Вiрнопiдданий

Тим часом Дідеріх зауважив, що Кетхен Цілліх глузливо поглядає на нього, а саме їй слід було б поводитися якомога сумирніше.

— Ну, панно Кетхен, — голосно спитав він, — що ви думаєте про «Зеленого ангела»?

Вона відповіла ще голосніше:

— «Зелений ангел»? Ах, це ви? — І засміялась йому просто в обличчя.

— Я б вам радив бути обачнішою, — сказав він, насупившись. — Уважаю за свій обов’язок попередити вашого батька.

— Тату! — зразу ж покликала Кетхен.

Дідеріх злякався. На щастя, пастор Цілліх не чув.

— Я, звичайно, відразу ж розповіла батькові про наш маленький пікнік. Що ж тут такого, це ж були тільки ви.

Вона переборщила. Дідеріх засопів.

— Ну, а для любителів гарних вух там був ще й Ядасон. — Побачивши, що це їй дошкулило, він додав: — Під час наступної зустрічі в «Зеленому ангелі» ми пофарбуємо їх у зелений колір, це створить настрій.

— Якщо ви гадаєте, що справа у вухах…

При цьому погляд Кетхен виявив таку безмежну зневагу, що Дідеріх поклав ужити енергійних заходів. Вони стояли біля кадубів з рослинами.

— Як ви гадаєте, — спитав він, — чи перестрибне пастушка через стумок і ощасливить пастуха?

— Вівця, — сказала Кетхен.

Дідеріх пустив це повз вуха, підійшов до стіни і став мацати по ній. Він знайшов дверцята.

— Бачите? Вона стрибає.

Кетхен підійшла ближче, витягнула шию і з цікавістю зазирнула до потайного покою. Раптом вона відчула штурхана і опинилася всередині кімнати. Дідеріх пристукнув дверцята й бурхливо, з несамовитим сопінням накинувся на Кетхен.

— Пустіть мене, я буду дряпатися! — гукнула вона і хотіла заверещати. Але від сміху не могла опиратись, а канапа була вже близько.

Боротьба з нею, її оголені руки й плечі позбавили його решти самовладання. «Так, так, — сопів він, — зараз побачимо. — При кожній здобутій мостині підлоги він повторював: — Зараз побачимо. То я вівця? Ага, коли гадаєш, що маєш справу з порядною дівчиною, і плекаєш чесні наміри, тоді ти вівця? Зараз побачимо». — Останнім зусиллям він повалив її на канапу.

— Ай! — сказала вона, задихаючись від сміху. — Що ж ми побачимо?

Раптом Кетхен почала боронитися насправжки. Вона вишарпнулася; смуга світла, що падала крізь незавішене вікно, освітлювала безладдя її туалету; а обличчя, ніби спухле від напруження, було звернене до дверей. Він повернув голову; там стояла Густа Даймхен і дивилася на них, ніби скам’яніла. Кетхен вирячила очі, а Дідеріх, упираючись колінами в канапу, мало не звихнув собі шию… Нарешті, Густа зачинила двері і рішучим кроком підійшла до Кетхен.

— Ах ти, шльондро! — від щирого серця сказала вона.

— Сама шльондра! — не вагаючись, відповіла Кетхен.

Густа тільки рота роззявила. Вона подивилася на Дідеріха розгублено і так обурено, що її очі сповнилися вологого блиску.

Він запевнив її:

— Панно Густо, це тільки жарт.

Та де там! Густа накинулася на нього:

— Я вас знаю, від вас усього можна чекати.

— Ах, ти його знаєш! — глузливо зауважила Кетхен. Вона підвелась, а Густа присунулася до неї ще ближче. Дідеріх скористався з нагоди, надав своїй постаті гідності й одійшов убік, щоб дати можливість дамам розв’язати цю справу між собою.

— І я маю дивитися на це! — вигукнула Густа.

А Кетхен:

— Нічого ти не бачила! І навіщо тобі взагалі дивитися?

Дідеріхові це також почало здаватися дивним, тим паче, що Густа промовчала. Кетхен явно брала гору. Вона закинула голову і сказала:

— Щодо тебе, то я дивуюся. У кого рильце в пуху, як у тебе…

Густа дуже стривожилася.

— У мене?.. — протягом спитала вона. — Що ж я такого зробила?

Кетхен раптом затнулась, а Дідеріха пойняв страх.

— Сама добре знаєш. Мені неприємно про це говорити.

— Я нічого не знаю, — з жалем у голосі сказала Густа.

— Я б ніколи не повірила, що такі речі можливі, — сказала Кетхен і зморщила носика.

Густі урвався терпець.

— Мені це набридло! Що на вас усіх напало?

