Твори в 4-х томах. Том 4

Наступного дня вранці я приїхав на Ліонський вокзал заздалегідь і став чекати Скотта коло входу на перон. Він мав принести квитки. Але Скотт не з'являвся, і коли до відходу експреса лишилося кілька хвилин, я купив перонний квиток і пішов уздовж вагонів, виглядаючи його. На пероні його не було, а експрес мав от-от відійти, і я піднявся у поїзд і пройшов його з кінця в кінець, сподіваючись, що Скотт усе ж таки тут. Добувшись до останнього вагона, я переконався, що Скотта в поїзді нема. Тоді я пояснив кондукторові, що сталося, заплатив за квиток другого класу — третього в цьому експресі не було — і спитав у кондуктора, який готель у Ліоні вважається найкращим. Мені не лишалося нічого іншого, як послати Скоттові з Діжона телеграму з адресою ліонського готелю, де я чекатиму його. Ясна річ, він не встигне одержати її до від'їзду, але я сподівався, що йому перешле телеграму його дружина. Доти я ніколи не чув, щоб доросла людина спізнювалася на поїзд, але під час цієї поїздки я мав ще багато чого дізнатися.

Вдача тоді в мене була лиха, запальна, але на той час, як ми проминули Монтеро, я трохи заспокоївся, і гнів уже не заважав мені тішитися краєвидом, а опівдні я добре поїв у вагоні-ресторані, випив пляшку «сент-емільйону» й вирішив, що, хоч я і пошився в дурні, погодившись на поїздку, яку мав оплатити хтось інший і яку я тепер оплачую сам, та ще й з грошей, відкладених на подорож до Іспанії, — мені це буде добра наука. Доти я ніколи не погоджувався їхати кудись за чужий рахунок, а завжди платив за себе, й цього разу я теж наполіг, щоб готель і харчі ми оплачували порівну. Але тепер я навіть не знав, чи Фіцджеральд з'явиться взагалі. Спересердя я розжалував його із Скотта у Фіцджеральда. Згодом я дуже радів, що весь мій гнів вичерпався на самому початку тієї поїздки. Бо вона була не для людини, що легко закипає гнівом.

По приїзді я довідався, що Скотт виїхав з Парижа до Ліона, але не сказав, де зупиниться. Я знову назвав покоївці свою ліонську адресу, й вона пообіцяла переказати йому, якщо він подзвонить. Мадам нездужала і ще спала. Я обдзвонив усі великі готелі й скрізь повідомив, де мене шукати, але Скотта не знайшов і пішов до кафе випити аперитив і почитати газети. В кафе я познайомився з чоловіком, що заробляв на життя, пожираючи вогонь, а також згинаючи великим і вказівним пальцями монети, які він затискував у беззубих яснах. Він показав мені свої ясна — вони були запалені, але здавалися міцними, — і він сказав, що в нього непогане métier [44]. Я запросив його випити зі мною, й він радо погодився. В нього було гарне смагляве обличчя, яке блищало й сяяло, коли він пожирав вогонь. Він розповів, що в Ліоні вмінням пожирати вогонь і могутністю пальців та щелеп багато не заробиш. Пройдисвіти, що видають себе за пожирачів вогню, занапастили його métier і занапащатимуть його й далі скрізь, де їм дозволено буде виступати. «Цілий вечір я ковтав вогонь, — сказав він, — але так і не назбирав грошей на ковток чого-небудь поживнішого». Я запропонував йому випити ще чарку, щоб змити присмак бензину, який залишився від пожирання вогню, й сказав, що ми могли б повечеряти разом, якщо він знає, де можна повечеряти добре й недорого. Він відповів, що знає одну чудову місцинку.

Ми дуже недорого поїли в алжірському ресторані, і мені сподобалися страви й алжірське вино. Пожирач вогню був приємною людиною, і цікаво було дивитись, як він їсть, бо він жував яснами не гірше, ніж більшість людей зубами. Він спитав, чим я заробляю на життя, і я відповів, що намагаюся стати письменником. Він поцікавився, що я пишу, і я відповів — оповідання. Він сказав, що знає силу всіляких історій, і деякі з них жахливіші й неймовірніші за все, написане досі. Він міг би розповідати їх мені, я б їх записував, а потім, якщо з цього будуть гроші, ділився б з ним по щирості. А ще краще — податися разом у Північну Африку, там він допоможе мені дістатися до країни Синього султана, де я назбираю історій, яких не чула ще жодна людина.

