Завоювання Плассана

Він зневажливо засміявся, похитуючи своєю могутньою кошлатою головою.

— Тепер усе скінчено, — відповів він, — доведеться їм прийняти мене й нечесаного.

Плассан справді мусив прийняти його нечесаним. З лагідного священика він став похмурою, деспотичною людиною, що підкоряла всіх своїй волі. Його обличчя знову набрало землистого кольору, погляд зробився орлиним, великі руки підводилися з погрозою, страхаючи карою. Місто жахалося, бачачи, як обраний ним володар непомірно зростає, — в брудному дранті, від якого йшов поганий запах, з рудуватою, як у диявола, щетиною. Прихований страх жінок ще більше посилював його могутність. Він був жорстоким із своїми парафіянками, але жодна з них не наважилася покинути його. Вони йшли до нього з трепетом, але це давало їм утіху.

— Люба моя, — признавалась пані де Кондамен Марті, — даремно я умовляла його, щоб він вживав парфуми; я звикла тепер і вважаю навіть, що так він набагато кращий… Оце справжній мужчина!

Найбільше абат Фожа панував в єпіскопському домі. Після виборів він створив монсеньйорові Руссело життя бездіяльного прелата. Єпіскоп жив серед своїх улюблених книжок, зачинившись у своєму кабінеті, куди абат, що керував всією єпархією з сусідньої кімнати, допускав тільки тих осіб, в яких не мав сумніву. Духівництво тремтіло під владою самодержавного володаря; сивоголові священики покірливо схилялися перед ним, цілком зрікаючись власної волі. Часто, замкнувшись з абатом Сюреном, монсеньйор Руссело мовчки плакав гіркими сльозами; він жалкував за твердою рукою абата Феніля, який іноді бував і ласкавим, а тепер він почував себе під якимсь безнастанним і невблаганним гнітом. Потім він з усмішкою скорявся цьому і говорив із своїм звичайним добродушним егоїзмом:

— Ну, сину мій, візьмімось до роботи… Мені не слід було скаржитися. Я маю таке життя, про яке завжди мріяв: цілковита відлюдність і книжки.

Зітхнувши, він додавав, притишивши голос:

— Я був би зовсім щасливий, коли б не боявся втратити вас, мій дорогий Сюрене… Скінчиться тим, що він не захоче терпіти вас коло мене. Вчора мені здалося, що він дивився на вас таким лихим оком. Благаю вас, погоджуйтесь з ним в усьому, ставайте на його бік, не жалійте мене. У мене ж не лишилося нікого, крім вас.

Через два місяці після виборів абат Віаль, один із старших вікаріїв епіскопа, дістав призначення в Рим. Певна річ, абат Фожа зайняв його місце, хоч воно давно вже було обіцяне абатові Бурету. Він не призначив абата Бурета навіть на посаду кюре парафії св. Сатюрнена, а передав її молодому честолюбному священикові, що був слухняним знаряддям в його руках.

— Монсеньйор не хотів і слухати про вас, — сухо сказав він абатові Бурету, зустрівши його.

А коли старий священик став щось белькотіти про свій намір побачитися з монсеньйором і попросити у нього пояснень, Фожа вже лагіднішим тоном сказав:

— Монсеньйор погано себе почуває і не зможе вас прийняти. Покладіться на мене, я захищатиму ваші інтереси.

Вступивши в Палату, Делангр одразу ж приєднався до більшості. Імперія остаточно завоювала Пласеан. Здавалось, абат мстився на цих обережних буржуа, поводячись з ними брутально; він знову замкнув хвіртку в тупик Шевільйот, примушуючи пана Растуаля і його друзів ходити до супрефекта через площу в головні ворота. Коли він з’являвся на їхніх дружніх вечорах, всі ці люди принижено схилялись перед ним. І такою була його влада над ними, таким великим був таємний страх перед його могутньою незграбною постаттю, що навіть за його відсутності ніхто не наважувався вимовити хоч одне двозначне слово про нього.

— Це дуже достойна людина, — заявляв пан Пекер де Соле, який розраховував на префектуру.

— Видатна людина, — додавав лікар Порк’є.

Всі кивали головою. Пан де Кондамен, якому нарешті набридали ці похвали, любив часом нагнати їм страху.

— Але вдача у нього, в усякому разі, не добра, — цідив він крізь зуби.

Від цієї фрази все товариство холонуло. Кожен підозрював свого сусіда, чи не продався він страшному абатові.

— У старшого вікарія чудове серце, — починав обережно пан Растуаль. — Тільки, як усі великі люди, він трохи суворий.

