Фальшивомонетники
Фальшивомонетники читать книгу онлайн
У романі «Фальшивомонетники», що розглядається критиками як своєрідний «роман у романі» і започаткував цілу серію наслідувань у пізніші часи, серед них і так звану літературу «Нового роману», визначний майстер французького письменства, лауреат Нобелівської премії Андре Жід (1869 — 1951) із притаманною йому майстерністю психологічного та художнього мазка змальовує проблеми, що були нагальними для французького суспільства на зламі дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч, зокрема торкається надзвичайно гострих аспектів взаємин між батьками та дітьми.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Я був сповнений твердої рішучости не повідомляти йому ім’я спокусника. Але, на мій подив, він не звернувся до мене з проханням назвати його. Схоже, його ревнощі вгамовуються, коли він не відчуває на собі погляду Лори. У всякому разі, розмова зі мною коштувала йому чималих витрат енергії.
У його поведінці я помітив деяку суперечність. Він щиро обурюється, що той інший покинув Лору напризволяще. Я звернув його увагу на те, що якби той її не покинув, Лора не повернулася б до нього. Він обіцяє любити дитину, як любив би свою власну. І хто знає, чи спізнав би він радість батьківства, якби не з’явився спокусник? Про це я, правда, остерігся йому казати, бо, на згадку про свою недосконалість, його ревнощі загострилися б іще більше. Тобто напад ревнощів перейшов би в напад скривдженого самолюбства й перестав би мене цікавити.
Ревнощі, які переживає Отелло, зрозуміти можна; його переслідує видіння того, як його дружина втішається з іншим. Але чоловік на зразок Дув’єра спроможний ревнувати лише тоді, як він переконає себе, що повинен ревнувати.
І немає сумніву в тому, що він плекає в собі цю пристрасть унаслідок потаємної потреби прикрасити свого дещо бляклого персонажа. У щасті він би поводився цілком природно; але в нинішній ситуації він має потребу захоплюватися собою, а цей його образ штучний, а не природний, як йому здається. Тож я доклав усіх зусиль, щоб змалювати йому картину простого щастя, яке має набагато більшу цінність, аніж страждання, і якого дуже важко досягти. Я не відпускав його, поки не переконав у цьому.
Непослідовність характерів... Персонажі, які від початку до кінця роману або драми діють так, як можна було передбачити... Нас намагаються переконати, що така постійність має викликати захват, а я натомість вважаю, що вони штучні і сконструйовані.
Причому я не стверджую, що непостійність — ознака природности, бо ми зустрічаємо, а надто серед жінок, багато штучно сконструйованих непослідовностей. З другого боку, я можу захоплюватися в кількох рідкісних індивідів тим, що називають «послідовним розумом», але найчастіше така послідовність буття досягається завдяки впертості марнославства та коштом природного. Чим великодушніший індивід у глибині своєї душі, чим активніше нуртують його можливості, чим більше схильний він змінюватися, тим із меншою охотою дозволяє він своєму минулому визначати своє майбутнє. Iustum et tenacem propositi vimm, [5] якого нам пропонують за модель, часто є нерівним і хистким підмурком для культури.
Я знав і інших людей, які вперто формують собі свідому оригінальність, і головна турбота яких полягає в тому, щоб, вибравши якийсь спосіб поведінки, більше ніколи від нього не відступати. (Я думаю про Х.., який відмовився пити монраше 1904 року, яке я йому запропонував. «Я люблю лише бордо», — сказав мені він. Після того як я налив йому бордо, монраше здалося йому надзвичайно смачним.)
Коли я був молодший, я ухвалював рішення, які мені уявлялися доброчесними. Мене менше турбувало, щоби бути таким, як я є, аніж бути таким, яким я себе уявляв. А тепер у відсутності певних рішень я майже вбачаю таємницю не старіння.
Олів’є запитав, над чим я працюю. Я дозволив йому втягнути себе в розмову про мою книжку і навіть прочитав йому, таким він здався мені зацікавленим, щойно написані сторінки. Я боявся його оцінки, знаючи непримиренність його юности і те, як важко для неї визнати будь-який інший погляд, аніж її власний. Але ті кілька зауважень, які він боязко наважився зробити, здалися мені дуже істотними, настільки, що я відразу вирішив узяти їх до уваги.
Саме ним і через нього я відчуваю і дихаю.
