Чуття і чутливість

Він продовжував сидіти в позі глибокої задумливості, неначе не почувши її слів.

— Ваша сестра, — раптом вигукнув він, — поза небезпекою! Так мені сказав слуга. Слава Богу! Але чи правда це?

Елінор не відповіла, і він повторив своє питання зі ще більшою наполегливістю.

— Заради Бога, скажіть мені: вона в безпеці чи ні?

— Сподіваємося, що так.

Він схопився і пройшовся кімнатою.

— Коли б я знав це півгодини тому… Але раз уже я тут, — з вимученою жвавістю додав він, знов опускаючись на стілець, — то яка різниця? Так порадіємо ж разом, міс Дешвуд, гадаю, востаннє, але мене, їй-богу, все спонукає до веселощів. Скажіть мені відверто, — по його щоках розлився буряковий рум’янець, — ким ви мене вважаєте більше: негідником чи дурнем?

Елінор поглянула на нього з іще більшим подивом. Їй залишалося тільки припустити, що він п’яний: лише так можна було пояснити і такий дивний візит, і подібні манери, і вона негайно встала зі словами:

— Містере Віллоубі, раджу вам поки що повернутися в Комбе, я не маю більше часу залишатися з вами. Хоч би яка справа привела вас до мене, завтра вам буде легше обдумати її і пояснити.

— О, я розумію ваш натяк, — відповів він із недбалою усмішкою. — Так, я п’яний, п’яний як чіп: пінта портеру з холодною яловичиною в Мальборо зовсім звалила мене з ніг.

— В Мальборо! — вигукнула Елінор, усе менше і менше щось розуміючи.

— Саме так. Я виїхав з Лондона вранці о восьмій і відтоді не виходив з карети, якщо не рахувати десяти хвилин у Мальборо, де я підкріпився, поки міняли коней.

Твердість його тону і ясний погляд переконали Елінор, що яке б непростиме безумство не привело його до Клівленда, спричинене воно було не вином, тож після недовгого роздуму вона сказала:

— Містере Віллоубі, вам слід було б знати, як знаю і я, що ваша поява тут після всього, що відбулося, і ваші наполягання, щоб я вас вислухала, вимагають вагомих підстав. Які ж вони? Чого ви хочете?

— Я хочу, — відповів він палко, — якщо зумію, трохи вгамувати вашу ненависть до мене. Я хочу запропонувати деякі пояснення, деякі виправдання тому, що сталося; відкрити перед вами моє серце і, переконавши вас, що хоча я завжди був телепнем, негідником все ж таки був не завжди, домогтися хоч якого-небудь прощення від Ма… від вашої сестри.

— Ви справді приїхали тільки заради цього?

— Слово честі! — відповів він з таким запалом, що вона пригадала колишнього Віллоубі і проти волі повірила в його щирість.

— Якщо причина лише в цьому, ви можете відразу ж заспокоїтися: Маріанна прощає… вона вже давно вас простила.

— Невже! — вигукнув він все з тим же запалом. — Але в такому разі вона пробачила мене, перш ніж слід було. Але тепер вона пробачить мене знову, і з більш вагомих причин. Так ви згодні мене вислухати?

Елінор кивнула на знак згоди.

— Не знаю, — почав він після деякого вагання, поки вона мовчки чекала його слів, — як самі ви пояснювали собі моє поводження з вашою сестрою і які диявольські спонуки мені приписували… Мабуть, ви ніколи не будете про мене кращої думки, але чом би не спробувати? Я розкажу вам усе, нічого не приховуючи. Коли я щойно познайомився з вашою родиною, у мене не було іншої мети, як скрасити час, який я мав провести в Девонширі, скрасити так, як раніше мені не доводилося. Приваблива врода вашої сестри і чарівні манери не могли залишити мене зовсім байдужим, а її поведінка зі мною майже з перших же хвилин… Тепер, коли я згадую її манери і її саму, то лише дивуюся бездушності свого серця. Проте, признаюся, спочатку було вдоволене лише моє марнославство. Байдужий до її щастя, думаючи лише про власне задоволення, поступаючись спонукам, яким я завжди давав над собою зайву владу, я всіма засобами, які були в моєму розпорядженні, прагнув сподобатися їй, зовсім не збираючись відповісти взаємністю.

Тут міс Дешвуд, кинувши на нього погляд, сповнений гнівного презирства, урвала його мову словами:

— Містере Віллоубі, навряд чи варто вам продовжувати, а мені — слухати. Подібний вступ не може привести ні до чого хорошого. Не змушуйте мене страждати, вислуховуючи і далі ваші зізнання.

