Бригантина

- Спасибі, спасибі, - знов повторила жінка душевно.

- Можете уявити, яких сюди нам направляють… Понівечені вже та покручені, як отой карагач у пустелі… Так уже його крутило та викручувало життєвими бурями… А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це діло - формувати людину…

- І не кожному воно дається, потрібен хист і до цього, - узгідно каже відвідувачка. - Та ще хто як ставиться до своєї роботи… Візьміть хоч і в нас, коли вийдемо навесні на виноградники обрізати кущі… Один робить це швидко та якісно, а інший - особливо з гастролерів перелітних - женеться лише за заробітком, ганебний слід кидає позад себе: цілісінькі кущі, які йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше відразу зрізати цілий кущ, аніж думати над тим, як правильно його сформувати.

- Так то ж просто кущі, - вигукує Антон Герасимович, - а наші кущі - це живі людські душі! Юні ще та незаскорузлі, куди його спрямуєш, так воно й ростиме… Сьогодні діти - завтра народ!

- Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, - з сумом сказала Оксана.

- А прищеплюєм! - вигукнув начальник режиму. - Хай навіть воно і кричить, і відборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять… Беремо сюди найтруднітих, тих, що вже пройшли Крим і Рим, - інший і дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити.

- І звідки в них ця пристрасть до бродяжництва?

- А звідки - до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти ці ліхтарі поставив, засвітив, а я поламаю, потрощу, бо мені так хочеться. А якщо до автобуса, то вскакую першим, захоплюю місце біля вікна, бо там моїй особі приємніше сидіти, вона хоче вітерцем обвіватися, а ви грубі, черстві, бо вимагаєте, щоб я встав, поступився місцем перед кимось старшим… Говоримо все про пережитки, а воно й нажитки наші нічим не кращі… Скільки їх таких розвелося, котрим пошанувати старших здається принизливим. Іноді навіть у добропорядній сім'ї воно раптом стає бездушним вимагачем, шкурником без совісті й честі. А батькам? Нема ж тяжчої кари, ніж кара дітьми! Жорстокими, невдячними… Ще на світі не жило, а вже набралося звідкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з них, як отому письменнику, що по краплі вичавлював із себе раба. Тільки він сам із себе, а ці ще самі не вміють, мусимо допомогти. Бо нікому ж не байдуже, якими вони виростуть, оці потомки, оці, що завтра мають нас замінити… Дивишся на нього й думаєш собі: ким же ти будеш? Бур'яниною, шкурником безсовісним чи людиною, якою пишатиметься народ?

Дедалі більше розпалювався Антон Герасимович, і відвідувачці до душі був цей його щирий пал, звертався до неї вже не просто один з вартових, що стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого спостеріг у житті і близько приймає до серця долю цих трудних малолітків, що потрапили за браму. Вже чула вона від нього мудренні слова про агресивність натури підлітка, і про дисгармонію поведінки, і про те, як обережно треба торкатись до пуп'янка ще не розквітлої дитячої душі… Мабуть би, заніміла в подиві педагогічна рада, почувши, якими термінами тут оперує зараз Антон Герасимович…

- Буває, розводять дискусії, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом? - дедалі збудженіше вів Антон Герасимович. - А по-моєму, і тим, і тим… Бо плакатиме наша педагогіка, коли тільки по голівці гладитимем, так само як і тоді, коли тільки ремінь над ним свистить… Адже воно тоді скритним стає, ховається, причини його настроїв уже для нас невідомі… Крик, сльози, лють, тікав світ за очі, а ми й не здогадуємось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його заміж вдруге або втрете виходить, і воно страждає від цього, ревнує, - у такому віці дитячі ревнощі страшні, воно на все здатне…

“А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду заміж, виїду кудись”, - з жалем подумала Порфирова мати і знову з надією і пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловік, здавалося їй, у спромозі дати щодо сина справжню пораду, видно, він наскрізь бачить своїх підопічних, читає, мов розгорнуту книгу, їхні дитячі правопорушницькі душі. З вигляду простий, навіть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловіка, що, як на її думку, міг би бути й доктором відповідних наук. Недарма ж ото біля нього книга така серйозна, у шкірі… Анітрохи зараз не шкодувала Оксана, що віддала коханого синочка сюди, на вишкіл цим досвідченим, терплячим і вимогливим людям.

- У вас, мабуть, теж діти? - запитала.

- У мене й онуки, - з гордістю посміхнувся Тритузний. - Так, знаєте, швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на одній нозі, мчить і мчить вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, інших набере, та й далі, далі… Мало хто й помітить, кого лишили на цім полустанку, а хто новий сів… Ще наче вчора був молодим, до дівчат лицявся… Бо хоч і бідні були, зате веселі, співучі, виходимо, було, увечері в плавню, на човнах катаємось, купальські розводимо вогні… До пізньої ночі співи та гуки… Ех, не співайте, півні, не вменшайте ночі!… А тепер уже й плавнів тих нема, і русалок усіх річкові ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами…

Говорив це Аніон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотілося постати йому в очах відвідувачки людиною, якій поетичність не чужа і думки якої сягають далеко поза ці мури.

- А я ж ваші плавні сама корчувала, - сумовито всміхнулася жінка. - Може, якраз ті, де ваша молодість зі співами при місяці ходила…

Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столі телефонний апарат.

- Є люди, - сказав нарешті, - що мало чим цікавляться, я їх дрібнодухами чи й зовсім пустодухами назвав би… Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив і чого йому ще… Наїдений, напитий, півлітра на столі, а в кутку телевізор з футболом, можна цілий вечір сидьма сидіти до нього прикутим… А ми б не хотіли, щоб наші вихованці такими виростали. Людині замало качиного щастя!…

Голос Тритузного лунав гучно, піднесено, і таким його й застала Марися Павлівна, що зненацька влетіла до прохідної чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь їздила, вбрана по-святковому, в міні-спідничці, хоч така вільність і суперечить шкільним правилам… Вона вже, видно, більше почуває себе десь там, на своїй “Бригантині”, якою зараз тільки й живо. З відвідувачкою привітно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впізнаєте, і після цього одразу до Антона Герасимовича з своєю радістю:

- На аеродромі була! Їздила з Ганною Остапівною сина її зустрічати!… А літак затримався, десь у Прибалтиці нібито гроза не пускала…

І за кожним словом оченята їй яскрілись, блищали, і голос бринів незвично, як буває тоді, коли людину переповнює почуття якоїсь потаємної радості, почуття велике й нестримне… “Так наче своє щастя зустріла”, - з присмутком дивилась на неї Оксана, що одразу мовби пригасла в присутності вчительки, мовби злиняла перед її яскравою молодістю. Щось сталося, це ж видно по ній, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття… А від нього й красива… Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна?

Марися, рішуче відсунувши телефон, присіла на край стола, виставивши стрункі свої ноженята, і все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапівни (Ясько - ім'я яке чудне!), вона вже, виявляється, запросила виступити біля вогнища на відкритті літнього табору, хай про ту свою конвенцію розповість, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тільки подай, вони будуть у захваті!… Збуджено дзвенів, переливався той щебет молодого щастя, а відвідувачка, схилившись, сиділа з пучечком волошок притихло, і, якби дано було читати Марисі її думки, мабуть, прочитала б: “З усіх країн найкраща країна - Юність. Але хто відплив від її сонячних берегів, тому назад нема вороття. Нема таких кораблів, нема таких бригантин, щоб туди повернули… Хіба що пісня інколи занесе людину в той край на своїх нестаріючих крилах…”

З сумовитим усміхом простягнула волошки Марисі: