Любий друг (Збiрник)

Коли виїхали на подвір’я, Жоржа хотіли затримати на обід. Він відмовився й пішов додому.

Трохи перекусивши, він упорядкував свої папери, немов збирався в далеку подорож. Спалив компроментуючі листи, інші поховав, написав декому з приятелів.

Вряди-годи поглядав на годинника, думаючи: «О, там, мабуть, парня». І неспокій гриз йому серце. А коли не пощастить? Та чого йому боятись? Він завжди виплутається! Проте велику гру затіяв він цього вечора.

Коло одинадцятої години він вийшов, узяв карету й під’їхав до аркад морського міністерства на майдані Згоди.

Вряди-годи присвічував сірником до годинника. Коли побачив, що ближчає північ, його охопила шалена нетерплячка. Він раз у раз визирав із карети.

Десь на далеких дзиґарях вибило дванадцяту, потім на інших, ближче, потім на двох дзиґарях водночас, потім ще раз — уже зовсім далеко. Коли вщух дзвін, Жорж подумав: «Кінець. Все пропало. Вона не прийде».

Проте вирішив чекати до світу. В таких випадках треба бути терплячим.

Він почув ще, як продзвонило чверть, потім половину, потім три чверті, і всі годинники, один по одному, повторили першу. Він уже не чекав, він сидів, силкуючись зрозуміти, що могло статися. Зненацька в дверці просунулась жіноча голівка й запитала:

— Ви тут, Любий друже?

Він аж підкинувся; горло його здушило.

— Це ви, Сюзанно!

— Атож, я.

Він ніяк не міг відчинити дверці й приказував:

— А, це ви… це ви… заходьте.

Вона ввійшла й безсило впала на сидіння. Він крикнув візникові:

— Рушайте.

І карета поїхала.

Вона мовчки віддихувала. Він спитав:

— Ну, як же воно було?

Вона прошепотіла, зовсім непритомніючи:

— О, це був жах, особливо в мами.

Він тремтів від хвилювання:

— У мами? Що ж вона казала? Розкажіть мені.

— Ох, який жах! Я все обдумала заздалегідь, прийшла до неї і виклала їй свою справу. Вона зблідла, а тоді крикнула: «Ніколи, ніколи!» Я плакала, гнівалась, що ні за кого, крім вас, не віддамся. Мені здавалось, що вона поб’є мене. Вона мов божеволіла, казала, що завтра ж зашле мене в монастир. Такою я ніколи не бачила її, ніколи! Тоді й тато прийшов на її крик. Він не так обурився, як вона, але заявив, що ви не досить добра партія. Вони обурили мене, і я кричала голосніше за їх обох. І тато драматичним тоном, який йому зовсім не личить, звелів мені йти геть. Тоді я остаточно вирішила тікати з вами. І ось я тут. Куди ми їдемо?

Він ніжно оповив її стан і жадібно, з неспокійним серцем слухав її розповідь, почуваючи злісну ненависть до її батьків. Але їхня дочка — у нього. Тепер вони поскачуть. Він відповів:

— На потяг ми вже спізнились; карета довезе нас до Севра, де ми перебудемо ніч. А завтра поїдемо до Лярош-Гійон. Це гарненьке село на березі Сени між Мантом та Боньєром.

Вона прошепотіла:

— У мене ж речей немає. Нічого немає.

Він безтурботно посміхнувся:

— Чи ба, ми там улаштуємось.

Карета котилась вулицями. Жорж узяв руку дівчини й почав поволі, шанобливо цілувати. Не знав, що їй казати, бо не звик до платонічних пестощів. Та зненацька йому здалось, що вона плаче. Він злякано спитав:

— Що це вам, любенька?

Вона відповіла крізь сльози:

— Мабуть, бідна мама й заснути не зможе, коли примітить, що я втекла.

Мати її справді не спала.

Коли Сюзанна вийшла з кімнати, пані Вальтер лишилась наодинці з чоловіком. Вона спантеличено, пригноблено спитала:

— Боже мій! Що ж це таке?

Вальтер гнівно скрикнув:

— Те, що інтриган цей приворожив її! Через нього вона й Казолеві відмовила. На посаг ласиться, сто чортів!

Він обурено ходив по кімнаті й казав:

— Ти теж весь час принаджувала його, лестила йому, пестила його, не знала, як йому догодити. З ранку до вечора тільки, бувало, й чуєш: «Любий друже, Любий друже». От, тепер і маєш.

Вона прошепотіла, пополотнівши:

— Я?.. Я його принаджувала?

Він крикнув їй:

— Та ти ж! Усі ви показились через нього, Марель, Сюзанна й інші. Ти думаєш, я не бачив, що ти й двох днів без нього пробути не можеш?

