Нафта

Між усіма цими Божествами, які я — хоч я й не такий письменник, як-от Піццуто чи Тостао, — зобразив дуже загально, було одне, яке я назвав би аномалією чи порушником правил. І саме тут я мушу, якщо взагалі повинен, додержуватися вимог стилю: стосовно Божества, яке навіть не має свого місця в гармонії Середньовічного саду й яке, можливо, навіть не є Божеством, а простою, надзвичайно юною людиною, подібною до Божества. Чи, може, то пропаще Божество, котре зійшло з постійного місця, на яке поставила його Ананке [164] — Божество ненадійне, мандрівне, бродяжне, неспокійне; можливо, воно більше прислужується богам, ніж людям: чи навпаки, боги відправили його на службу людям, тож воно служить спочатку одним, потім — іншим. Слуга для всіх, а значить, ні для кого. Істота, створена служити Богам за допомогою людей. Отож це безпосередній слуга людей й опосередкований прислужник Богів, який, таким чином, має право вважати людей другорядними хазяїнами, обдурюючи богів, що насправді прислужує людям (а насправді так воно й є), а не їм, Богам. І таке інше.

Божество, котре блукає, сховавши руки в кишені, потроху позіхаючи, поміж тих небесних Кіл та Півкіл, у яких сидить батько, не знаходячи собі серед них слушного місця через нудьгу, нетерплячість, зневагу до всіх чи через те, що не годний, — не годний, можливо, саме через те, що підлеглий, — це молодик з нормальною, не надто розумною зовнішністю, у ньому зовсім немає нічого відразливого.

Коли батько з цим хлопцем, він не має того шанобливо-пригніченого вигляду, який має при Божествах, що стоять праворуч (проте він не дає цьому виявитися аж занадто сильно, як поважний фахівець, якому немає чого їх боятися, адже його покора та вірність їм є вже давно незаперечними ab aetemo е sine die [165]), а поводиться довірливо й просто, як з Божествами-Прислужниками. З ним і красномовне мовчання потребує й виказує взаємодовіру, надійність їхнього зв’язку, упевненість у тому, що можна розраховувати на задоволення і власних потреб, особистих, і, в першу чергу, суспільних, направлених на суспільне благо.

Проте у чомусь цей молодик докорінно відрізняється як від Божеств, що прислужують, так і від тих, що володарюють, і різниця ця, вочевидь, є соціальною. Божества-Володарі, безперечно, походять з буржуазії чи, принаймні, мають шляхетне коріння тощо; у них тупі носи, недолугі підборіддя, винуваті очі тощо, це боги-бюрократи, боги-академіки, боги-купці, чи боги-промисловці, їхня цілковито соціальна агресивність (бо навіть якщо вони й атлетичні, все одно кволі фізично) поєднується з почуттям провини, яка ту агресію спричинила тощо. Й навіть там, де їхня кволість є романтичною, а їхній непевний і тому нещирий спосіб життя породжує через споконвічне сімейне виховання, яке було б нерозумно й нелюдяно не брати до уваги й навіть не відчувати певної ніжності, — безформну, зужиту, невикорінну вульгарність, вона затьмарює зовнішність, на якій уже позначилася огидна старість.

Але й Божества-Прислужники, по суті, теж до них належать: у них дійсно краще проглядаються сільські й вони не настільки забуті, а отже, їхня безвідповідальність та ґрунтовна й нетривала освіта, старанність, якій притаманна обмеженість інтересів тощо… зберігають у їхніх тілах простоту, здоров’я та люб’язність, властиві народу. Кажучи, що всі селяни потенційно можуть стати дрібною буржуазією, Ленін мав на думці саме цих наших Божеств, котрі, незважаючи на те, що живуть, як буржуа, зрештою не втратили здатності втілюватися в людей: людей, що мають очі, які сміються, рум’яні щічки й, кажу ще раз, не втратили здатності мати зовнішність лише трошки обтесану, але прекрасну.

Але на відміну від Божеств-Прислужників та Божеств-Володарів, «аномальний» молодик, що був там у прекрасному товаристві, Сальваторе Дульчімасколо, саме так звуть того Бога, зовсім не належав до буржуазійства.

Безперечно, цей хлопчина — з народу; а оскільки з першого ж погляду навіть недосвідчених очей постає вихідцем з півдня, — він є люмпен-пролетар. Саме через це він настільки відособлений у тому товаристві, не маючи можливості злитися чи змішатися з іншими Божествами, позаяк на ньому «знак» відмінності, якої неможливо позбавитися тощо.

