Нафта

Однак я хочу перейти до квіточок. Це була пора року, коли протягом однієї ночі все вкрилося квітами: це великі маргаритки, перші квіти у новому році, білі, майже сіруваті, які цілком справедливо не мають ніякої комерційної цінності, так само як і не мають поетичної цінності, властивої речам, якими знехтували, речам не для продажу. Й жовті квіточки, які теж вважаються настільки малоцінними, що ніхто навіть не знає їхньої назви, попри те, що вони обов’язково щороку густо й яскраво вкривають жовтою ковдрою італійські луки, котрі теж аж занадто по-дурному зелені й які сонце освітлює своїми безжальними, сліпучими променями, позбавленими будь-якої поетичності, й де все залляте світлом однаково. До майже фіолетово-бузкових барв якихось фруктових деревець (гадаю, то мигдальні), що ростуть рядочком на тих неподобно зелених луках, додаються вже посохлі дерева, кілки та загороди, свідчення вже наразі безнадійної праці, якою зайняті лише старі.

Карловому серцю, — позаяк ми вже поринули у справжню «sensiblerie» [152], — яке, мабуть, гордість за власний успіх обернула на камінь, — освяченому в минулій подорожі й відкритому перед майбутнім, яке наразі було таке ж чітко визначене, як стала математична величина, — це непідробне сонце, ті луки, та сільська місцевість Центральної Італії, така акуратна, упорядкована, де кожен закуток доглянутий, проти сумних пагорбів, уздовж балок, оточених сіро-червонуватими тінями вербових прутиків, над якими простягається непроникно-ясне небо, у якому стоять декілька давнішніх, уже непорушних хмарин, — усе це завдавало нестерпного та безпричинного болю. Під цим сонцем лише й можна було, що зауважувати найболючіше, від якого майже хотілося померти. Позаяк, хоч усе було таким незмінним, насправді все було різним. Навколо відчувався кінець світу: принаймні, світу сільського господарства; й у кожному старому селі був рядок нових бридких хаток із несправжньої червоної цегли чи з голими жовтими стінами, через які всі вони мали однаковий вигляд. І люди на вулицях теж були бридкими; молодь носила зачіски, як у путан, заплітаючи хвостики та завиваючи кучері, а на обличчях — незмінна задоволено-зарозуміла осмішка; дівчата позагорталися у довгі плащі й були схожі на жебрачок, майже на лесбійок, що чекають принизливих нагод. А навколо, ніби химери, відокремлено, мовчки, ув’язнені у власному болісному відчуженні стояли літні люди.

Всі знають, що сонячні промені о третій пополудні — журливі й що ніколи не варто виходити на прогулянку о цій порі; отож нема чого дивуватися, коли все завдає болю, все у горлі застрягає й живеш ніби у засланні, де телепні вважають себе вільними й проживають своє життя ніби за правом. Але ж вечір? Як же приємний вечір? Час, коли жорстокі занадто яскраві хмаринки погожої днини починають рожевіти, зелень на полях, гидко вкрита брудно-жовтими чи білими плямами, починає тьмянішати, скупчуючись, ніби великі грудки надвечірньої ˃ вати ˂, коли сонце тихо розкривається настіж від одного обрію до іншого? Коли села на краєчку згірків чи на верхівках пагорбів знову набувають своїх прадавніх форм, змішуючи недавню темряву з новими формами, що їх нівечать^b [153]? І люди ніби знову оживають, принаймні, якщо дивитися на них здаля, впускаючи у себе свою колишню душу, яка перетворювала кожну місцину на «іншу», де пізнавали всю її виняткову безмежність, неповторність, яка звеличувала кожного, хто, хоч не був її частиною, пізнав її, чи хотів пізнати, чи просто відчував серцем?

Так само й той вечір, вечір вісімнадцятого березня 1972 року завдавав Карловому серцю лише страшних, нестерпних болісних ударів. Невже такій людині, як Карло, багато важить те, що світ змінився? Чи немає його особистого внеску у цю зміну? Чи якщо він вплинув на цю зміну знехотя й нещиро, хіба він не боровся за володіння цим світом, яким би він не був? Ба більше, хіба така зміна не забезпечувала йому роботу й процвітання?

