Украiнська мала проза XX столiття: Антологiя. Упорядник Вiра Агеeва

— А проте — смерть сильніша-таки, на жаль, мушу се признати. Вона, сильніша навіть і за те, що здавалось мені дужчим і від моєї любові, дужчим і дорожчим від неї, так, дорожчим.

— Що ж воно?

— Невже не догадуєтесь? Ох, ті поети мудріші на папері, як у житті! Звичайно, мій хист. То ж йому були страшні тії злидні!

Поет уже дивився на неї давнішим поглядом, не ховаючи очей.

— Але ж ви самі заробляли чимало, — все ж перечив він.

— Така перелітна птаха, якою я була і мусила бути по умовах нашої сцени, могла заробляти тільки перельотами — запасів я не мала і ніколи не вміла їх збирати, — а звивши гніздо постійне, я позбулась би й заробітків. Ще якби він був актором… а то не може ж хронікер малої преси у кожному малому місті пристроюватися до іншої газети. Се не так легко.

— Се правда.

— На мої тодішні заробітки ми, правда, могли б прожити обоє, навіть може і з родиною, коли б він покинув заробляти і жив, їздячи зо мною, на мій кошт. Але він про се й слухати не хтів.

— Се зрозуміло, — зважливо заявив поет.

Актриса спалахнула.

— Аякже! Вам се зрозуміло! Що чоловік може через якісь міщанські забобони розбити серце собі і своїй коханій — вам се зрозуміло!

— Се не забобони, се елементарна порядність.

— Власне «елементарна!» Все у вас, мужчин, «елементарне»! Ну, а якби я жила на його нужденні «пострічні», зрікшись моєї професії для кохання, то се була б «елементарна непорядність»?

— Се зовсім інша річ. При сучасних обставинах…

Актриса замахала руками.

— Знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу раз! Нудно. Елементарно. Годі. Се саме й він казав. Я ненавиділа його в такі хвилини.

Поет зважив не обстоювати сеї теми.

— Може він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі? — несміло докинув він.

— Який? Суфлером бути? Чи «гопакістом» може? Він же навіть і в хор не зугарен, а статистів наша трупа не возить за собою. Він то може б і на таке пристав. Але се вже занадто. Сього вже наші акторські забобони не дозволяють. «Законний муж» прем’єрки — «зорі», «нашої знаменитої» чи якої там ще — і «стовбичить на сцені» статистом, на німих ролях, служить попихачем, «кутки підпирає»… Ні, ні, ви сього може не розумієте, але се не-мож-ли-во! Я вам кажу. Він був би «круглою бездарністю» на сцені… Так само, як і ви! — додала вона раптом.

Поет почервонів.

— При чому тут я? Та й я ж ніколи не виступав на сцені — почім же ви знаєте, може…

— Ні, ні, «не може»! Я в сих речах маю нехибний нюх. «Кругла бездарність», кажу вам, — вона задирливо дивилась йому в вічі, — брр… я не знаю, сього може б і моє кохання не витримало!

В очах поетових блиснув лихий вогник.

— Однак же той… ваш знайомий, здається, не виявляв особливої «даровитості» і в своїй літературі, се ж ви самі казали.

— А, то зовсім інша річ!

Поет знизав плечима зневажливо:

— Не розумію, чому! Яка різниця?

— Газетяр може собі бути тричі бездарним, і все ж таки його називатимуть «чесним трудівником преси», а не «шантрапою».

— Ба, коли все діло для вас у словах…

— А чому ж би ні? Сподіваюсь, не ви будете мене вчити нехтування словами…

— Ну, так єсть же і слово «писака»!

Вона густо-плямисто почервоніла і блиснула на нього очима:

— Ви що собі думаєте!

— Пробачте…

— Хоч би який він був у літературі, моє найближче товариство того не вміло б зміряти і дорівняти до мого становища. Нехай би навіть він був остатнім у редакції, або хоч і зовсім без професії, та за кулісами в нас він був би тільки моїм чоловіком, а не попихачем театральним.

— Надзвичайно миле становище: «муж цариці!» — таки не втерпів поет.

— Нічим не гірше, ніж «жінка свого мужа».

Вони обоє переглянулись гостро, ворожо. Настало знов мовчання, довше від попередніх.

— Дайте мені папіроску, — озвалась нарешті актриса втомленим байдужим голосом.

Поет уже злагіднів і почувався немов до якоїсь вини супроти неї.

— Не можу, — заперечив він, — вам шкодить курити.

— Хіба не однаково, що мені шкодить, що ні?

— Кому ви се кажете? — з ніжним докором сказав поет і несподівано додав. — Я вас вразив?

— Ні. Тільки мені відхотілося говорити.

Поет пильно подивився на її обличчя; її очі були спущені, але й так вона не видержала того пильного погляду та й одвернулась до стіни.