Його просто прийняли між своїх як Божество, — котрі найняли його, — так і отець людський: і він навчився обертати це собі на привілей. Він цього не приховує. Навпаки, відкрито показує своїм поглядом, у якому чи то погроза, чи то нудьга, своєю хуліганською поведінкою, все одно сповненою вишуканості, якою він був обдарований (може, іншими Божествами?), народившись у бідній оселі у самому серці якогось давнього, брудного, безнадійного південного міста. Ймовірно, як я гадаю, це було Палермо, бо якби він походив з якогось іншого великого міста, у якому немає мафії, можливо, дрібнобуржуазійна зараза змінила б його набагато глибше, наділивши його лакейськими рисами, яких він зовсім наразі не має. Він ні на мить не втрачає своєї гідності. Якщо його й прийняли у цей світ, то він, у свою чергу, погодився на те, щоб стати його частиною. Він не найманий убивця (як, наприклад, поліцейський, який, переконаний у тому, що служить багатіям, покірно й без жодного вибору несе свою службу за мізерну зарплатню). Божество на ймення Сальваторе Дульчімасколо приймав, але він і віддавав теж; він приймає, але й віддає: у його випадку це обмін, угода. Людини честі, певна річ. За інстинктом він вишукано підкреслює свої чесноти: син-первісток, мати якого з Палермо, яка пишається ним. Для багатіїв, котрі підкуповують його, — робить це пічіотто [166], що знається на підкупі, — він для них є чимось, без чого вони ніяк не можуть обійтися. Отож хоч бери, хоч дивись. Ви мені стільки-то, я вам стільки-то — й ми квиті. У Небесному колі він поводиться так само вільно, як і в місцевості серед немаєтних молодиків, які ходять на роботу чи стають злодіями, вирішуючи власну долю, або ж миряться з нею, як із чимось безальтернативним: як з особистої точки зору, так і з суспільної, а отже, трагічним. Крім того, за споконвічним досвідом розбещеного, він чудово знає тих, хто розбестив його, він знає, що їхній найтяжчий гріх полягає саме у вчинкові, яким вони з ним пов’язані: розбещенні (здебільшого таємному, а тому самому по собі незмінному, доленосному).

Іншими словами, Божество Сальваторе Дульчімасколо матеріально залежний від Божеств, які його до себе прийняли, але вони теж у його руках: зрештою, їх би завжди, будь-коли й під будь-яким приводом можна шантажувати.

Він не знає вагомих приводів, смертних гріхів, але знає про їхні дрібні злочини, за кожен з яких у кримінальному кодексі передбачено суворе покарання, він чудово про них знає, адже скоював їх особисто за їхнім дорученням.

Та як же таке трапилось, щоб батько Карло, старий противник фашизму, прихильник християнської демократії Де Ґаспері, який досить гідно зустрів старість, пізнавши, цілком невинно й необтяжливо, буржуазійний гріх, вважав присутність цього юнака такою природною?

Коли його очі зупинялися на юнакові, обводячи поглядом присутніх, сидячи у центрі Видіння, він не виказував ніякого надзвичайного здивування чи спантеличення. Складалося враження, що він завжди бачив його, був з ним знайомий і приймав його як одного з багатьох постатей, які були звичними для його щоденного оточення.

Від життів, якими живуть батьки, завжди віє загадковістю: й у ту мить той молодик здавався однією з найзагадковіших частинок тієї таємниці. Позаяк, якщо говорити про Карло, він би НІКОЛИ не затримав уваги на такому персонажі. Може, саме так виявлявся його вроджений буржуазійний расизм. Він не відчував, власне, ненависті, зневаги, огиди, жалю чи нерозуміння до таких представників людства: річ не в тім, просто він би ніколи не затримав погляду на такому представникові. Й це дивно, адже він був освіченою людиною, науковцем, хоч присвятив себе не стільки науці, скільки прикладній її стороні, а отже, він хоч раз у житті мав би відчути цікавість, принаймні як людини розумової праці чи з практичного боку, до таких людей, як Сальваторе Дульчімасколо, як їхні батьки, матері, брати й люди його штабу. І нагод для цього йому не бракувало — й саме завдяки тому, де він працює; він лише недавно^b [167] повернувся із Середнього Сходу, був в Ірані, Іраку, де все його оточення, за винятком кількох десятків людей, техніків, робітників та двох-трьох міністрів, були такої ж породи, як і Сальваторе Дульчімасколо, хоча в той самий час і покірніші й жорстокіші за нього. Але погляд Карло ніколи серйозно не зосереджувався на цих людських створіннях. Мабуть, для того була якась вагома причина: щось заважало його очам побачити й усвідомити, що існують братні йому люди люмпен-пролетарі (я кажу, що вони йому братні, бо Карло — католик). Дійсно, він знав, що вони є. І знав, у чому їхня проблема: перш за все, поглянувши з точки зору лівих, позаяк для нього протягом всього життя ця проблема здавалась абстрактною, й жодного разу влада, частиною якої він був, не поставилась до цієї проблеми як до конкретної, аби розглянути й вирішити. Саме тому це була проблема комуністів, гошистів, а разом з ними й демократа, лівого католика Карло, який не міг не зарахувати себе до їхнього числа. Повторюю, він жодного разу не пов’язав усвідомлення цієї проблеми з людиною, яка, живучи в його тілі, глибоко переживала цю проблему. Насправді ж саме від цього тіла він відводив очі.