Вiрнопiдданий

— Але якраз, — Дідеріх значуще кивнув головою, — з того дня, коли старий Клюзінг запропонував мені постачати частину паперу. Гаузенфельд начебто обтяжений замовленнями. Він, звичайно, боїться, щоб я не став учасником якоїсь конкуруючої націоналістичної газети. А може, він боявся також, — багатозначна пауза, — що пан президент з більшою охотою замовлятиме папір для окружних газет у фабриканта-націоналіста.

— Значить, ви тепер постачальник «Нецігської газети»?

— Ніколи, пане президенте, я не зречуся своїх поглядів настільки, щоб постачати папір для газети, поки в неї вкладені гроші вільнодумних.

— Чудово. — Вульков уперся кулаками в стегна. — Все зрозуміло. Ви хочете здобути і всю «Нецігську газету», і окружні газети. Певно, постачати папір і для мого управління? Що ж, крім цього, ще?

І Дідеріх діловито:

— Пане президенте, я не Клюзінг: на крамолі я не наживаюсь. Якби ви, пане президенте, захотіли підтримати моє підприємство і як голова Біблійного товариства, наважуся сказати, справа націоналізму тільки виграла б.

— Чудово, — повторив Вульков, підморгуючи.

Дідеріх відкрив останнього козира:

— Пане президенте! За хазяйнування Клюзінга Гаузенфельд став розплідником крамоли. З його восьмисот робітників нема жодного, який віддав би свій голос не за соціал-демократа.

— Ну, а у вас?

Дідеріх ударив себе в груди.

— Бог свідок, що я краще сьогодні ж закрию свою крамничку і піду з родиною по хатах, ніж допущу в себе хоч одного невірнопідданого.

— Дуже похвальні погляди, — сказав Вульков.

Дідеріх подивився на нього ясним поглядом:

— Я приймаю на роботу лише тих, які відбули військову службу, сорок моїх робітників брали участь у війні. Молодих я зовсім не беру, відколи сталася та історія з робітником, якого, як зволили висловитися його величність, вартовий убив на полі честі, після того, як цей суб’єкт зі своєю нареченою за моїми лантухами з ганчір’ям…

Вульков рухом спинив його.

— Це вже ваша справа, докторчику!

Але Дідеріх не здався.

— Під моїм ганчір’ям я не припущу крамоли. З вашим ганчір’ям — я хочу сказати: в політиці — інша справа. Там крамола може придатися нам, щоб за її допомогою із вільнодумного ганчір’я зробити монархічний папір. — І він надав своєму обличчю багатозначного виразу.

Вульков, очевидно, не був здивований, він зловісно посміхнувся:

— Докторчику, я теж не з лопуцька. Кажіть, на яких умовах ви злигалися з вашим механіком?

Дідеріх захитався, а Вульков вів далі:

— Це теж старий служака, га, пане раднику?

Дідеріх проковтнув слину, він бачив, що крутити хвостом далі нема чого.

— Пане президенте, — рішуче сказав він, а далі тихо і поквапливо. — Цей чоловік хоче попасти до рейхстагу, і, з точки зору націоналізму, він кращий за Гейтейфеля. Тому що, по-перше, багато вільнодумних від страху перейде до націоналістів, а по-друге, коли Наполеон Фішер буде обраний, ми будемо мати в Нецігу пам’ятник кайзерові Вільгельму Першому. У мене є письмова угода.

Він розгорнув перед президентом аркуш паперу. Вульков прочитав, потім підвівся, відкинув ногою стільця і, димлячи сигарою, заходив по кімнаті.

— Отже, Кюлеман скоро дасть дуба і на його півмільйона місто збудує не притулок для немовлят, а пам’ятник Вільгельмові Першому. — Він зупинився. — Намотайте собі на вуса, мій любий, це у ваших кровних інтересах! Якщо кінець кінцем Неціг матиме соціал-демократа в рейхстагу і не матиме пам’ятника, вам доведеться розмовляти зі мною. Я з вас котлету зроблю! Я вас так посічу, що вас навіть у притулок для немовлят не приймуть!

Дідеріх відсунувся разом із стільцем аж до самої стіни.

— Пане президенте! Всім, що у мене є, всім своїм майбутнім я відповідаю за цю велику для націоналізму справу. Але ж і я тільки людина… Я можу помилитися…

— Тоді хай зглянеться на вас бог!

— А коли раптом Кюлеман вилікується від ниркових каменів?

