він, його науковий колега. Жолудеві не подобалось, як завершив свій виступ Мирон Сидорович, та це, по суті, не мало значення: так чи так, але світогляд Гриви не відповідав усталеним нормам — хіба таке могло довго лишатися таємницею?

Вже сутеніло. Юрко зненацька кинув погляд на вікна незатишного будинку, в якому містився відділ філософії природознавчих наук. Жолудя здивувало, що вони були яскраво освітлені, — тільки в їхньому відділі й ніде більше. А за мить одне з вікон розчинилося і в ньому з’явилася постать Степана Божка з гантелями в руках. Юрко ледве стримався, щоб не розреготатись: Степан і гантелі — це щось таке несумісне, як виделка й ніж під час ведмежого обіду. Від так Жолудеві спало на думку: мабуть, у Степана добрячий настрій, коли він лишився у відділі після роботи, а до того ще й розминав м’язи. За хвилину Жолудь уже здатний був відтворити всі нюанси Степанових переживань — надто це було просто, до смішного просто. І головне: таки ж не безперспективно!..

Та найліпше уявляв перспективи, що перед ним відкрилися, сам Божко. Поклавши гантелі, він усівся за стіл Мирона Гриви. Ні, це поки що був не той кабінет, який Степан виплекав у власних мріях, — крихітна кімнатка, Гривина «бочка», виглядала сіро й убого. І все ж таки то був щабель, який належало здолати.

Степан дозволив собі зазирнути в шухляди Гривиного столу — довгенько порпався серед газетних вирізок, рукописів і старих журналів. Яке безладдя! Все це він повиносить в кочегарку. Ключі, мабуть, доведеться замовляти — Грива не з тих людей, у кого можна вимагати ключі від шухляд. Давно порозгублював, це безсумнівно.

Степанові впала в око тоненька книжечка з чудернацькою назвою: «Корабель дурнів». Автор — якийсь Себастіан Брант. Звісно, не крамола, бо видано в радянському видавництві, та чи доречно на робочому місці тримати книжку з такою легковажною назвою? І вже зовсім його обурили рядки, що були підкреслені синім олівцем:

Чітко підкреслено й навіть позначено вигуковим знаком. Безумовно, це не про Степана, бо він поки що не професор — але про кого ж? Божко був цілком певен, що Грива своїм зухвалим підкресленням адресує ці нищівні рядки цілком певній особі, але ж кому саме? Так-таки й не розгадавши цієї звабної таємниці, Степан поклав книжечку в шухляду. Відкинувши назад голову й заплющивши очі, мабуть, з півгодини отак сидів, плекаючи в уяві солодкі видіння, — аж доки прибиральниця не попросила звільнити приміщення.

Епілог

Влітку, дивлячись на катунську бистрінь, важко уявити, що її здатні скувати зимові морози. А все ж сковують. І тоді Мирон Сидорович повністю віддається роботі за письмовим столом. Відкриття Сили Моносу вже не обпікає його мозок — велетенське, палюче поволі зробилося буденним. І це саме отой стан, коли можна спокійно аналізувати.

Грива не відчуває себе теоретично підготовленим для об’єднання фізичних взаємодій (слабкі, ядерні, електромагнітні) в єдину теорію поля, але інтуїція йому-підказує: таке об’єднання можливе у всеосяжності Сили Моносу, не деінде. Колись Юрко Жолудь показав квантові рівняння — вони виглядали просто й переконливо. Із тих рівнянь виходило, що світовий простір (вакуум) кипить, як вода в катунському вирі, — він безперервно викидає із себе так звані віртуальні частки, які одразу ж повертаються в нього, мов бризки, що злітають над хвилями. І немає точки в просторі, де б не вирувало оте споконвічне кипіння — зіштовхування між собою віртуальних часток…

Ах, Юрію Михайловичу! Де ти зараз? Одне відомо: ти маєш право на два листи в місяць. А тобі можна надіслати лише один продовольчий пакунок на рік. Один — і не більше. Сталося це два роки тому, отже, попереду іще п’ять запарканних. До них слід додати п’ять років сибірського заслання. Але то вже, можна сказати, воля — і листування необмежене, і до тебе можна приїхати: за сибірськими мірками якихось тисячу кілометрів — не відстань. Отоді й можна буде зайнятися розробкою єдиної теорії поля.

Коли гори прибралися в зелені шати, а Катунь відскреготіла ніздрюватими крижинами, Мирон Сидорович знову примусив бігати на довгому повідку свого понтонного «пса». Робота не заважала думати.

Мирон навчився здаватися веселим, компанійським, не втрачаючи здатності до глибокої зосередженості. Він пересвідчився, що прості люди, звичайні колгоспники, мають чутливіший такт, ніж деякі столичні науковці: коли він надто занурювався у свої думки, його тихенько обходили…

Якось насамкінець травня Грива помітив за бильцями на лаві незвичайного пасажира — він своїми могутніми плечима боявся навіть ворухнути, щоб не зачепити когось із жінок або літніх, висушених на гірських вітрах чоловіків-тваринників. Костюм на ньому столичний, Мирон Сидорович давно відвик від такого. Та найбільше схвилювало Гриву обличчя молодого велетня: воно чимось нагадувало Сергія. Дев’ятий рік вони не бачилися — поміж ними залягло кілька тисяч кілометрів. Сергій інколи писав — дуже рідко, як це взагалі властиво дітям. Зараз він уже закінчував службу в армії, незабаром має повернутися додому. Чи, може, повернувся?..

Грива не завагався б — одразу впізнав би Сергія, коли б той не вдавав із себе сторонню людину. І вистачило ж у нього терпіння! Та коли Мирон Сидорович помітив під вишкою, до якої прип’ятий поронний трос, Клариного брата, що давився стримуваним сміхом, — одразу ж усе зрозумів. Вирішив продовжити гру: незворушно орудував правильним веслом, дбаючи про те, щоб понтонні носи трималися під кутом щодо течії, — і лише тоді, коли порон був прип’ятий до причалу, штурхонув ліктем сина:

— А це що тут за один! Звідки ти такий взявся?..

Сміх, обійми, незграбні чоловічі поцілунки.

— Ого! Мабуть, і чотирьох метрів на костюм не вистачило, — тряс Мирон Сидорович сина в грубуватих обіймах. — В кого ти такий вдався?..

— Тобі краще знати, — щасливо сміявся Сергій. — А ти, між іншим, на інваліда зовсім не схожий. З тебе ще не зняли групу? Якби побачили за оцим веслом…

Марія Іванівна й Клара приготували святковий обід. Сергій з батьком не відмовлялися від чарки, а Тарас навіть не пригублював — нещодавно повернувся з лікування. Він був років на три молодший від Мирона, але видавався старшим. Сизі набряклості під очима і нездорова повнота змушували Клару непокоїтися його здоров’ям.