Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

— Атож, — відповів чоловік. — Ага, ви звинувачений K., тепер я впізнав вас, ласкаво прошу заходити, — і він простяг К. руку, чого той аж ніяк не сподівався. — Сьогодні, правда, засідання нема, — додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.

— Знаю, — відповів К. і став придивлятись до цивільного одягу судовця: поряд із звичайними ґудзиками були пришиті два позолочені, зрізані, напевне, зі старої офіцерської шинелі: тільки вони й засвідчували належність цього чоловіка до судового прошарку.

— Десь хвилину тому я розмовляв із вашою дружиною. Тепер її тут нема. Студент забрав її до кімнати слідчого.

— Бачите, — заходився пояснювати судовець, — її завжди забирають від мене. Сьогодні неділя, мій неробочий день, але ж, щоб мене викурити звідси, мені звеліли переказати якесь геть непотрібне повідомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надію, що, як покваплюсь, іще вчасно повернуся. Отже, я біг щодуху, прокричав урядовцеві, до якого мене послано, оте повідомлення в прочинені двері, і мені так забивало дух, що він навряд чи й зрозумів мене, потім побіг назад, але студент виявився меткіший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збігти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцій стіні. Отут, біля цього папірця. Я мріяв про це вже не раз. Ось він прибитий трохи вище від підлоги, руки розведені, пальці розчепірені, криві ноги вигинаються, немов колесо, і всюди навколо плями крові. Але досі це була тільки мрія.

— А що, більше нічим зарадити не можна? — сміючись, запитав К.

— Не знаю, — відповів судовець. — А він тепер став іще паскудніший, досі він забирав її тільки до себе, а тепер водить її, — власне, цього я давно сподівався, — ще й до слідчого.

— А ваша дружина тут зовсім невинна? — присилував себе запитати K., бо навіть йому цієї миті страшенно допікали ревнощі.

— Де там, — зітхнув службовець, — її провина якнайбільша. Вона сама чіпляється йому на шию. Ну, а той уганяє за кожною жінкою. Лиш у цьому будинку є п’ять квартир, куди він пробрався, але його звідти викинули. А втім моя дружина найгарніша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.

— Якщо така ситуація, тут і справді нічим не зарадиш, — погодився К.

— Чого ж це не зарадиш? — здивувався судовець. — Треба тому студентові, як приставатиме до моєї дружини, — а він таки боягуз, — бодай раз добряче натовкти боки, щоб він уже й не дивився на неї. Але я не смію його бити, і ніхто не зробить мені цієї ласки, кожен боїться його влади. На це здатний тільки такий чоловік, як ви.

— Чого саме я? — вразився К.

— Бо ви звинувачені, — пояснив судовець.

— Так, — кивнув K., — але мені тим паче треба боятися, що він, навіть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, має, напевне, вплив на попереднє розслідування.

— Звичайно, — кивнув судовець, немов слова К. збігалися з його власного думкою. — А в нас тут, як правило, безрезультатних процесів не буває.

— Я теж такої думки, — признався K., — але це аж ніяк мені не зашкодить при нагоді таки взятися за студента.

— Я був би вам дуже вдячний, — трохи офіційно сказав судовець, здається, він, власне, й не вірив у здійсненність свого найпотаємнішого бажання.

— Можливо, — говорив далі K., — годиться віддухопелити ще декого з судовців, а то й усіх гамузом.

— Так-так, — кивав головою судовець, немов ішлося про очевидні речі. Потім подивився на К. з довірою, що її попри всю його приязність досі не відчувалося, й додав: — У нас завжди виникають якісь бунти. — Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо він урвав її словами: — А тепер мені треба подати рапорт до канцелярії. Ви підете зі мною?

— А що я там робитиму? — запитав К.

— Побачите канцелярію. Там на вас ніхто й уваги не зверне.

— А чи варто її дивитися? — завагався K., дарма що йому дуже кортіло піти туди.

— Бачите, — взявся пояснювати судовець, — я гадаю, вона вас зацікавить.

— Добре, — наважився врешті K., — я піду з вами. — І швидше за судовця збіг східцями вгору.

Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.

— А на відвідувачів тут не дуже зважають, — зауважив він.

— Тут на них узагалі не зважають, — поправив судовець. — Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.

Перед очима тягся довгий коридор, неоковирні двері обабіч провадили до окремих комірчин горища. Світло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комірчин замість суцільних дерев’яних перегородок з боку коридора мали тільки дерев’яні каркаси, що, проте, сягали аж до покрівлі. Через ці каркаси сіялось трохи світла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокі судовці, дехто, правда, підступив до каркаса й крізь його діри споглядав людей у коридорі. Напевне, через те, що неділя, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгідними й сиділи майже на однаковій відстані одне від одного на двох рядах довгих дерев’яних лав, що стояли під стінами. Мало не всі були абияк одягнені, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борідки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрібних рис, належали до вищих суспільних прошарків. Оскільки вішаків для одягу не було, всі, мабуть, наслідуючи одне одного, поставили капелюхи під лави. Побачивши К. та судовця, ті, що сиділи одразу коло дверей, посхоплювались для вітання, решта, побачивши це, подумала, що і їм треба привітати прибульців, тож коли К. і судовець ішли коридором, люди підводились. Повністю вони, щоправда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зігнувши коліна, немов вуличні жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, і сказав:

— Які вони, певне, принижені!

— Атож, — кивнув головою судовець, — це звинувачені, всі, кого ви тут бачите, — звинувачені.

— Справді? — здивувався К. — Тоді це мої колеги. — І він звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловіка: — Чого ви тут чекаєте? — запитав він увічливо.

Несподіване запитання збентежило відвідувача, і його безпорадність ще дужче посилювало те, що він скидався на досвідченого чоловіка, який добре знає людей та світ і в будь-якій іншій ситуації нізащо не розгубився б, не поступившись своїми здобутими в життєвій боротьбі перевагами над багатьма людьми. А тут, проте, він знітився й не знав, що відповісти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальників, немов ті були зобов’язані підказати йому і ніхто не доб’ється від нього жодної відповіді, коли цієї підказки не буде. Проте надійшов судовець і сказав, аби заспокоїти і збадьорити того чоловіка:

— Пан лише запитав, чого ви чекаєте. Відповідайте.

Уже знайомий, напевне, голос судовця подіяв краще:

— Я чекаю… — почав був чоловік і затнувся. Він вочевидь обрав такий початок, щоб точно відповісти на запитання, але тепер не знав, що казати далі. Кілька чекальників підступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловіків, проте судовець наказав їм:

— Розходьтеся, відійдіть, звільніть прохід.

Люди трохи позадкували, проте на свої попередні місця не повернулись. Тим часом чоловік, що його запитали, зосередився й відповів, навіть тихо засміявшись:

— Я вже місяць, як приніс деякі свідчення, пов’язані з моєю справою, і чекаю, поки їх приймуть.

— Здається, ви дуже переживаєте? — мовив К.

— Так, — кивнув головою чоловік, — адже це моя справа.

— Але не кожен такої думки, як ви, — сказав K., — бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб і далі залишатися щасливим, ані свідчень жодних не даю, ані взагалі нічого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхідна річ?

— Я точно не знаю, — збентежився знову чоловік; певне, йому здавалося, ніби К. з ним жартує, і через те, мабуть, він найрадніше, аби не скоїти нової помилки, слово в слово повторив би свою попередню відповідь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: — Щодо мене, то я приніс свідчення.

— То ви не вірите, що я звинувачений? — запитав К.