— Відповідати будете ви! Я теж ризикую головою! — Вульков важко опустився в крісло. Він люто затягнувся сигарою. Коли дим розвіявся, обличчя в нього вже було веселе. — Те, що я вам казав на вечорі в «Гармонії», зберігає чинність. Цей рейхстаг довго не втримається, готуйте грунт у місті. Допоможіть мені проти Бука, я вам допоможу проти Клюзінга.

— Пане президенте! — Усмішка Вулькова ще сильніше розпалила у Дідеріха надії, він більше не володів собою. — Якби ви натякнули йому, що, може, відберете у нього замовлення! Він цього не роздзвонить, нам нема чого боятись, але вживе заходів. Може, почне переговори…

— Із своїм наступником, — закінчив Вульков.

Дідеріх схопився і в свою чергу забігав по кімнаті.

— Коли б ви знали, пане президенте… Гаузенфельд це, сказати б, машина на тисячу кінських сил, а вона стоїть і ржавіє, тому що бракує струму, я хочу сказати, сучасного духу, розмаху!

— А ви його, слід гадати, маєте, — кинув Вульков.

— Для справи націоналізму, — запевнив Дідеріх. Він повернувся на своє місце. — Комітет по спорудженню пам’ятника кайзерові Вільгельму вважав би себе щасливим, якби нам пощастило схилити вас, пане президенте, виявити вашу неоціненну увагу до цієї справи і перебрати на себе почесне головування.

— Згоден, — сказав Вульков.

— Комітет зуміє гідно оцінити самовіддану діяльність свого почесного голови.

— Поясніть, що ви хочете цим сказати! — В голосі Вулькова почулися зловісні нотки, але Дідеріх у своєму збудженні не помітив цього.

— Комітет уже обговорював це питання нещодавно. Бажано спорудити пам’ятник у найбільш людному районі і завести навколо нього парк для народних гулянок, наочно підкресливши таким чином нерозривний зв’язок монарха з народом. І ось комітет згадав про простору ділянку в центрі міста; можна було б придбати і сусідні будови; ділянка розташована на Мейзештрасе.

— Так, так, Мейзештрасе. — Брови Вулькова були грізно насуплені. Дідеріх злякався, але відступати вже було неможливо.

— В комітеті постала думка: перед тим, як справа перейде у відання міста, забезпечити собі згадані землі і попередити цим неправні спекуляції. І наш почесний голова перший мав би, звичайно, право…

Після цих слів Дідеріх аж відсахнувся: ударив грім.

— Добродію! За кого ви мене вважаєте? Що я, ваш торговий агент? Щось нечуване і небачене! Такий собі фабрикантик уявляє, що королівського урядового президента можна купити, що він братиме участь в його брудних махінаціях?!

Вульков нелюдським голосом кричав і натискав на Дідеріха, примушуючи його відступати, і обдавав його нестерпним жаром свого тіла і своїм особливим запахом. Собака також встав і з гавканням перейшов у наступ. Кімната раптом сповнилася жаху й гаму.

— Ви дозволили собі тяжко образити офіційну особу, добродію! — кричав Вульков; і Дідеріх, який позаду себе рукою шукав дверей, думав тільки про те, хто раніше вчепиться йому в горло: собака чи президент. Його перелякано блукливий погляд натрапив на бліде грізне обличчя, яке блискало очима зі стіни. От коли вона, влада, взяла його за горло! Він зухвало дозволив собі бути з нею запанібрата. Це загубило його, вона навалилася на нього з усією страхітливістю кінця світу…

Двері позаду письмового стола відчинилися, увійшов хтось у поліційному мундирі. Тремтячого Дідеріха вже ніщо не могло вразити. Приявність мундира навела Вулькова на нову жахливу думку.

— Я от накажу зараз вас заарештувати, мерзота ви така! За спробу підкупити офіційну особу, за спробу підкупити владу, вищу владу провінції! Я зажену вас до в’язниці, пущу з торбами!

На поліційного офіцера цей судний день, очевидно, далеко не справив такого враження, як на Дідеріха. Він поклав на стіл аркуш паперу, що його тримав у руці, і зник. Вульков теж раптом відвернувся; знову закурив свою сигару. Дідеріх більше не існував для нього. І собака відчепився, наче Дідеріха й не було. Тоді той насмілився молитовно скласти руки.

— Пане президенте, — хитаючись, прошепотів він, — пане президенте, дозвольте мені, пане президенте, запевнити вас… тут сталося… дозвольте запевнити вас, дуже сумне непорозуміння. Ніколи б я, при моїх добре відомих націоналістичних поглядах… Як я міг би!