Я спитав його, що ж то за історії, і він відповів: про битви, страти, тортури, насильства, жахливі звичаї, неймовірні обряди, оргії, — про все, що може мені придатись. Мені вже час було вертатися до готелю й знову братися до пошуків Скотта, і я заплатив за вечерю і висловив надію, що ми ще неодмінно колись зустрінемось. Він сказав, що вирушає до Марселя, і я відповів, що рано чи пізно ми десь зустрінемось і що мені дуже приємно було повечеряти з ним. Він заходився розгинати зігнуті монети й складати їх стовпчиком на столі, а я пішов до готелю.

Ліон увечері не дуже веселе місто. Він великий, солідний, грошовитий, і в ньому, напевно, добре живеться тим, хто має гроші й полюбляє такі міста. Я давно вже чув про чудових курчат у ліонських ресторанах, але ми їли не курчат, а баранину. Баранина була також чудова.

Від Скотта ніяких звісток не надходило, і я вмостився в ліжку в незвично розкішному готельному номері й почав читати перший том «Записок мисливця» Тургенєва, який узяв у бібліотеці Сільвії Бійч. Уперше за три роки я опинився серед розкошів великого готелю і, широко розчинивши вікна й підклавши під плечі й голову подушки, тішився мандрами з Тургенєвим по Росії, аж доки заснув із книжкою в руках.

Вранці, коли я голився перед сніданком, подзвонив портьє: мовляв, унизу мене чекає якийсь добродій.

— Будь ласка, попросіть його піднятися сюди, — сказав я і знову став голитися, прислухаючись до гомону міста, що вже давно й неохоче прокидалось.

Скотт не піднявся до мене в номер, і я спустився до нього в вестибюль.

— Мені страшенно прикро, що сталося таке непорозуміння, — сказав він. — Якби я знав, у якому готелі ви спинитесь, усе було б просто.

— Пусте, — відповів я. Нас чекала тривала поїздка, і я був зацікавлений у мирних стосунках. — Яким поїздом ви приїхали?

— Тим, що відходив невдовзі після вашого. Надзвичайно зручний поїзд, шкода, що ми не їхали ним разом.

— Ви вже снідали?

— Ще ні. Гасав по. місту, розшукуючи вас.

— Ну, це ви даремно. А хіба ваші домашні не сказали вам, що я тут?

— Ні. Зельда нездужає, і мені, мабуть, взагалі не слід було їхати. В цій поїздці з самого початку все йде шкереберть.

— Давайте поснідаємо, розшукаємо вашу машину і — в дорогу, — сказав я.

— Гаразд. Поснідаємо тут?

— В кафе було б швидше.

— Зате тут, напевне, нас краще нагодують.

— Що ж, гаразд.

Це був ситний сніданок по-американському — з яєчнею і шинкою, дуже смачний. Та поки ми замовляли його, чекали, їли й знову чекали, щоб розрахуватись, минула майже година. А коли офіціант приніс, нарешті, рахунок, Скотт раптом надумав замовити кошик з харчами на дорогу. Я намагався відмовити його, бо певен був, що в Маконі ми самі зможемо купити пляшку «макону», а для бутербродів знайдемо все, що треба в charcuterie [45]. Або ж, якщо крамниці будуть зачинені, ми зможемо перекусити в першому-ліпшому придорожньому ресторані. Але Скотт нагадав мені мої власні слова про те, що в Ліоні чудово готують курчат, і заявив, що нам неодмінно треба взяти з собою курча. Кінець-кінцем готель наготував нам харчів, за які ми заплатили вчетверо чи вп'ятеро більше, ніж з нас узяли б у крамниці.

Скотт явно випив перед тим, як зайти до мене, і з його вигляду я зрозумів, що йому не завадило б випити ще чарку, а тому спитав, чи не хоче він, перше ніж ми вирушимо в дорогу, зайти до бару. Він відповів, що вранці не п'є, і спитав, чи п'ю я. Я пояснив, що це залежить тільки від того, який у мене настрій і що я маю робити, й тоді він сказав, що, коли в мене настрій випити, він піде зі мною, щоб я не пив сам-один. Тож чекаючи, доки наготують кошик з харчами, ми випили по віскі з мінеральною водою «перр'є», і настрій у нас обох відчутно поліпшився.

Я розрахувався за номер і за віскі, хоч Скотт поривався заплатити за все. З самого початку подорожі це питання бентежило мене, і я пересвідчився, що почуваю себе набагато краще, коли за все розраховуюсь сам. Я розтринькував гроші, які ми заощадили на Іспанію, але я знав, що Сільвія Бійч завжди позичить мені скільки треба і я зможу покрити те, що витрачу сьогодні.