Він узяв її руку в обидві свої: — Не гнівайтесь. Я сам не знаю, звідки взялась була ся лиха іскорка між нами. Тепер її нема — правда ж?

— Правда…

Вона обернулась до нього і заговорила, мов не було ніякої перерви: — Так чи сяк, ми розійшлись. Себто я одійшла від нього. Я перейшла в іншу, гіршу трупу, на лихіші умови, аби виїхати з того міста і податись на край світу. Еге ж, я поїхала аж у Сибір, щоб не мати спокуси вернутись «одвідати» мого несудженого друга…

— Несудженого? Либонь, неприйнятого?

— Однаково. Се не була якась примха моя. Я ж вам кажу — я за свій хист боялась, бо справді він би не встояв проти дрібних родинних злиднів, йому був би мат. Себто я думала тоді, що тільки в тім разі був би мат, а воно вийшло: чи верть-круть, чи круть-верть, а все в головах смерть! Ха-ха-ха!..

— Ой Господи, з тим сміхом!

Поет хруснув пальцями.

Вона скрикнула: — Не робіть сього! Я не зношу!

Поет склав руки, але завважив: — Бачите, я не смію робити того, що вам прикро, а ви…

— Звісно! бо ви здорові, а я хвора. Не перебивайте, я не можу так говорити… Отож, я поїхала на Сибір. Я думала, що давши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіки великою жрицею його.

— І се була правда! — палко завважив поет.

— Ні. Неправда. Я се ліпше знаю. Не жрицею, рабинею почувала я себе з того часу. Мені здавалось, мов якісь кайдани оплутали мене, я забувала, що се ж я сама закувала себе, і я кляла якусь невідому силу… А втім, може й справді се якась невідома сила розкраяла мені серце і душу надвоє…

— Се вже така доля артистів і поетів, що вони кров’ю серця свого поливають собі шлях до безсмертя! — трохи патетично завважив поет.

Актриса скривилась.

— Ет, балаканина! А втім, за поетів не буду сперечатись, вам се ліпше знати. Я не поетка. Що ж до артистів, то, перш усього, яке там наше акторське безсмертя? Скільки літер, записаних в історії хисту? Чиє серце заб’ється, читаючи ті літери, так років… за десять?

— Ну, се вже ви замало одміряли.

— Однаково. Досить того, що таке «безсмертя» можна зміряти… Ні, ні, ні, нам треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними. Поки я жила, була безжурна, в згоді з собою і з своїм хистом, я була щаслива і справді була чогось варта на сцені. Поки я не зазнала власного великого нещастя, горя, що заполоняв всю душу до останку, я могла «вживатися» щиро в своїй ролі — ви ж знаєте, моє emploi [76] було сильно-драматичні характери, — бо в мене був невичерпаний фонд почуття, не витраченого на своє власне життя. Я знала тільки те горе, що списано в драмах, і я вірила, що воно таким буває і в житті. Я жила тим писаним горем на сцені, а поза сценою я відпочивала від нього і набиралася нової сили. Колись я була дуже веселою «славною товаришкою», — ви не знаєте…

— Ні, я чув…

— Все одно. Не в тім сила… Та от… Коли я пізнала на собі, в живому житті, що то є горе і як робляться людські жертви, мені якось одразу збайдужіли мої ролі. Найменший фальш різав мене, і я годинами мучилась, добираючи «натурального» тону до тих фальшивих банальностей, якими пересипано п’єси мого репертуару (а то ж були ще не найгірші п’єси!). Я перестала «грати нутром», я почала студіювати ролі.

— Але ж се вища стадія драматичного хисту! — покликнув поет і хотів розпочати довгий доказ сього твердження, але вона спинила його рукою.

— Може й так. Не в тім річ. Якби я перейшла до сеї стадії ще тоді, як я була щаслива, може б воно пішло на користь і мені й хистові, а так… се була тільки мука невпинна. Я все порівнювала писане горе до свого неписаного, і се було мені міркою при студіюванні. Я згадувала, як справді плачуть від розлуки, що справді говорять на прощання, як справді нетямляться від горя, і се роздирало мені серце, а ролі здавались карикатурами на мене саму і на мої страждання. Я не раз виходила на сцену з розпукою в душі і зо страхом: як я буду грати оцю брехню непритворенну? Далебі, часом аж циганський піт проймав! Але «студія» виручала і довгий час ніхто нічого не помічав. Тільки, знаєте, се вже якраз було не лицедійство, а лицемірство… Після таких спектаклів я верталася додому зовсім розбитою, втомленою, знеохоченою і вже не тямила, навіщо і кому принесла я жертву. Хист видавався мені тоді якимсь бездушним, розмальованим линючими фарбами ідолом, і я починала ненавидіти його, і нічого не було мені страшнішого над тую ненависть, се була якась прірва, і я летіла в неї стрімголов…