В Карпатах
В Карпатах читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
- Слава Ісусу Христу! - ледве міг виговорити.
- Навіки-віків, амінь. А що це? Ваша жінка занедужала? - питаюся я в нього.
- Та... гей, та... ні... на ярмарку... на ярмарку в Кросценку,- чоловік захитався на ногах. Він і жінка, як видно, попилися на ярмарку в Кросценку. Тепер я зрозумів, чого панотець так налягав у проповіді, щоб люди були тверезі, не дуже пили горілки. Видно було, що тверезість не дуже процвітає в Карпатах...
Загадавши візникові їхати шляхом, ми пішли через поле та огороди навпростець. По садках, по сінокосах вешталися дівчата та хлопці вже не в чоботях, а в кербцях чи постолах. Ми вийшли на високий крутий шпиль, пануючий над селом. Вся долина Руського Потока розгорнулася перед мною, як пишно намальована картина. Гарна ця остання долина Руси-України! По обидва боки Руського Потока стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялись рядом, а далі збіглися докупи краями, злилися і тут підскочили вгору високо, високо, бризнувши вгору білою піною. Цією піною були білі скелі, що стриміли на самому вершечку гори, заступаючи на схід сонця долину. Скелі стояли серед чорного ліску, ніби руїни старого замчища. Понижче них, на боці гори, знов витикалися білі шпичасті верхи скель серед невеличкого тёмного лісу. Здавалося, ніби там стояли в лісі церкви з білими банями. По обидва боки долини на ясно-зелених горах стриміли рядки чорних гостроверхих могил. Ці могили схожі то на голови сахару, то на піраміди, то на степові конічні могили. Всі вони обросли темним лісом зверху до самого низу. То були верхи: Гомля, Висока, Радієва, Рапштин, Гринь і др. Вони були схожі на якісь чорні гостроверхі оксамитові шапки, розкидані навкруги по гребенях гір, неначе їх розгубили якісь велетні-силачі після титанічної боротьби. Долина широка, просторна, з легенькими терасами. Серед самої долини внизу стримить зовсім ніби єгипетська піраміда з гострим верхом з чистого граніту; за нею було видко цілі лабіринти невисоких скель; одна між ними зовсім кругла, ніби башта лицарських замків. Зараз за Шляхтовою через усю долину тягнеться вал, ніби невисока гребля. Вона, очевидячки, прорвана посередині, і через ту прірву тече Руський Потік, неначе через ворота, а через ті ворота видно село Явірки з гарною мурованою церквою. За кам’яною пірамідою стікаються докупи потоки Чорна Вода й Біла Вода, і з них складається Руський Потік. Там, у щілинах гір, притулилось два присілки - Чорновода та Біловода. Вся долина дивно зелена, ніби тільки-но полита, неначе намальована дуже ясно-зеленою фарбою. Пишний куточок у Карпатах ця остання долина Руси-України з останніми чотирма селами! Ми довго стояли під хрестом і не могли доволі намилуватися тією оригінальною картиною.
Одначе був час вертатися додому. Ми зійшли із шпиля й рушили назад. З ярмарку їхали шляхтівські люди одним конем у дишлі і таки добре п’яненькі та веселенькі.
В цих останніх селах Руси-України добре задержалася народність та віра. Мова українська збереглася так само добре. Народ говорить доволі чисто галицькою вимовою, але дуже м’якою і мелодичною. Як я перший раз почув цю карпатську вимову, вона мені здалася схожою на сербську або словацьку. Тільки ті фурмани, що заробляють у Щавниці, говорять язиком трохи попсованим польщизною. Акцентують слова трохи по-польському, вдаряючи на передостанній склад. Я списав усі назвища хатні, господарські, назвища одежі, посуду, страви і знайшов мало слів, не схожих з українськими. Ось такі, напр., слова: постоли- кербці; штани - холосні (в нас холоші); солдатські штани - ногавиці; очкур - строканці; обрус, що носять жінки на плечах,- плахта, свита - гуня, намисто - пацьорки; спідниця - кабат, а на Венгерщині - плащеніца; чоботи - скірні; комин - димник; черінь у печі - ватра; стеля - навала; сволок - трагар; дійниця - дійник; картопля - зем’яки; куліш - куляша; вареники - пироги; поміст - диліни. В негоду як молодиці, так і чоловіки носять сердаки чи карпатські кожушки, вишиті червоними мережками, але шерстею наспід, не наверх. Вони так позвикали до цих кожушків, що й у гарячу пору аж сопуть од спеки та поту, але не скидають їх.
