Над прiрвою у житi

Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув — усе думав про каналію Гааса.

— Що таке, сер? — перепитав я.

— Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?

— Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.

— Ти що — зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?

— Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак. — Я на хвильку замислився. — Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

— Ти ще задумаєшся, — мовив Спенсер. — Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!

Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.

— Авжеж, — кажу. — Мабуть, таки задумаюсь.

— Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.

Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.

— Я знаю, сер, — кажу. — Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі. — Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили. — На жаль, мені пора. Треба ще забігти до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.

Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне — жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю…

— Знаєте що, сер, — кажу, — не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?

— Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають.

— Звичайно, кожен, — кажу. — Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене. — Я навіть спробував покласти йому на плече руку. — Гаразд?

— Може, вип'єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б…

— Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі!

Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно.

— Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу.

— Прощавай, хлопчику!

Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: «Щасти тобі!» А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: «Щасти тобі!» Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати.

3

Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив. Просто кошмар. Навіть коли йду в магазин купити журнал абощо, а дорогою мене спитають, куди я, мені нічого не варто бовкнути, що поспішаю в оперу. Просто жах господній. Отож коли я сказав старому Спенсерові, нібито мушу ще забігти до спортивного залу по свої манатки тощо, це теж була суща брехня. Я в тому клятому залі ніколи нічого свого й не кидав.

У Пенсі я жив у новому гуртожитку — в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх двох класів. Я вчився а передостанньому класі. А мій сусід у кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера — вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і збив силу, грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна ховати своїх родичів — п'ять зелених за душу. На того свинтюха Оссенбергера варто поглянути! Він, мабуть, запихав покійників у мішок, а тоді бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей, і наш корпус назвали його ім'ям. На першу футбольну гру року він прикотив своїм величезним як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати — тобто кричати йому «ура». А на другий день уранці він учистив у нашій шкільній каплиці таку промову — годин на десять. Спершу розповів з півсотні заяложених анекдотів — це щоб показати, який він у дошку свій. Теж мені, велике діло! А тоді почав розводитись про те, що він, попавши у скруту абощо, ніколи не соромиться бухнути навколішки й помолитися господу богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися богу — просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа, як про свого приятеля, і т. ін. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як оте пузате мурло вмикає першу швидкість, а саме благає бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і т. ін. хлопець, коли раптом Едгар Марсалла, — цей сидів якраз поперед мене, — як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, дуже непристойно — як-не-як у каплиці ж, і взагалі, але смішно вийшло — вмерти можна. Оце-то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мовби нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи й ну читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою.

Одне слово, я жив у новому корпусі імені отого самого Оссенбергера. Хлопці ще були на футболі, в гуртожитку комусь спало на думку натопити, і я аж зрадів, коли після квартири старого Спенсера опинився у себе в кімнаті. Стало навіть затишно. Я скинув куртку, краватку, розстебнув комірець сорочки, а тоді надів шапку, яку вранці купив у Нью-Йорку. То була червона мисливська шапка з отаким довжелезним козирком. Я нагледів її у вітрині спортивного магазину, коли ми вийшли з метро, — саме після того, як я похопився, що забув у вагоні оті триклятущі рапіри. Шапка обійшлася мені всього один долар. Я нап'яв її задом наперед, козирком на потилицю — дурниця, звісно, нічого не скажеш, але мені так подобалося. До того ж так мені в шапці навіть личило. Потім я взяв книжку, яку саме почав читати, й сів у своє крісло. В кожній кімнаті стояло по двоє крісел. Одне моє, друге — мого сусіда, Ворда Стредлейтера. Бильця вже ледве трималися — на них сідали всі, кому не ліньки, але загалом крісла були навіть досить зручні.

А книжку, яку я читав, мені втелющили в бібліотеці помилково. Просто дали не ту, що я просив, а я помітив це аж у гуртожитку. То була «З нетрів Африки» Ісаака Дінесена. Спершу я подумав: «Мабуть, якесь лайно». Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою. Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато. Улюблений письменнику мене — Д. Б., мій брат, а на другому місці — Рінг Ларднер. На іменини брат подарував мені книжку Рінга Ларднера — якраз перед тим, як я вступив до Пенсі. Там були страшенно смішні — просто сказитися можна — п'єси і одне оповідання про полісмена-регулювальника: він закохався в дуже вродливу дівчину, яка завжди перевищувала швидкість. Але він має сім'ю, той полісмен, і не може, звісно, одружитися з дівчиною тощо. А потім дівчина гине — вона ж бо завжди ганяла, мов оглашенна. Те оповідання мене просто вбило. Я взагалі люблю читати книжки, де хоча б час від часу трапляється щось смішне. Багато я читаю і класичних книжок — як-от «Повернення на батьківщину» та інші, і вони мені дуже подобаються, — і про війну, й детективів тощо, але щоб надто я ними захоплювався, то ні. По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів — узяв і подзвонив йому по телефону». Але таке буває зі мною не часто. Я б не проти подзвонити цьому Ісаакові Дінесену. Рінгові Ларднеру також, звичайно, тільки Д. Б. сказав, що він уже помер. А ось «Тягар людських пристрастей» Сомерсета Моема — книжку я прочитав торік улітку — це вже не те. Роман досить непоганий і т. ін., однак дзвонити Сомерсетові Моєму я охоти не маю. Сам не знаю чому. Мабуть, просто він не з тих, із ким хотілося б поговорити, ось і все. Я б скоріше зателефонував каналії Томасові Гарді. Його Юстасія. Вай мені імпонує… Нацупив я, одне слово, нову шапку, вмостився в кріслі й почав читати «З нетрів Африки». Один раз я книжку вже прочитав, але хотілося ще переглянути деякі місця. Перебіг я очима сторінок три, коли чую — хтось відслоняє завісу в душовій і спиняється на порозі. Навіть не підводячи голови, я відразу здогадався, хто це. То був Роберт Еклі — він жив у суміжній кімнаті. В нашому корпусі одна душова на дві кімнати — посередині, і каналія Еклі рипався до мене разів по сто на день. Тільки він, певно, з усього гуртожитку — крім мене, звісно, — не пішов на футбол. Еклі взагалі майже нікуди не ходить. Дивний субчик. Провчився в Пенсі цілих чотири роки, а уже закінчував школу, а ніхто не називав його інакше, як Еклі. Навіть Герб Гейл, що жив із ним в одній кімнаті, і той ніколи не називав його Боб чи бодай Ек. Мабуть, і власна жінка називатиме його Еклі, якщо тільки він коли-небудь одружиться. Еклі був жахливо високий — десь шість футів і чотири дюйми, але сутулив плечі, а зуби мав гнилі. За весь час, поки ми жили з ним по сусідству, я жодного разу не бачив, щоб він чистив зуби. Вони завжди були в нього наче вкриті пліснявою, страшно дивитися. Побачиш, бувало, ~в їдальні, як він набиває рота картоплею чи горохом або там іще чимось — аж занудить. Крім того, Еклі ходив увесь у прищах. Вони вискакували в нього не лише на лобі чи на підборідді, як це звичайно буває в хлопців, а на всій фізіономії. Та якби ж тільки це! Еклі взагалі був огидний тип. Просто паскудний. Сказати правду, я його недолюблював.