Він висловив стурбованість щодо журналу, яким він мав керувати й зокрема щодо новели, яку написав на замовлення Пасавана і від якої тепер хотів би відмовитися. Нові розпорядження Пасавана, сказав я йому, безперечно, матимуть своїм наслідком зміну змісту, а тому він зможе забрати свій рукопис.
Несподіваний візит — мене вирішив навідати пан слідчий Профітандьє. Він утирав хустинкою лоба й важко переводив дух і не так тому, що засапався, підіймаючись на мій сьомий поверх, як від збентеження — так мені принаймні здалося. Він тримав свого капелюха в руках і не сів, коли я запросив його сісти. Це чоловік гарної зовнішности, доброї статури і наділений незаперечною гідністю постави.
— Ви, якщо не помиляюся, доводитеся шуряком судді Моліньє, — сказав мені він. — Це з приводу його сина Жоржа я дозволив собі сьогодні до вас прийти. Не сумніваюся, що ви пробачите мені вчинок, який може спочатку здатися вам невиправданим, але який, сподіваюся, знайде своє пояснення в тій прихильності та повазі, які я плекаю до свого колеги.
Він зробив досить велику паузу. Я підвівся й опустив портьєру, боячись, щоб моя прибиральниця, що була жінкою вельми цікавою і працювала, як я знав, у сусідній кімнаті, не стала підслуховувати нашу розмову. Профітандьє схвалив мою обережність усмішкою.
— Виконуючи свої обов’язки слідчого, — почав він, — я повинен зайнятися однією справою, яка надзвичайно мене бентежить. Вашого юного небожа вже раніше спіймали на одній пригоді... — це має залишитися між нами, чи не так? — пригоді досить скандального характеру, в яку він потрапив — принаймні мені хотілося б вірити, що це так, — через свій дуже юний вік, свою довірливість та невинність; але, признаюся, мені довелося докласти чимало зусиль і виявити неабияку вправність, щоб зам’яти ту справу без шкоди для інтересів правосуддя. Але перед лицем рецидиву... і то зовсім іншої природи, я мушу додати... я не можу гарантувати, що юний Жорж зможе відбутися так легко. Я навіть сумніваюся, чи буде в інтересах цього хлопця намагатися витягти його з цієї халепи, попри все моє бажання врятувати від скандалу мого друга, а вашого зятя. Я, проте, спробую. Але ви ж знаєте, що на мене працюють агенти, які виявляють службову ревність і яких я не завжди спроможний стримати. А може статися так, що сьогодні мені вдасться врятувати його, а завтра — вже ні. Тому я й подумав, що вам слід би поговорити з вашим племінником, пояснити йому, на яку небезпеку він себе наражає...
Мушу признатися, що візит Профітандьє спочатку глибоко мене стривожив; та коли я зрозумів, що він прийшов не як ворог і не як слідчий, то мені стало навіть цікаво слухати те, що він каже. Цей інтерес тільки посилився, коли він заговорив далі:
— Від якогось часу стали з’являтися фальшиві монети. Мене про це попереджено. Я ще не з’ясував, з якого джерела вони надходять. Але я знаю, що юний Жорж — цілком наївно, мені хотілося б вірити — один із тих, хто користується цими монетами й запускає їх в обіг. Їх кілька, ровесників вашого небожа, котрі займаються цим ганебним ремеслом. Я не маю сумніву, що хтось користується з їхньої невинности і що ці нерозважливі діти стали жертвами обману, до якого вдаються певні дорослі злочинці. Ми вже могли б схопити малолітніх правопорушників і без особливих труднощів примусити їх розповісти, звідки вони беруть ці монети; але я надто добре знаю, що на певному етапі ця справа вислизне з наших рук, так би мовити... тобто слідство не може відступати назад, і ми будемо змушені з’ясувати й те, що нам, можливо, не хотілося б розкривати. У даному випадку я маю певну надію викрити справжніх злочинців без того, щоб удаватися до свідчень неповнолітніх. Тому я розпорядився, щоб їх не чіпали. Але цей наказ має тимчасовий характер. Я хотів би, щоб ваш небіж не примусив мене його скасувати. Бажано, аби він довідався, що перебуває під наглядом. Гадаю, було б непогано, якби ви навіть налякали його трохи; він ступив на хибну стежку...»
Я сказав, що зроблю все можливе, аби остерегти його, але Профітандьє, здавалося, не слухав мене. Його погляд утупився кудись у порожнечу. Він двічі повторив: «На ту стежку, яку називають хибною», потім замовк.
Я не можу зараз сказати, скільки тривала його мовчанка.