Нафта

Зрештою, ця «Тула», настільки пишно-урочиста й присвячена виключно прийому високих політичних гостей, насправді не була таким уже божественним місцем, у трохи старомодній атмосфері відчувався смуток, усе навколо було якимсь напханим: офіціанти, чепурненько зодягнені у чорні костюми та краватки, бар у ніші, що простяглася праворуч від входу, охайно накриті столи; завдяки всьому цьому, звичайно, відчувалася розкіш та привілейованість; та, як би це мовити, у тому низькому фойє, куди спускаєшся, увійшовши крізь двері, майже як у бюрократичних закладах, зійшовши вниз двома чи трьома сходинками, де навколо, трохи вище за залу, розташовуються маленькі «séparés» [181], рівночасно з тим проступало все убозтво того, що належить державі, а, отже, й тих місць, де збирається її влада. І гардеробна була тісна й мізерна: пальта вішали просто у комірчині поряд з маленьким письмовим столиком у коридорчику, затісному навіть для трьох чи чотирьох осіб. Полишаючи заклад, Карло разом з рештою відвідувачів став у чергу перед тією маленькою гардеробною, де прислуга помпезно виказує свою пошану у скупому мовчанні й майже із зосередженістю (у той час як у їхніх занадто виразних зіницях світилася комічність іронічного змовництва). Коли під жваві балачки мафіозі, які вже вдягли свої важкі, лискучі від шкіри та хутра пальта, до Карло дійшла черга вдягати своє, він зауважив молодого слугу, який мав йому в цьому допомогти.

Передовсім, погляд того слуги вже втупився у Карло, коли той помітив хлопця: це був погляд людини, «яку вже знав»: власне, він ще не був змовницьким, але потенційно міг стати ним негайно чи назавжди. Це був вияв готовності стати змовником. Але він не був догідливим. Це був лише погляд людини, яка, добре усвідомлюючи свою соціальну нижчість, пропонує свої послуги на цілком рівних умовах, за яких вона, одначе, не переступить через своє становище підлеглого, який, наприклад, дбає про вищу за себе особу, котра певним чином тепер перебуває під його захистом. Наче дитина, яка перебуває під захистом матері. Матері, яка хоч і має на думці не надто добрі, неоднозначні, думки, все одно заради любові свого дитяти готова поринути у задоволення його найнижчих потреб: посадити на горщик, прати труси… Саме так, погляд того слуги — який через товариське ставлення решти вже пройнявся до нього довірою, а тому просив називати його Кармело, — був материнським поглядом, власне, як і його жести: просовуючи руку в рукав пальта, Карло ніби поринав у його обійми, ласкаві, але водночас деспотично — владні: саме таку покровительську ніжність відчуває кат до своєї жертви. Звісно, він не був дуже молодим, бо вже, певно, прослужив кілька років в армії, тіло, яке колись стане огрядним, наразі досі було у розквіті, як у ранній юності, геть усе воно було сповнене ніжності та сили; обличчя у нього було вже не дуже молоде, як у звичайного парубка, лише звичайного парубка, не більше; його молодість, що виявлялася у силі, слугувала для того самого, що й поведінка матері, яка своїм мовчазним примусом нав’язувала свою покровительську любов. Таким чином молодість, звісно, майже попри свою волю, погоджуючись мовчки, ніби хотіла стати прислужницею тому, хто її потребує. Єдиним недоліком, який мав цей молодик, що поводився так по-материнському, було те, що спереду у нього вже почало випадати волосся, тож здавалося, що його чоло вже досягає середини черепа, але волосся у нього досі було гарне, довге, густе та кучеряве, як у маміїв, що походять з найпростішого люду, із самого дна люмпен-пролетарської бідноти, у яких, оповиті мимовільним та болючим відчуттям трагізму, поєднуються їхнє призначення у сексуальних стосунках та смерть, служба в армії та злочинність. Посміхаючись майже надокучливо, Кармело допоміг Карло вдягти пальто, дивлячись на чоловіка так, ніби вони знайомі чи ніби він знав щось про Карло, зрештою, дивився так, ніби вони мали б бути, — якщо вже не перебували, — у якійсь дружній та приємній змові.

У ті хвилини Карло геть втратив голову. Його північно біляве волосся, якщо взагалі таке можливо, стало ще жорсткішим і тьмянішим, і він майже із незадоволенням і злістю, які він погано стримував, висмикнув товстий рукав із руки Кармело: він відчув, що була вона великою, несміливою, гарячою, твердою й догідливою.