— Точнісінько, як я; я дуже лагідний, а мене завжди вважали за сувору людину, — вигукнув пан де Бурде. Він помирився з усім товариством після довгої розмови віч-на-віч з абатом Фожа.

Бажаючи повернути всім добрий настрій, голова суду почав знову:

— А чи знаєте ви, що старшому вікарію обіцяють сан епіскопа?

Всі одразу пожвавішали. Пан Мафр сподівався, що абат Фожа стане епіскопом в самому Плассані по від’їзді монсеньйора Руссело, здоров’я якого дуже підупало.

— Це було б добре для всіх, — простодушно сказав абат Бурет. — Хвороба дуже озлила монсеньйора, і я знаю, що наш любий абат Фожа робить все для того, щоб розвіяти в його серці несправедливі упередження.

— Він дуже любить вас, — запевняв суддя Палок, який тільки що дістав орден, — моя дружина чула, як він скаржився на те, що про вас забули.

Коли абат Сюрен був присутній тут, він теж приєднувався до цього хору; але, хоч, за висловом єпархіальних священиків, «митра була у нього в кишені», його дуже непокоїв успіх абата Фожа. Він дивився на нього привітно, ображений його суворістю, згадуючи пророкування монсеньйора і шукаючи тієї тріщини, від якої розсиплеться на порох цей колос.

Зрештою, всі ці люди були вже задоволені, за винятком пана Бурде і пана Пекера де Соле, які ще сподівалися милостей від уряду. Ці двоє були найпалкішими прихильниками абата Фожа. Інші, правду кажучи, охоче збунтувалися б, якби у них вистачило на це сміливості; втомлені вимогою володаря безнастанно дякувати йому, вони палко бажали, щоб чиясь мужня рука визволила їх.

Тим-то вони обмінялися дивними поглядами, зразу ж відвівши очі, коли пані Палок спитала з удаваною байдужістю:

— А куди подівся абат Феніль? Я давненько нічого про нього не чула.

Глибока мовчанка запала після цього запитання. Тільки пан де Кондамен був здатний ступити на цей хиткий грунт. Всі подивились на нього.

— Але ж, — відповів він спокійно, — здається, він замурувався у своєму маєтку в Тюлеті.

А пані де Кондамен додала, іронічно посміхаючись:

— Можна спати спокійно; він своє відспівав і вже ніколи не втрутиться в справи Плассана.

Єдиною перешкодою лишалася Марта. Абат Фожа почував, що вона з кожним днем дедалі більше вислизає з-під його впливу; він напружував свою волю, кликав на допомогу свої сили священика й людини, щоб приборкати її, але не міг пригасити того полум’я, яке сам у ній розпалив. Вона йшла до логічного кінця всякої пристрасті, з кожною годиною все палкіше прагнула втихомирення, екстазу, цілковитого самозабуття божественного щастя. Вона смертельно страждала, почуваючи себе ув’язненою в своїй земній оболонці, що не давала їй піднестися до тієї грані світла, яке вона бачила все далі і все вище. Тепер Марта тремтіла від холоду у церкві св. Сатюрнена, в цьому похмурому присмерку, де відчувала колись наближення жагучої радості; звуки органа лунали над її схиленою головою, не збуджуючи жагучого трепету; білий димок ладану вже не кидав її в містичне марення, каплиці з яскравими вогнями, священні дароносиці, що сяяли, як світила на небі, золоті й срібні ризи тьмяніли і розпливалися в її затуманених сльозами очах. Тоді, наче грішниця, спалювана нещадним вогнем, вона в розпачі здіймала руки, вимагаючи коханця, що відмовлявся від неї, і то белькотіла, то голосно вигукувала:

— Боже мій, боже! Нащо ти покинув мене?

Присоромлена і ніби ображена холодним мовчанням стін, Марта виходила з церкви розгнівана, як жінка, якою погребували. Вона мріяла про муки, щоб пролити свою кров, вона знемагала у своїй неспроможності йти кудись далі, крім молитви, неспроможності одним поривом кинутися в обійми бога. Повернувшись додому, вона покладала надію тільки на абата Фожа. Він один міг віддати її богові, він трохи відкрив їй радощі віри, тепер він мусить остаточно розірвати завісу. Вона уявляла собі релігійні обряди, які мали дати цілковите задоволення її єству. Але священик сердився, забувався навіть до того, що поводився з нею брутально, відмовлявся її слухати, поки вона не стоятиме перед ним на колінах, покірна й нерухома, як труп. Вона слухала його, стоячи, все тіло її обурювалося й не хотіло зігнутися перед цією людиною, яку вона проклинала за свої несправджені сподівання і обвинувачувала в мерзенній зраді, від якої так тяжко страждала.