Дідеріх запропонував:

— Краще б нам вийти тепер звідси.

Але Густа тупнула ногою.

— Я й кроку не ступлю, поки не дізнаюся. Весь вечір я помічаю, що на мене вилуплюють очі, наче я проковтнула дохлу рибу.

Кетхен відвернулася.

— Ну, от бачиш! Будь удоволена, що тебе не викинули разом з твоїм зведеним братом, Вольфгангом.

— З ким?.. З моїм братом?.. Чому братом?..

У глибокій тиші Густа важко дихала і блукала поглядом по кімнаті. Раптом вона зрозуміла.

— Яка підлість! — з жахом вигукнула вона.

По обличчю Кетхен розлилася солодка посмішка. Дідеріх підняв руки, відхиляючи від себе будь-яку підозру. Густа вказала пальцем на Кетхен.

— Це ви, дівки, вигадали! Ви всі заздрите на мої гроші!

— Авжеж! — вигукнула Кетхен. — Дуже нам потрібні твої гроші, коли за ними ховається така мерзота.

— Та це ж неправда! — заверещала Густа. Раптом вона впала долілиць на канапу і застогнала. — Ах, боже мій, боже мій, що ми накоїли!

— От бачиш, — сказала без жалю Кетхен.

Густа схлипувала все голосніше. Дідеріх торкнув її за плече.

— Панно Густо, не треба, хтось може ввійти. — Він думав, чим би втішити її. — Цього ніколи не можна знати напевне. Ви не схожі одне на одного.

Але його спроби втішити тільки розлютили її. Вона схопилась і перейшла в наступ:

— Ти… ти взагалі добра штучка! — засичала вона на Кетхен. — Я скажу про тебе, що я бачила!

— Так тобі й повірять! Таким не вірять. Про мене кожен знає, що я порядна дівчина.

— Порядна! Обсмикни хоч сукню!

— Такою підлою, як ти…

— Можеш бути лише ти!

Тут обидві злякалися, замовкли і кілька секунд нерухомо стояли одна проти одної з виразом страху та ненависті на повнявих обличчях, таких схожих між собою. Груди в них випнулися, плечі піднялися, руками обидві вперлися в боки і, здавалося, легкі бальні сукні от-от тріснуть на них. Густа зробила ще одну атаку.

— А я все ж таки скажу!

Кетхен остаточно втратила самовладання.

— Тоді поспішай, бо я вийду раніше і розповім, що розчинила ці двері і застукала вас обох.

На це Густа тільки закліпала очима, а Кетхен, раптом заспокоївшись, додала:

— Авжеж, Це мій обов’язок перед собою. Для тебе це вже однаково.

Але Дідеріхів погляд зустрівся з Густиним, порозумівся з ним і, ковзнувши донизу, зупинився на знайденому ними обома в ганчір’ї діаманті, що прикрашав її палець. Дідеріх по-лицарському всміхнувся, а Густа, зашарівшись, підійшла до нього так близько, що майже спиралася на нього. Кетхен тихенько попрямувала до дверей. Схилившись до Густиного плеча, Дідеріх сказав:

— Проте ваш наречений надовго залишає вас на самоті.

— Ах, цей наречений… — відказала вона.

Він ще трохи нахилив голову і пригорнувся лицем до її плеча. Вона не ворухнулася.

— Шкода, — сказав він і так несподівано відсунувся, що Густа заточилася. Вона раптом збагнула, що її становище істотно змінилося. Її гроші вже не були козирем, вони втратили цінність; такий чоловік, як Дідеріх, коштував дорожче. Погляд її відразу ж набрав покірного виразу. Дідеріх поважно сказав:

— На місці вашого нареченого я б у всякому разі повівся інакше.

Кетхен надзвичайно обережно причинила двері знову і повернулася, приклавши пальця до губів.

— Знаєте що? Вистава почалася вже давно, напевне.

— О боже! — сказала Густа; а Дідеріх:

— Ну, тоді ми в пастці!

Він мацав усі стіни, шукаючи іншого виходу; навіть відсунув канапу. Не знайшовши нічого, він роззлостився.

— Тут справді пастка! І через цей старий балаган пан Бук змінив напрямок усіх вулиць. Ну, він ще доживе до того, що я знесу геть цей мотлох! Дайте мені тільки стати радником!

Кетхен хихотіла.

— Чого ви так розпалилися? Тут дуже затишно. Тепер ми можемо робити, що хочемо.

І вона перестрибнула через канапу. Тоді Густа опанувала себе і також хотіла перестрибнути. Але вона спіткнулася. Дідеріх підхопив її. Кетхен теж повисла на його руці. Він підморгнув обом.