Нотатка 61

ВІДВІДУЮЧИ РЕСТОРАН «ТУЛА»

Попри те, що дотепер Карло не був їхнім клієнтом, він почав ходити до ресторану «Тула», й відразу стало ніяково. У «Тула» не ходять поодинці й не приходять сюди лише аби попоїсти. Знайти столик надзвичайно важко. Депутат Горлиця тут як удома, й непередбачена зустріч з ним спантеличує: як можна показати йому, що ти можеш бути сам-один — загубився у великому місті — поза межами залізного кільця політичних хитрощів, які вимагають невимушеності, доброго гумору, войовничості, а над усе вимагають, щоб ти був у компанії — сидячи над якоюсь відомою у всьому світі стравою, куркою чи вареною яловичиною? Депутат Горлиця сидить у цій ресторації у гурті своїх галасливих товаришів, політиків, християнських демократів, провінціалів, які за столом виказують галасливе почуття впевненості, що є ще однією подобою обережних спроб, розподілу сил тощо у владних колах: якщо все закінчується невдачею, тоді за накритим столом у «Тула» все погордливо применшується й висміюється; а якщо перемогою — тоді нею по-хуліганському втішаються, і якщо вислів «ми їм вставили» й не лунає за столом, то за тоном розмови саме це мають на увазі. Депутат Горлиця може навіть беззастережно, від надмірної упевненості, вийняти на стіл жовтий конверт з Ватикану, можливо, він навіть прийшов від особи, наближеної до Папи, від імені (імені не пишуть) самого Папи, у якому він вітає його та інших керівників християнських демократів зі сміливою боротьбою за моральність і, скажімо, за придушення сексуального свавілля, що невпинно поширюється тощо.

Прийти туди самому — це ніби прогорланити: «Роздеріть мене». Та, звісно, депутат Горлиця і всі решта пропускали все крізь свій агресивно-переможницький добрий гумор і, вражені п’янкою сліпотою, не визнавали геть нічого.

Природно, що зв’язок між Карло та Кармело міцнішав, а над усе ставав більш виправданим: наразі рух, яким Кармело допомагав Карло вдягнути пальто, став ніби обрядом, і тепер уже словами вдячності, з якими Кармело брав великою рукою товстезний рукав Карло, були радше не «Амінь», а «Увійди»; та догідливу мужність чесного молодика, котрий схилявся й плазував перед можновладцем, не можна було ні в чому звинуватити, адже вчиняв він так тому, — і я кажу це ще раз, — що на терези, які рано чи пізно зважуватимуть те, що він дав, і те, що він отримав, він мав змогу покласти стільки ж гідності.

Нотатка 62

КАРМЕЛО: ОСЬ ВІН Є, ТА ОСЬ ВІН РОЗЧИНИВСЯ

Якось увечері Кармело, простягнувши руку, щоб мовчки взятися за рукав, швидко й нишком, хоч для того це був зовсім незвичний рух, простягнув до Карло й другу руку. Карло механічно схопив те, що йому давав Кармело. Папірець. Він, нічого не второпавши, поклав клаптик паперу в кишеню; таким самим швидким і потайним жестом, який він вивчив тієї ж миті, як науку, яка відразу може прислужитися. Поглянувши мимохідь, поглядом ділової людини, яка лише поспіхом вдягає пальто, поспішаючи піти геть і, певна річ, не звертаючи на гардеробника жодної уваги, Карло встиг зауважити на обличчі Кармело дещо зовсім несподіване: молодик трохи зашарівся. Втім, можливо, завдяки вправності Кармело, котрої він набув через свою прадавню філософію бідняка, той, певно, сором’язливий рум’янець, здавалось, проявився не від сорому, а від задоволення чи, краще сказати, від радості.

Виходячи у розхристаному пальті, яке розвівав вітер, Карло не стримався й озирнувся. Кармело вже розгублено прислужував іншому відвідувачеві, й та розгубленість раптом виказала таємничість його єства, загадковість глибоко іншої людини; та щойно він зауважив погляд свого Пана, на його обличчі знову засяяла дитяча люмпен-пролетарська усмішка і його по-сицилійському смаглява шкіра трошки зачервонілася, адже, щойно почавши заробляти добрі гроші, він позбавився понурості ката чи блискучої усмішки робітника сірчаних копалин на Сицилії^a [182], котрий сміється без причини; він враз став по-чоловічому чемним, як бувають увічливим з багатієм, ніби багатство за своєю природою може лише ожіночнювати; ця чемність була вочевидь вихованою, лицемірною й натякала^b [183] на материнську ласку, якою обдарували б, щойно про це попросять.