— Ні, я вимагаю, щоб ви вислухали все до кінця! — заперечив він. — Статки мої ніколи не були великими, а мої смаки завжди вимагали великих витрат, і мене з ранньої юності вабило товариство людей, багатших за мене. Щороку після досягнення повноліття, і навіть раніше, я накопичував свої борги. І хоча смерть моєї немолодої родички міс Сміт мала б поправити мої справи, проте покладатися на це було не слід через невизначеність цієї події в часі; ось чому я вже досить давно вирішив позбутися боргів, підшукавши собі багату наречену. З цієї причини я і помислити не міг про те, щоб зв’язати свою долю з вашою сестрою, і з безсердечністю, егоїзмом, жорстокістю, які найобуреніший, найпрезирливіший погляд — навіть ваш, міс Дешвуд! — не можуть засудити досить суворо, я потурав своїм примхам і прагнув завоювати ніжність Маріанни, нічого не пропонуючи у відповідь. Але одне все ж таки трохи пом’якшує мерзотність такої себелюбної пихатості: я просто не уявляв собі всю тяжкість удару, що його мав намір завдати, тоді ще не знаючи, що це таке — кохати. Але чи взнав я це потім? Тут є місце сумнівам. Адже коли б я кохав по-справжньому, чи міг би я принести своє кохання в жертву егоїзму і пожадливості? Або, що іще важливіше, чи міг би я заради них пожертвувати її любов’ю? Але я це зробив. У прагненні уникнути відносної бідності, яку її прихильність і її товариство значно полегшили б, я, знайшовши багатство, позбувся всього, що могло б зробити це багатство бажаним.

— Так, значить, — сказала Елінор, злегка лагідніючи, — ви вірите, що свого часу мали до неї щире почуття?

— Не підкоритися таким чарам, встояти перед такою ніжністю? Який чоловік у світі був би на це здатний? Так, сам того не помічаючи, я полюбив її, і найщасливішими годинами мого життя були ті, які я проводив з нею, коли всім серцем вірив у чесність своїх намірів, у благородство кожного свого поруху! Але навіть і тоді, коли я твердо мав намір просити її руки, рішуче зізнання я з непростимою легковажністю відкладав з дня на день, не бажаючи заручин, поки справи мої в такому безладі. Не стану шукати вибачень і прийму будь-які ваші докори в ницості — і гірше ніж ницості — цього побоювання зв’язати себе словом, коли я був уже зв’язаний честю. Подальше показало, що вів я себе, як хитрий дурень, що передбачливо запасається лазівкою для того, щоб покрити себе незмивною ганьбою і зробитися нещасним навіки. Проте нарешті я відкинув вагання і вирішив, як тільки ми залишимося віч-на-віч, виправдати свої настирливі залицяння і відкрито запевнити її в почутті, яке я так старанно виставляв напоказ. Але в проміжку… Але за ті кілька годин, яким судилося спливти до того, як мені випала нагода освідчитися в коханні, виникла одна… обставина… нещаслива обставина, що поклала край моїм намірам, а з ними — і будь-якій надії на щастя. Виявилося, що… — Тут він затнувся і опустив очі. — Місіс Сміт якимось чином узнала… гадаю, від вельми далеких своїх родичів, у чиїх інтересах було б позбавити мене її прихильності… про інтрижку, про зв’язок… Але чи треба мені договорювати? — додав він, ще більш червоніючи і запитально дивлячись на Елінор. — Ваша дружня близькість… Гадаю, ви вже давно про все дізналися?

— Так, — відповіла Елінор, червоніючи у свою чергу і знову виганяючи з серця всяке співчуття до нього. — Я знаю все. І я, зізнаюся, не можу збагнути, — яке ж пояснення могли б ви запропонувати, щоб трохи зменшити свою провину у цій жахливій справі?

— Пригадайте, — скрикнув Віллоубі, — від кого ви чули про це! Чи можна сподіватися, що розповідь була неупередженою? О, я визнаю, що мав би з повагою поставитися до її віку і становища. Я не маю наміру підшукувати вибачення собі, та все ж не хочу, щоб ви думали, ніби для мене зовсім немає виправдань, ніби, раз уже доля її нещаслива, значить, сама вона бездоганна, і якщо я розпусник, то, отже, вона свята! Якщо шаленство її пристрасті, недалекість її розуму… Проте я не маю наміру захищати свою поведінку. Її почуття до мене заслуговували кращого ставлення, і я часто обсипаю себе гіркими докорами, згадуючи ніжність, яка виявилася здатною на короткий час викликати взаємність. Я хотів би, від щирого серця хотів би, щоб цього не трапилося. Але я заподіяв страждання не тільки їй, але і тій, чиє почуття до мене (чи можна мені сказати це?) є не менш палким, а розум і душа… безконечно вищими!..