Твори
Твори читать книгу онлайн
Різногранна творчість, незвичайна постать Миколи Хвильового мали величезне значення у літературному процесі 20-х років, справляли вплив на розвиток українського письменства, культури, суспільно-політичної думки всього неспокійного XX віку.Неперевершений майстер малих прозових форм, він після Коцюбинського й Стефаника створив в українському письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Поява першої новелістичної збірки «Сині етюди» засвідчила непересічність таланту молодого прозаїка, а вже в середині 20-х років.Зміст.Новели, оповідання: Вступна новела. Життя. Колонії, вілли. Редактор Карк. Кіт у чоботях. Юрко . . На глухім шляху. Солонський Яр.Силуети. Шляхетне гніздо. Синій листопад. Чумаківська комуна. На озера. Мисливські оповідання добродія Степчука. Бараки, що за містом. Свиня. Кімната ч.2. Легенда. Заулок. Елегія. Дорога й ластівка. Пудель. «Лілюлі». Арабески. Я (Романтика). Сентиментальна історія. Наречений. Бандити. Злочин. Зав’язка (Етюд). Мати. Із Вариної біографії. Іван Іванович. Ревізор. З лабораторії. Щасливий секретар. Повість про санаторійну зону (Етюд). Вальдшнепи. Роман.
Поетичні твори: О, рудні, ваше свято. Швець працює. Клавіатурте. В електричний вік. Поема.Памфлети. Думки проти течії. «Ахтанабіль» сучасності, або Валер’ян Поліщук у ролі лектора комуністичного університету. Україна чи Малоросія?
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Зоя уважно перелякано слухала й вертіла в руках газету за 26.
Іще казала Хая:
— Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
І додала надто серйозно:
— Хіба ти не знаєш, що тут тільки члени колегії будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б ніяк не вселилась. Подякуй мені.
(Кінець! Кінець! Кінець!)
То б’є в літаври моє натхнення. (Кінець! Кінець! Кінець!)
27. Яблучкина й Райський їдуть на Кавказ.
Метушилась Пріся:
— Баришня!
„А шофер перевозив корзини на вокзал.
— Атвєтственной... Гіпо-по-по-там.
Райський увійшов до Хаї:
— Прощайте! ї сказала Хая:
— Мені рішуче вас шкода... Опрідільонно...
Шофер покликав:
— Пожалуйте, машина готова.
Райський підвівся.
...А за стіною Яблучкина вже демонстративно вистукувала закаблучками.
Райський пішов.
27, 28, 29.
їхати. І цим їхати.
...Це, здається, в Ібсена 7, а може, в Пшибишевського 8 — сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить.
Так Хая комусь:
— Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов.
А йому:
— Карль! Я люблю тебе, але в мене хвороба матки. Я нервова.
Комусь:
— Він і справді став неврастенік. Йому треба женщини. Але я не можу! не можу!
Йому:
— Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації.
Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним.
— Ка-арль! Ка-арль!
І канарейкою летить Карло Іванович..,
...А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма. Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки. Хая довго мовчала.
...В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри — співав московський Пирогов 9о Кричали:
— Блоху! Блоху!
Але не схотів співати блоху: гонор знаменитості.
Раптом вдарив духовий оркестр,
Хая спитала:
— Чого ти не приніс подушки?
Карло Іванович:
— Я, детошька, забуфь!
— Забуфь! Забуфь!
І... почала розпікати, і... почала.
— Забуфь! Забуфь!
Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи.
Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом:
— Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня.
Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм
голосом.
Хая перелякалась:
— Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб’є мене.
Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся:
— Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь!
Хая теж пополотніла:
— Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох!
Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: — Рабіня! Рабіня!
Хая обняла Зою:
— Що мені робити, скажи, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?
Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом:
— Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть... Тільки що мені робити? Пропала Ялта!..
І плачем заплакала... В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна.
— Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфа-лась ана два хота, а теперь канець.— Тафольно.
І підвівся: **
— До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но — тафольно!..
І рішуче пішов до себе на другий поверх.
Так було 29. ЗО Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.
...Пробіг (конфектно, карамельно) Пєтушков.
А ЗО увечері кур’єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:
— Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убік...
А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню — це прийом.
Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до куба, що був на першому поверсі Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.
Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
— Срулю!
Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:
— Срулю!
Макс хвилювався:
— Як тобі не соромно ображати мене?
Вівдя мовчала, тільки брови її збігалися докупи* Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.
Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:
— Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
— Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?
Макс мовчав.
А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.
— У-а! У-а! .
Вівдя підводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:
— Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.
— Я знаю! Я все знаю... Шаї
Макс з благанням, як прибите цуценя:
— Дюнічко!
Грізно:
— Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемності.
І серйозно:
— Ти кого зараз студіюєш, Гегеля *?
— Ні, Дюнічко, Канта 2.
Потім одягались і виходили на вулицю.
Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібк-нехта 3 до синагоги.
Вівдя — українка, Макс — єврей.
Макс казав:
— Уй, яке гарне небо!
Питала:
— Ти віриш у небо?
— Гм! Навіщо вірити... споглядаю.
— Тобі хочеться молиться?
— Так. Я хочу споглядати.
...Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вівдя глузувала:
— Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.
— Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина:
— У-а! У-а!
А у вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостиниці — «загального помешкання» робітників К-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.
Вівдя непорушно сиділа біля вікна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятій годині Вівдя казала:
— Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?
Макс:
— Не знаю.
— А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстер-ничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки...
Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:
Пошла я раз к дантісту,
К большому спеціалісту,
