Похованi живцем

«Гей, гей, що там таке?» — відповів мені хрипкий голос.

«Якого дідька там?» — озвався ще один.

«Вилазь звідти!» — гукнув третій.

«Чого ти там верещиш, наче зграя котів!» — гримнув четвертий, і враз мене вхопив і почав безцеремонно торсати, добрих кілька хвилин, цілий гурт суб'єктів досить шорсткого вигляду. Вони не розбудили мене, бо я зовсім не був сонний, коли закричав; але вони розбудили в мені пам'ять, і я збагнув, де я й чому.

Пригода сталась у Вірджінії, поблизу Річмонда. Удвох з одним приятелем я вибрався на полювання й спустився на кілька миль понад річкою Джеймс. Уже вечоріло, і ми попали під бурю. Сховатись не було де, хіба тільки в каюті невеликого шлюпа, що стояв на якорі, навантажений садовою землею. Ми скористалися цим: переночували на судні. Я заснув у одній із двох койок, що були на шлюпі — а якого розміру койки можуть бути на шістдесяти- чи сімдесятитонному шлюпі, пояснювати не треба. На тій, де я лежав, не було ніякої постелі. Вона була не ширша за вісімнадцять дюймів. Від койки до стелі було стільки саме. Я насилу втиснувся туди. Проте спав міцно, і все моє видіння — бо то було не сновиддя, не сонна змора — мало причини цілком природні: цю саму койку, постійний мій напрям думок і те, що я, прокинувшись зі сну, звичайно довго не міг зібрати докупи думки, а особливо — відновити пам'ять. Люди, що витягли мене з койки, — то був екіпаж шлюпа та кілька робітників, найнятих розвантажувати його. Запах сирої землі йшов від самого вантажу. Щелепа моя була підв'язана, бо я сам, лягаючи і не мавши звичного мені нічного ковпака, запнувся шовковою носовою хусткою.

Одначе ті муки, що витерпів, для мене були, безперечно, не легші, ніж якби мене справді поховали живцем. Вони були жахливі; вони були невимовно огидні; проте з Лиха постало Добро: самий надмір цих мук викликав у моїй душі неминучий спротив. Моя душа набрала тонусу, набула темпераменту. Я поїхав за кордон. Я почав розвивати в собі силу. Я став дихати свіжим повітрям Небес. Я вже думав не про Смерть, а про щось інше. Я зрікся своїх медичних книжок. «Б'юкена»* спалив. Я більше не читав «Нічних дум»,* усякої бредні про кладовища, казочок зі страхіттями — як оця-от. Одне слово, я став іншою людиною, почав жити, як годиться чоловікові. З тієї пам'ятної ночі я назавжди відкинув свої похоронні страхи, а разом із ними зникла й каталептична недуга, бо ті страхи були радше її причиною, ніж наслідком.

Бувають хвилини, коли навіть для тверезого ока Розуму світ нашої сумної Людяності може набувати подібності до Пекла — але уява людини не надається до того, щоб без ніякої пошани досліджувати кожен її закуток. Гай-гай! Грізний легіон могильних страхів не можна вважати цілком уявним, — але, як ті демони, що в їхньому товаристві Афрасіаб* перетнув Оксус,* вони повинні спати, бо інакше вони пожеруть нас; їх треба змусити до сну, а то ми загинемо.

Примітки

Новелу Едґара По “The Premature Burial” («Поховані передчасно», або «Поховані живцем») вперше було надруковано 1844 року у газеті “The Philadelphia Dollar Newspaper”.

Вікторіна Лафуркад — про цю воскреслу з мертвих дівчину писали тогочасні газети.

«Могили, хробаків та епітафії» — цитата з історичної хроніки Шекспіра «Король Річард ІІ».

Б'юкен Вільям (1729-1805) — шотландський лікар, автор популярного в ті часи «Домашнього лікаря».

«Нічні думи» — поема англійця Едварда Юнга (1683-1765), в якій ідеться про життя, смерть та безсмертя.

Афрасіаб — туранський цар з поеми Фірдоусі (бл. 940 — бл. 1020) «Шахнаме».

Оксус — давня назва Амудар'ї.