Над прiрвою у житi

Та зрештою мені набридло сидіти на раковині. Я встав і заходився вибивати посеред умивалки чечітку — просто так, аби лиш подуріти. Закортіло якось розважитись. Танцювати чечітку я зовсім не вмію, але в умивалці підлога кам'яна, ніби спеціально для чечітки. Я наслідував одного кіноактора. Бачив його в якійсь музичній комедії. Кіно я смертельно ненавиджу, але покорчити з себе актора люблю страшенно. Каналія Стредлейтер голиться і весь час поглядає на мене в дзеркало. А мені тільки того й треба. Я просто створений для публіки.

— Я губернаторський син, сто чортів! — кричу. Розійшовся — жах. Літаю по всій умивалці. — Батько не хоче, щоб я став танцюристом! Посилає мене в Оксфорд! Але в крові у мене — чечітка, трясця його матері!

Каналія Стредлейтер — у сміх. Все-таки він хлопець з гумором.

— Сьогодні ввечері — прем'єра в Зігфельда! — вигукнув я, важко хекаючи. Дихання в мене взагалі ні к бісу. — Соліст не може виступати! П'яний у дим! І кого ж беруть замість нього? Мене — ось кого! Нещасного губернаторського синочка, сто чортів!

— Де ти доп'яв таку шапку? — питає Стредлейтер. Це він про мою мисливську. Такої він ще зроду не бачив.

Мені однаково вже геть забило дух, і я облишив клеїти дурня. Скинув шапку, всоте подивився на неї і кажу:

— Купив сьогодні вранці у Нью-Йорку. Віддав зелененьку. Подобається?

Стредлейтер кивнув головою.

— Клас! — каже. Просто він хотів підлизатися до мене, бо відразу й спитав: — Чуєш, то ти напишеш мені твір? Щоб я знав.

— Матиму час — напишу. А не матиму — не напишу, — кажу. Я знов сів на раковину поруч нього. — А з ким у тебе рандеву? — питаю.— 3 Фітцджеральд?

— Ти що — здурів?! Я ж тобі казав: я зав'язав з тою поторочею.

— А ти не бре? Слухай, тоді віддай її мені! Серйозно. Вона в моєму стилі.

— Бери. Тільки ж вона старкувата для тебе.

І раптом — просто так, ні з сього ні з того, аби лиш подуріти — мені закортіло сплигнути з раковини й зробити каналії Стредлейтерові напівнельсон. Це, щоб ви знали, такий прийом у борців: хапаєш противника ззаду за шию і душиш, поки задихнеться — якщо, звісно, це тобі треба. Так я й зробив. Накинувся на Стредлейтера, мов скажена пантера.

— Відчепись, Голдене! Пусти! — прохрипів Стредлейтер. Він не любив дуріти. Та ще й саме голився. — Ти що, хочеш, щоб я перерізав собі горлянку, чортяка?!

А я тримаю його й не пускаю. Оце напівнельсон вийшов!

— А ти сам, — кажу, — вирвись із моїх лещат!

— Чо-орт! — Він поклав бритву, скинув раптово руки вгору і звільнився. Хлопець він дужий, нівроку. А я взагалі слабак. — Облиш свої дурощі,— каже. І почав голитися вдруге. Він завжди голився двічі — наводив лиск. А на бритву гидко глянути, така загиджена.

— То з ким же це в тебе рандеву, як не з Фітцджеральд? — питаю. Я знов сів біля нього на раковину. — Часом не з отією ціпою Філліс Сміт?

— Та ні. Спершу домовився був із нею, але нічого не вийшло. Тепер у мене та, що живе в одній кімнаті з дівчиною Беда Тоу… О, мало не забув! Вона тебе знає!

— Хто?

— Ну, моя.

— Невже? — кажу. — А як її звуть? — Мене вже підмивала цікавість.

— Стривай, як же її… Ага, Джін Галлахер! Слухайте, я трохи не випав в осад, коли почув це.

— Джін Галлахер?! — кажу. Я навіть з раковини сплигнув. Всередині в мене справді все опустилося. — Чорт, я її таки знаю! Позаминулого літа ми з нею жили по сусідству, зовсім поруч. У неї ще був такий здоровецький доберман-пінчер. Ми через нього й познайомилися. Той собацюра занадився в наш…

— Голдене, дідько б тебе взяв, не заступай світла! — перебив мене Стредлейтер. — Тобі що — немає більше де стати?

Слухайте, ох і розхвилювався ж я!.. Слово честі.

— А де вона? — питаю. — Треба піти з нею привітатися. Де ж вона? У тому крилі?

— Ага.