V П’єніни. Лісний потік. Маєтність Єписокпа Пряшівського. Вид на П’єніни й Соколицю. Дунаєць і його береги
З Щавниці їздять гуляти в околиці, славні своєю красою карпатських видів... До таких місцин належить Лісний Потік та П’єніни. Діждавшись теплого, погожого дня, я поїхав до того Лісного Потоку в П’єніни за верстов п’ять од Щавниці. Внизу, де кінчається нижня Щавниця, коло самого Дунайця, вливається Руський Потік. Моя фурманка переїхала через устя потоку, закиданого дрібним камінням, і виїхала на шосе. Шосе повилося понад берегом Дунайця, попід самими горами. Понад річкою шосе було обмуроване кам’яною стіною заввишки на два аршини або й більше.
По обидва боки Дунайця пішли рядками гостроверхі гори. З боків гір висовувалися скелі. Чим далі гори піднімалися все вище та вище. От одна скеля дуже завісилася над шосе. Кам’яні маси понавішувалися трохи не над моєю головою; під ними доволі глибока печера. Далі Дунаєць круто повертає за високу скелю, що виступила над шосе з гострою, високою, вкритою лісом гривою. Ми повернули за скелю і побачили невеличкий місток... Під ним шумить і вливається в Дунаєць Лісний Потік... Через місток далі не можна їхати, бо за містком шосе дуже вузьке, так що не можна двом візкам розминутися. Далі вже йдуть пішки понад річкою.
На містку ждуть проводирі по горах, мазури-парубчаки. Я взяв одного проводиря. Він повів мене понад Лісним Потоком у вузьку щілину. Потік невеличкий, на два аршини завширшки; він шумить у вузькій щілині, схожій на велетенський коридор, видовбаний у скелі.
На правому березі потоку стоїть рівна гладенька стіна з сірого граніту на сажнів 40 або 50. Стіна угинається, йде дугою. Поверх стіни скрізь витикаються зубці, неначе пірамідки з граніту. Здається, ніби стоїть величезна твердиня з зубчастою стіною. Стежка йде по камінню. Каміння муляє в ноги. Потік закручується, і знов зміняється декорація; із стіни виступають здоровецькі піраміди з гострими верхами, а над ними другий етаж пірамід, которий кінчається гострою скелею. Ці гострі скелі тут звуть цукровими головами. Оглядаємося назад, по другий бік потоку стоїть така сама гостра скеля, тільки нижча. Це місце схоже на ворота Дунаю.
Далі скелі щезають. Долина стає ширша. На долині видно якусь темну будівлю з колодок. Питаю в мазура:
- Що то таке?
- Це - каже він,- млин якогось венгра.
Ми й справді були вже в Венгрії, цей південний берег Дунайця, ця долина вже були за венгерською границею.
Перескочили ми по камінню й пішли до того млина. Повище млина, через потік, загачена сяка-така гребля. Видно ряд стовпчиків, а за ними купка тарасу та каміння. Через греблю потік дзюрчить таки добре, але більша половина води тече прокопаною фосою чи ровом попід самою горою в зеленій траві. З рову вона йде в корито з товстих видовбаних ялин, вкладених одна в другу, а з цього корита, бистра вода падає на млинове колесо зверху. Проти млина вода в потоці біжить далеко нижче млина і не може розлитись до млина й затопити його у весняну пору, бо гірські потоки біжать скрізь трохи згори. Таких млинів у Карпатах багато. Приходжу до млина - стоїть хата з вікнами. Входжу в сіни - у сінях млин: теліпається кіш, крутиться внизу колесо і шестірня, але борошно сиплеться з-під каміння в якусь довгу полотняну торбу й тут просівається. Виходить щось похоже на питльоване борошно.
Одчиняю двері; в хаті коло печі порається молодиця, закутана червоною хусткою, і стоїть чоловік з довгим волоссям.
- Слава Богу Ісусу Христу! - кажу я.
- На вєки вєкув. Амінь! - одказує мені чоловік по-мазурськи.
- Чи ви венгри, чи мазури, чи русини?
- Ні, ми слов’яни,- каже чоловік і починає говорити по-мазурськи, але погано, мішаючи словацькі слова.