Але ж ні, позаяк те, що все навколо вже не таке, як колись, здавалось йому трагедією.

Цей жалюгідний світ прогресу, достатку, сексуальної свободи, боротьби з утисками, світ, де церковна влада сходить нанівець, де немає більше споконвічних панів, світ реформ, світ тривоги, завдяки якій безнастанно ведеться боротьба за свободу, не був зневагою його гарного смаку; й це не була лише гнітюча ностальгія за минулим, яка породила так багато чудового, таких прекрасних людей; це було справжнісіньке відчуття трагедії.

Карло хотів заночувати по дорозі у Флоренцію чи принаймні в Орв’єто; та його настільки нажахав цей світ, саме такий, яким він побачив його того пообіддя, при заході сонця, що чоловік поїхав у Рим, летячи щодуху на поганенькій автівці, винайнятій у «Ґерц» в аеропорту Мілан-Мальпенса. Була ніч. Попри втому, він радів одній думці: він побачиться з Карлом, попросить його, як завжди, піти гуляти вночі задля нього, щоб хоча б насолодитися усією самотністю, яка лиш можлива. І він, — добрий і ласкавий, такий, якими колись були люди, так само високоморальний і так само, як вони, здатний порушити закони лише з душевної чи нагальної необхідності, — послухається. Й ту самотність він вип’є до дна, без краплі жалю й без відчуття провини за своє сп’яніння, позаяк якби він відчув почуття провини за це сп’яніння, насправді б це прислужилося йому, аби зробити це сп’яніння ще сильнішим та болючішим, єдиним справжнім благом у житті.

Нотатка 61

КАРЛА БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ

Його гарна й багата оселя у кварталі Касіа, котрий став модним серед багатіїв на початку шістдесятих, стояла приємно безлюдна. Ніхто не знав, що він приїхав. Йому так кортіло сховатися у своєму барлозі, що він навіть не поставив машину в гараж. У вітальні було тихо й прибрано і все ж таки Карло відразу відчув, що щось не так.

Карло протягнув без Карла кілька місяців, ніби нічого не сталося. Кожна форма, бік, образ життя насправді досі самі по собі викликали у Карло біль. Дивно, що він почувався, ніби стікає кров’ю, коли бачив, як відчиняються скляні двері у ххх, чи обличчя кількох робітників у ліфті, чи ряд автомобілів, що зупинилися біля світлофора, під літнім сонечком у неділю. Втім, це природно на «уявному» етапі життя дрібнобуржуазійного інтелектуала. Це невроз. З ним можна прожити, як і з рештою всього, що існує в житті. Й, можливо, Карло жив би так безкінечно довго, якби так ніколи й не зустрів, не підкупив та не використовував Карла, бідолаху, який хтозна-куди подався бродяжити. Приводом для того, щоб ситуація, яка, зрештою, була приречена на зникнення, зникла, були обставини, що склалися: службове становище, якого досяг Карло в ЕНІ ххх

його влада ххх

протягом кількох місяців зійшли нанівець, звісно, Карло сам у тому винен, через те що сам створював собі неприємності, через насолоду від болю, якого заподіювало йому все на світі, але перш за все й, за даних обставин, через несподівану конкуренцію, яка стала очевидною лише кілька місяців тому, між ним та колегою-фашистом (чи принаймні таким він несподівано виявився), якого, ймовірно, «Італійський соціальний рух» запропонував як політичного опонента, який тепер неодмінно посяде місце того лівого католика, прокомуніста, яким був чи здавався дотепер Карло. Натомість чоловікові справді запропонували іншу посаду ххх ххх, але це було, аби відволікти увагу: навіть якщо його впливовість (з практичної точки зору) була майже тотожна тій, яка спостерігалася у Карло раніше, вона не була тією владою, якої він досяг «per gradus» [154], а отже не мала тих незворушних рис, що необхідні для справжньої влади. Це почало вимальовуватися й конкретизуватися у житті Карло, коли з’явився сіромаха Карл, і почало нікчемніти зі зникненням того ж таки Карла. Й це цілком об’єктивно. А те, що згодом Карло з власної волі захоче, щоб усе знікчемніло й зникло, наразі є лише ймовірністю, яка обернеться на дійсність після тривалого прихованого процесу, який відбуватиметься у його житті набагато пізніше.