Украiнська мала проза XX столiття: Антологiя. Упорядник Вiра Агеeва

— Я ніколи не думав, що ви можете бути такою недоброю, — сказав тремтячим голосом поет.

— А я не думала, що ви такий сентиментальний! Зрештою, вам воно личить, ви — поет та ще й ліричний. А я що ж? я собі «акторка»! Все-таки я з таланом грала в той вечір, тільки се вже було востаннє…

Поет широко розкрив очі на неї і не сказав нічого.

— Потім у нас розмова перейшла на літературу (бачите, як я добре запам’ятала «програму вечора»!), виявилось, що вони нічого не читають, він — через те, що забагато пише, а вона — «ну, куди вже їй читати»! Ще таки він знав хоч нові п’єси, бо «по довгу служби» вчащав до театру, а вона й того не знала, бо ходила вряди-годи, «як було кого з дітьми лишати», та й либонь, як була зайва контрамарка.

Однак ми говорили про нові п’єси, а більше про мої ролі. Я запевняла, що людину ніщо не може так загодити, як артистична кар’єра.

Поет сумно подивився на неї.

— І се було щиро?

— Не сподівалась я, що вам треба пальцем показувати на кожну точку над і! «Щиро? — Не щиро?» Не люблю я сих питань! Почім я знаю? Може й те і друге разом!

— Я думав, що в той момент ви справді могли те сказати щиро. Ви ж так злякалися колись перспективи злиднів, а тут же ви побачили їх навіч…

Вона перебила його нетерпляче: — Так що ж? Хіба се що зміняло? Ну, злидні, справді злидні, може ще й гірші, ніж я собі колись уявляла. Але ви може думаєте, що «іскра Божа» зовсім згасла в його очах? що голос його зовсім одмінився? Ой ні! Він тільки писати став ще гірше… І я добре тямила, що «викресати» з нього ту іскру таки можна було б, тільки не при такому хатньому оточенні… а іншого в нього ніколи не буде та й не могло б бути.  Й о г о  родина іншою не може бути, ви розумієте? Хоч би яка була його дружина, доля її була б не інакша, розумієте? — вона підвелась, на сей раз без стогону, і стиснула тремтяче його руку.

Він знов обережно одхилив її на подушки і сказав (він сам не тямив для чого): — Та люди часом знаходять щастя і кохання поза родиною і не з шлюбною жінкою.

Вона втомлено прижмурила очі.

— Про се неварто говорити, — мовила тихо, — се сюди не йде… він не такий…

— А як він відносився до своєї жінки?

— Здається, прихильно… та… якісь вони були немов чимсь винні одно проти одного. Так се все безглуздо…

Голова одхилилась набік, наче сама собою впала, так в’яло, безсило.

— Ну дограла я ото роль…

— Яку роль? — злякано спитав поет, йому здалось, що вона тратить притомність.

— Яку? Ну, тії ж одвідини «несудженого друга»… А потім вернулась додому і вже якось нічого не думала, не почувала, так мовби мене не стало на світі. То перше було щось не то каяття, не то гордощі, не то надія, а се вже нічого не стало…

Другого дня мені трапилось грати на сцені, ще й п’єса трапилась противна, якась мелодраматична. Ой, які се були тортури! Бувши зовсім мертвою, вдавати якусь пародію на живу людину. Тут уже й «студії» не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла, я вмерла живцем. Се нарешті завважено. Я провалилась. Потім захорувала. Та се вже ви самі знаєте.

— І ви більше не бачилися з ним?

— Ні. Навіщо? Все одно… Я виїхала потім… не навмисне, бо й то було однаково… товариство переїхало і я вкупі з ним…

Вона замовкла і немов заснула, західний промінь сонця впав їй на закриті очі, вона не завважила.

Поет сидів тихо і затримував дихання, щоб не зрушити тиші. Промінь затремтів на стіні дрібненькими плямами, потім погас… Актриса помалу одкрила очі…

— Як могли ви полюбити таку мертву, як я?

— Я полюбив вас давно, ще в Харкові.

— А, правда… Се я на Сибір їхала… я тоді була ще живою… Се не гаразд, що я держу вас при собі? — спитала вона якось поважно, наче діловито.

— Ви не держите мене, — сказав поет і похиливсь.

— Так… ви кажете — я ваш фатум. Я вірю. Се буває. Може. Принаймні, поки я ще на світі. Але я хутко вмру, ви будете вільні.

— Тоді й я умру!

Уста її ледве рушились.

— Се так личить казати поетові…

— Ви думаєте, я…

— Ні, не думаю, нічого не думаю. Хіба от що: якби він умер, ще тоді, давно, я б досі була вільна і не погасла… А втім, не знаю… Годі про се… Почитайте мені що-небудь.

— Що ж би?

— Своє, звісно.

Поет нерішуче переглядав свій рукопис і мовчав.