— А як це вона про мене згадала? Вона що — у Брін-Морі? Бо казала, що, мабуть, вступатиме туди. Казала, або в Брін-Мор, або в Шіплі. А я думав, вона в Шіплі. Як же це вона про мене згадала? — їй-богу, я так розхвилювався! Серйозно.

— Та звідки я знаю, чорт забирай! — відповідає Стредлейтер. — Устань, чуєш?! Ти вмостився на моєму рушникові.

Я справді сидів на його смердючому рушникові.

— Джін Галлахер! — кажу. Ніяк я не міг угамуватися, — Боже ж ти мій!..

Каналія Стредлейтер саме мастив чуба «Віталісом». Моїм «Віталісом».

— Вона танцює,— кажу. — Балет і таке інше. Тренувалася по години дві щодня, навіть у пекельну спекоту. Все боялася, що в неї зіпсуються ноги — розповніють, чи що. Ми з нею всю дорогу грали в шашки.

— У що-що ви грали?

— В шашки.

— У шашки?! Тьху!

— Атож. Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку й не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. їй просто подобалось, коли вони стояли всі вряд скраю дошки.

Стредлейтер нічого не сказав. Така мура взагалі рідко кого цікавить.

— А її мати ходила в той самий гольф-клуб, що й ми, — розповідаю далі.— Іноді я подавав там ключки — просто підробляв. Кілька разів підносив ключки і її матері. Бувало, поки пройде дев'ять дучок, разів сто сімдесят б'є.

Стредлейтер майже не слухав. Стоїть, розчісує свою чуприну.

— Треба було б піти й хоч привітатися з нею, — кажу.

— То чого ж не йдеш?

— Та зараз, іще хвилинку.

Стредлейтер почав заново робити проділ. Він завжди прилизувався добру годину.

— А батько й мати в неї розлучилися, — кажу далі. — Мати потім вийшла за якогось алкаша. Сам худющий, а ноги волохаті-волохаті. Як зараз бачу. Коли не стрінеш — завжди в шортах. Джін казала, нібито він якийсь письменник — драматург чи біс його знає хто. Але при мені він тільки те й робив, що жлуктив віскі та слухав по радіо всі підряд оті ідіотські детективчики. І ганяв по всьому дому голяка. При Джейн, і взагалі.

— Іди?! — озвався Стредлейтер: Коли я згадав, що алкоголік бігав при Джейн по дому голяка, він ураз пожвавішав. Цей паскуда Стредлейтер жахливий розпусник.

— Дитинство в неї було паршиве. Серйозно кажу. Та це його не цікавило. Стредлейтера тільки всяке таке паскудство цікавило.

— Подумати лишень! Джейн Галлахер! — Я ніяк не міг заспокоїтись. Не міг, і край. — Треба було б піти хоч привітатися з нею абощо.

— Якого ж ти ката не йдеш, а все стовбичиш тут і мелеш язиком?! — каже Стредлейтер.

Я ступив до вікна, але нічого не було видно — від спеки шибки в умивалці геть запітніли.

— Зараз душа не лежить, — кажу. Я й справді був не в настрої. А для такого діла треба мати відповідний настрій. — Я думав, вона в Шіплі. Навіть ладен був побитися об заклад, що вона в Шіплі. — Я потинявся по умивалці. Більш мені не було чого робити. — А. футбол їй сподобався? — питаю.

— Та начебто сподобався. Не знаю.

— А вона тобі розповідала, як ми з нею всю дорогу грали в шашки? Взагалі що-небудь розповідала?

— О господи, та нічого я не знаю! Ми тільки познайомилися, — каже Стредлейтер. Нарешті він розчесав свої кляті кучері й заходився складати оте загиджене причандалля, що ним голився.

— Чуєш, — правлю я своєї,-перекажи їй від мене вітання, гаразд?

— Гаразд, — буркнув Стредлейтер, але я знав, що нічого він не перекаже. Такі типчики, як Стредлейтер, ніколи нічого не переказують.

Він пішов до кімнати, а я ще трохи потовкся в умивалці, згадуючи про каналію Джейн. Потім і сам рушив до кімнати.

Коли я відчинив двері, Стредлейтер саме зав'язував перед дзеркалом краватку. Він півжиття простоював перед тим клятим дзеркалом. Я сів у своє крісло і хвилю мовчки дивився на нього.

— Чуєш, — кажу, — ти їй тільки не бовкни, що мене вигнали зі школи, добре?

— Добре.

Стредлейтер мав одну непогану рису. Йому не треба було розжовувати кожну дрібницю, як от, скажімо, тому ж таки Еклі. І насамперед, мабуть, через те, що Стредлейтерові було на все начхати. Начхати, і квит. А Еклі — о, то зовсім інший фрукт. Той хоч куди свого носа встромить, Стредлейтер таки нап'яв мою картату куртку.