Вона трагічно випросталась:

— Я не дозволяю вам так зі мною розмовляти. Ви забуваєте, що я не у вашій крамниці виховувалась.

Він спочатку спинився спантеличено, потім скажено вилаявся і вийшов, грюкнувши дверима.

Лишившись на самоті, вона інстинктивно глянула на себе в дзеркало, мов хотіла побачити, чи ніщо в ній не змінилось, — такою неможливою, страхітною здавалась їй ця подія. Сюзанна закохана в Любого друга, і Любий друг хоче одружитися з Сюзанною! Ні, вона помилилась, це неправда! Цілком природно, що дівчинка не байдужа до цього гарного хлопця, вона надіялась, що їй дозволять віддатись за нього. Але він? Він, певно, до цього зовсім не причетний! Вона міркувала так схвильовано, як буває з тими, кого раптово прибило важке горе. Ні, Любий друг нічого, мабуть, не знав про Сюзаннину витівку.

І вона довго думала про те, винний чи не винний цей чоловік. Який це негідник, коли він сам усе підстроїв! І що буде далі? Скільки небезпек і мук вона передбачала!

Та коли він нічого не знає, то все ще можна полагодити. На півроку поїхати з Сюзанною в подорож, та й уже. Але сама вона як з ним потім бачитиметься? Бо не переставала любити його. Ця пристрасть увійшла в неї, мов вістря стріли, якої назад не вирвеш.

Жити без нього неможливо. Краще смерть.

Страх і невпевненість опосіли її. В голові починало болісно стукати, думки ставали важкими, турботними, гнітючими. Вона плуталась у здогадках, розпач брав її від невідомості. Глянула на годинника — минула вже перша. Вона подумала: «Я не можу лишитись так, я божеволію. Треба дізнатись. Розбуджу Сюзанну й розпитаю її».

Скинула черевики, щоб не робити шелесту, й пішла з свічкою в руках до доччиної кімнати. Тихенько відчинила двері, зайшла й глянула на ліжко. Воно не було постелене. Спочатку вона не зрозуміла, подумала, що дівчинка ще й досі сперечається з батьком. Але зразу ж страшна підозра охопила її, і вона подалась до чоловіка. Вбігла в кімнату бліда й задихана. Вальтер ще читав, лежачи. Він злякано спитав:

— Ну що? Що тобі?

Вона прожебоніла:

— Ти бачив Сюзанну?

— Я? Ні. Навіщо?

— Вона… вона… вийшла, її немає в кімнаті.

Він схопився з ліжка, взув пантофлі й без штанів, розвіваючи сорочкою, і собі кинувся до доччиної кімнати.

Ввійшовши, він зразу збагнув усе. Дочка втекла.

Він упав на крісло й поставив долі лампу. Прийшла й дружина. Вона прошепотіла:

— Ну?

Йому бракувало сили відповісти; він уже не гнівався й зітхнув:

— Кінець, вона в нього. Ми пропали.

Вона не зрозуміла.

— Як пропали?

— А так. Тепер він уже мусить одружитися з нею.

Вона несамовито крикнула:

— Він! Ніколи! Ти збожеволів!

Він сумно відповів:

— Голосінням не зарадиш. Він викрав її, він її знечестив. Найкраще — це віддати її йому. Коли добре все зробити, то ніхто й не знатиме про цю пригоду.

Вона приказувала, тремтячи від страшного хвилювання:

— Ніколи! Ніколи він не візьме Сюзанни! Я ніколи не згоджусь!

Вальтер пригнічено прошепотів:

— Та він уже її взяв. Кінець. Він триматиме й ховатиме її, аж поки ми не поступимось. Так щоб уникнути скандалу, треба поступитися зразу.

Дружина його, знемагаючи від своєї невисловної туги, приказувала:

— Ні, ні! Я ніколи не згоджусь!

Він нетерпляче відповів:

— Та тут нема про що говорити. Мусимо. Ох, шахрай, як він нас обморочив… А все-таки він спритний. Ми могли б знайти когось багато кращого становищем, але не розумом та майбутнім. Це людина з майбутнім. Він буде депутатом і міністром.

Пані Вальтер скрикнула в дикій нестямі:

— Я ніколи не дозволю йому побратись з Сюзанною!.. Чуєш!.. Ніколи!

Він обурився зрештою і, як людина практична, взяв Любого друга під свою оборону.

— Та мовчи ж… Кажу тобі, що треба… конче треба. І хто зна? Може, ми й не шкодуватимемо. Ніколи не знаєш того, чого такий молодець доскочить. Бачила, як він трьома статтями скинув того дурня Ляроша, і якими ще гідними статтями, а це важко було в його становищі обдуреного чоловіка. У всякому разі, ми в його руках. Цього вже не зміниш.