— Скінчіть те, що почали.

— Те?

— Авжеж. Мені так буде добре. Читайте. Почніть спочатку, а то я вас перебила.

Поет поправив своє буйне волосся і почав:

— «Велике, фатальне кохання — се самум…»

Поет розточився в порівняннях, актриса лежала тихо і поволі намотувала пасмо свого темного тьмяного волосся на тонкий блідий палець, намотувала і знов розмотувала, довго-довго…

1905 р.

Екбаль-ганем

Екбаль-гáнем лежить на ліжку в подружній кімнаті. Отак одягнена одсвятно, як завжди, серед білого дня — лежить. Чорне, блискуче, трохи жорстке волосся вибилося з-під химерно-штучної зачіски і спадає безладними пасмами на щоки, як у простої фелахині, хороші очі втратили агатовий полиск і стали подібні до зерен з дешевих чіток, стертих занадто богомільною рукою, ніс — і так вже трохи величенький — припух, позбувся товстої пудри, став смуглявим і червонястим, ніжні уста сквасніли й згіркли… Екбаль-ганем знов плакала… Ох, і що його робити, щоб не плакати?! Се ж лихо, се ж погибель — тії сльози! Адже після них наче написано на обличчі: «Ся жінка має тридцять літ». Тридцять літ! то ж то старість!.. Звісно, Аллах справедливий, але нащо потрібно його справедливості, щоб ті розпусні біляві франки здавались молодими часом і понад сорок літ, а бідна арабка хіба чудом задержить красу до тридцяти, як от задержала вона, Екбаль. Може б, те чудо ще кілька років протривало, коли б… коли б не стала на дорозі франка! Ой, тії франки! Либонь, їх створено на кару людям, як сарану, як гусінь, як скорпіонів. І кожна франка ще й на тім світі, по смерті, сподівається жити та красувати (яких гарних святих жінок показують у школах арабочкам католицькі черниці!), а найчесніша мусульманка хіба має ту надію?.. Однак же були святі жінки-мусульманки: Хадіга, Фатьмá, Зéйнаб… де вони тепер? Адже гурії то не вони, а де ж вони? Чи варто ж бути святою?..

Екбаль-ганем вжахнулась. Які се думки їй в голову лізуть? Хіба жінка може розважати про такі речі? І не треба думати багато, від сього будуть зморшки на лобі. Вже й так доводиться волосся нижче спускати на лоб, ніж би слід, — ще ж добре, що тепер на се мода!

Глибоко зітхнувши, з тихим тоненьким стогоном, Екбаль-ганем підвелася з ліжка, пішла до столика туалетного і сіла перед свічадом. Найперше ухопила пушок з пудрою і швидко-швидко забілила носа. Потім почала спокійніше розмальовувати все обличчя, поки воно набуло бажаної подібності до гіпсової маски, з різкими рисами брів, з чорними обідками навколо очей, з кривавими рубцями замість уст. Далі взялася до зачіски. Занадто буйне африканське волосся нелегко було покорити паризькому шаблонові, придатному більше до штучних мертвих «постішів» [78], ніж до справжнього, живого волосся, однак мусила скоритись Африка перед Європою. Екбаль-ганем таки досягла того, що, ззаду подивившись, можна було взяти її коли не за парижанку, то все ж за якусь «франку», хоч би колоніальну.

Але то тривало довго. Вже спущені матово-жовті жалюзі в кімнаті попрорізувались жовтогарячими смужками від низького сонця, далі ті смужки зарожевіли і поширшали, наче розцвіли, а ще трохи — і запалали, мов від близької пожежі. Се вже починався єгипетський захід. Там сонце уміє вдавати переможця в остатній час перед неминучою поразкою, і так гордо та весело, без найменшої тіні вечірнього суму, сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви якось не йметься віри її неминучості.

Екбаль-ганем рідко бачить захід сонця у всій його красі, а відколи живе тут, на купелях, то й ніколи не бачить. Вона ж тут живе, як у в’язниці, не в звичайному, призвоїтому гаремі, як годиться поштивій мусульманці, а таки в справжній в’язниці, без садка, без піддашків з точеними ґратками, звідки можна чудово споглядати на вулицю, без родичок і приятельок, що бувало так охоче додержують їй товариства і дома, й у гостях, і на проходках. Тут і йти нема куди, хоч би й було з ким, — нема ні кладовища порядного з могилами кревних (найпризвоїтіше ж ходити на кладовище, а не сновигати вулицями без мети!), нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги та франки, а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити; в гості Екбаль-ганем не може ходити, бо прийшлось би й собі гостей приймати і відкрити перед ними всю злиденність життя свого тутешнього, — адже вона живе у дворищі, де уміщається пансіон для хворих чужинців, а се ж все одно, що locanda! [79] — се ж крайня ганьба для порядної ганем жити попри локанді.